Я тут випадково знайшов приклад того, що може статися, коли автора із баченням життя по типу п.єс із репертуару театрика "Зелений Гусь" ("Не даждался" = "Сасіскі", "Странний кєльнєр") занесе у вир більшого формату - із сюжетом.
Кому цікаво - ласкаво прошу сюди.
(Прямий лінк не наважився вставити через залишки самоцензури - там таке цікаве псевдо автора, яке, так би мовити, говорить само за себе.)

А це теж був дуже цікавий і повчальний вечір.
Якщо розглядати його в розрізі подій, то нічого особливого не відбувалося - ну зібралося двоє поробити декорації - ну що тут такого?
Але, напевно, десь на глибинному рівні є якась причина того, що обидва ці супермайстри тільки підносили, притримували і носили (в основному) в попередніх засіданнях гурта естетичного спротиву постановкам недемократичного режисера.
Тому не дивно, що після декількох не дуже вмілих розрізів того, що може бути колись величною декорацією, душа завхоза затремтіла і спереживалася настільки, що робота була відкладена до приходу справжніх майстрів.
А за часом цей підхід до декорацій міг посперечатися із тим ненашим днем, коли "Динамо (Київ)" покинуло цьогорічну Лігу Чемпіонів.

Коли біля одного багаття збираються новобранці і ветерани, то часто стається так, що про що б не говорили ветерани, все звертається в сторону а от колись, а от було...
Новобранці в основному слухають і реагують.
Ветерани ведуть бесіду і розповідають.
Інколи може здатися, що життя ветеранів було наповнене одними тільки цікавими подіями, і ось вони зараз розповідають за горнятком чаю про ті, визначні часи, які вони пережили.
І палають очі у новобранців - чи може це віддзеркалюються вогники багаття?...

Про що це пише автор неофіційного щоденничка одного самонадіяльного театру, якому б вже може поміняти назву, спитаєте ви.
Так.
Просто подумалося в цей вечір, не наповнений ні репетицією, ні роботою над декораціями, із горнятком чаю, посеред ветеранів і не зовсім новобранців...

Знову третя дія на сцені.
А у підвалі була майже зібрана платформа - так я її б назвав.
Це доволі правильний паралелепіпед, який практично порушує одразу декілька постулатів "Театрально-декоративного опозиційного руху" - в темах про "чим хужіше тим краще", і "симетрія - краса для дурнів".
Виглядає вона досить потужно, я б так сказав...

А час у фізичній (навіть не дуже напряжній) роботі летить швидко.
Дві години пройшли непомітно.

В цей день не було репетицій, але в цей день я зрозумів одну цікаву річ про себе.
Весь тиждень я з різних боків обдумував питання про те, що ж я знаходжу в перебуванні в театрі.
Адже я не завжди потрапляв на сцену, деколи просто був то декоратором, то знімав на відео...
Деколи мені здавалося, що основна моя функція - відкривати двері підсобки - щоб Васілічу не було потрібно спускатися вниз.
І ось я шукав результат цієї діяльності - особистий, мій власний результат.
Чого я добився і для чого особисто мені це потрібно.
І якось не знаходив.
Особливо за останні роки...
Але в цей суботній вихідний моя точка зору трохи змінилася - я став дивитися на свою "театральну діяльність" на на процес.
І зрозумів я, що процес цей приносить мені задоволення.
З цієї точки зору я зрозумів, що не буде важливо яким життям я буду жити поза залом, і що буде результатом моєї діяльності в залі.
Поки буде можливість, я буду вечорами з.являтися в залі.

А в цей вечір я був на сцені.
"Гастон" захворів, і ми обкатували першу дію.
А в залі сидів головний художник-декоратор Саша Осіпов і сумно за нами спостерігав - в нього не було напарників для роботи.

Мій ентузіазм на рахунок невеликої команди декораторів зіткнувся з випробуванням.
Бувають дні, від яких особливої радості не чекаєш ще із самого ранку.
Це був саме такий день, який завершився таким же сумним вечором.
Спочатку пани майстри супердекорацій знайшли в своїй роботі помилку, яка позбавила їх ентузіазму і бажання взагалі щось робити.
А потім Динамо (Київ) програло Байеру, і відправилося до інших українських клубів - в кубок Уєфа...
Не наш це був день...

Новина про перенос дати вистави, здається ніяк не змінила темпу життя маленького самонадіяльного "театру без декорацій".
В принципі, це позитивний момент - не розслабилися - мовляв до лютого встигнемо полюбому, можна зупинитися.
Все йде своїм тихим плином...
На всерху третя дія, у підвалі - елемент номер два конструктора декорацій: платформа яка плануєтсья в пару до тих сходів, що вже зроблені.

Ще один день підтвердження роздільних весіль.
Цього разу на сцені нічого крім звуків пили з підвалу чути не було.
А внизу працьовиті гноми робили свою темну справу.
Темну тому що поки все на підготовчих етапах - ріжуться фанерні плити, а результата роботи особливо не видно.

По ідеї це повинна була бути велика недільна репетиція, яких по кількості на одну постановку не повинно бути більше однієї (здається).
Але вийшло щось незрозуміле.
Таке враження, що деякі учасники влаштували саботаж.
По складу була десь половина.
Тому не дивно, що Великий і Жахливий переніс прем.єру.
Отже, 18 грудня нічого не буде.
Сам я про перенос не думав, але чесно кажучи, не здивувався.
Залишилося два тижні.
В цій постановці ще не було репетицій п.ятої дії - на моє скромне враження - найважливішої.
Перші чотири дії просто підводять читача до неї.
Це викладення ситуації.
П.ята - різкий ривок, відповідь на питання, які задаються.
Так що - не встигаємо, панове присяжні засідателі.
А ще - одне маленьке імхо - у постановці не вистачає серце-мотору - людини, яка паравозила б усіх вперед, до прем.єри.
Учасникам, можливо, і хочеться грати на сцені, але забувати про все на світі поза сценою, здається, ніхто не хоче.
(Тим більше - на майдані оранжева чума, яка задіває навіть тих, хто туди не ходить).
Як показує мій власний маленький досвід - іноді достатньо одного такого паровозу, щоб вистава відбулася просто на ура.
Такий паровоз тягне за собою всіх.
Він на сцені не грає, а живе на ній.
А у цій постановці ніхто жити на сцені особливо не тягнеться.
Всі хочуть зробити все на класі.
І одного режисера не зажди вистачає.
Здається - так.

Вийшло пафосно трохи, але нічого - я собі це сьогодні дозволяю.
Отже, все переноситься на лютий.

Окремі весілля продовжуються.
Коли прогнали першу дію (там, де це можливо), трохи третьої, зробили четверту і були готові виходити, тільки тоді зайшли майстри декорацій.
Мої давні думки про те, що краще мати невелику бригаду вмілих декораторів - ніж сподіватися, що прийдуть всі, як на толоку (староукраїнське слово, тепер це називають "субботнік") і все разом зроблять, отримали своє чергове підтвердження.
Три дні не надто напряжних (як на мій погляд) робіт дали не тільки задоволення від процесу, а й матеріальний, відчутно вагомий результат, - капітальні міцні красиві сходи на чотири рівня для театру.
І зробили їх фактично двоє - Кригін Артем і Осіпов Олександр.
Решта - Сивокінь Сергій, Лоншаков Артур і я, в основному тримали коли треба було і взагалі були на підхваті.
Шуруповерт, дрель і ручна пилка - рулез!
Єдиний недолік цих сходинок - Васіліч тепер не зможе їх витягти на "Айболіт і Варабей" як ті, старенькі.
Вони навіть не хитаються, коли стояти в парі лише на останній сходинці.
Я в захваті.

День підтвердження теми роздільних весіль.
Поки на сцені займалися третьою дією (так кажуть чутки, я не бачив) внизу, у підвалі серйозно взялися за декорації.
Я почав міняти своє враження про сучасну техніку для роботи з деревом.
Всі ці прибимбаси, які я бачив раніше хіба що лише в кліпі Бенассі "Сатісфекшн", виявилися у житті дуже корисними і ефективними.
Всі хлопці, які займалися декораціями для поточної вистави і вперше тримали в руках так званий "шуруповерт", в захваті від нього.
Учасники процесу дішли висновку що без цих дорогих цяцьок процес роботи над декораціями був би не такий короткий і зручний, а якість роботи дійсно відповідала б тезі про "чим хужіше, тим краще".
А ще моя фантазія просто пасує коли мені в голову приходить думка про результати нашой можливої роботи навіть з новою технікою в руках, але без Артема Крагіна.

Я знайшов хованку драматургів, які писали для театральних постановок у піонерських таборах.
Вони тут!

Почали третю дію.
А ще купили 17 листів фанери і 175 метрів дерев.яних брусків для декорацій.
Може пора перейменовувати театр поки не пізно?
Ато скоро в підсобках місця не буде вистачати для декорацій "Театра без декорацій".

Визначний вечір.
Дійшли до кінця першої дії.
Нагадаю - їх всього умовно п.ять.
Найприємніша - четверта, де все відбувається із спартанським лаконізмом: виходять двоє і розказують публіці що відбувається із сюжетом.

В цей вечір в мене з.явилася думка, що з цією революцією, яка все ще триває, треба зав.язувати.
Не тому що набридло.
Наше дєло правоє, пабєда будєт за намі.
А через те, що загальна нервозність не надто позитивно впливає на творчий процес.
Думав я про це, спостерігаючи репетицію у цей вечір.
Вже тиждень у нас один і той же розклад - година перша дія, година друга.
І до кінця першої ми ще не дійшли.
Мало хто зосереджується на тому, що відбувається на сцені.
Емоції б.ють через край по ділу і без діла.
В другій дії відсутній Метрдотель (партійна кличка Саші Махлайчука).
Він кинув смс Великому і Жахливому: "Можеш виганяти з ролі, але не піду з майдана поки не переможемо".
Думаю, Великий і Жахливий (який, доречі, ходить зараз в помаранчевому шарфі - і каже про збіг обставин у виборі кольору цього важливого елемента зимового одягу), буде тягнути з процесом заміни.
Тим більше роль невелика, а Махлайчук тільки-тільки повернувся у великий шоу-бізнес...

Час іде.
Не припиняються ні репетиції, ні акція громадянської непокори на Майдані Незалежності.
Звичайно, в "Театрі без декорацій" числа не ті, не сотні тисяч, але як і на майдані, собаки гавкають, а караван іде.

На репетиції цього дня годину присвятили першій дії, годину - другій.
Метрдотеля - Олександра Махлайчука не було.

"Війна війною, а репетиція по розкладу".
Правильна фраза Великого і Жахливого.
Сказана на багатотисячній помаранчевій демонстрації на Хрещатику.

В цей день відбувся другий тур виборів Президента України.
Ющенко або Янукович.
Здавалося би, це щоденник життя одного невеликого самодіяльного театру, до чого тут політика?
Але те, що вибори до театрального життя ні до чого, може виглядати лише на перший погляд.
Як покажуть подальші події, подія ця позначилася на житті театру.

А в цей день показували концерт, який присвятили цього разу посвяченню в ліцеїсти.
Хоча як цей концерт не називали...
І для турніру юних математиків.
Але ми ж з вами знаємо, що найповніша версія була представлена увазі при святкуванні 20-річчя "театру без декорацій" на Русі.
Цього разу не було танців і ще деяких суто театральних номерів.
Зате глядачів прийшло найбільше з усіх трьох показів.
І якщо порівнювати (тьху-тьху-тьху через плече, хоча я не особливо вірю в прикмети) відношення залу до того, що відбувається на сцені з року в рік покращується.
Цей зал був теж досиить доброзичливий.
Він, звичайно дуже радів, коли спочатку Таню Ковтуненко, а потім Олену Цегельник і Яну Молоду виносили на сцену. В цьому питанні я згоджуюся з нашим Великим Демократом - (перефразовуючи) юнацька гіперсексуальність грає тут основну роль.
Але, здається, людям в залі було цікаво дивитися на те, що їм показували.
Були у публіки і свої зірки.
Без сумніву, номер один - Вітя Порало.
Навіть якби він нічого не говорив, а просто виходив на сцену - залу напевно так само би розривало дах.
Отримав свою частинку тієї ковдри, яку тягав на себе Великий Майстер Микола Шикула, і я.
Давно люди так жваво не реагували на "Айболіт і Варабей" (можливо через те, що його давненько не показували).

А ще цей вечір, який тривав не більше години, був своєрідною рекламою театра - такий був конферанс Васіліча.

А завершилося все тим, що в кінці кінців зламалася завіса, яку знову ремонтували випускники фізичних факультетів КНУ імені Т. Шевченко.

А ввечері була репетиція.
Повторювали номери концерту до 20-річчя театру.
Якось все пройшло без особливого ентузіазму.
Великий і Жахливий так все і оцінив: на троєчку з мінусом.

Нарешті в мене дійшли руки глянути на конкурентний ресурс - книгу гостей.
Там я знайшов напівманіфест Олександра Осипова.
Можна сказати, це ідейно оформлені і висловлені тези гуртка імені Бориса Краснова, (він останнім часом виготовляє декорації для вистав "Театру Без Декорацій"), які самосформувалися в робочому процесі.
Перейменування нічого особливого не змінить, на мою думку.

Особисто мені найбільше сподобалася теза четверта - із страшним для мене епіграфом "у них своя свадьба, у нас своя".
Проситься додаток, уточнення.
Саша пише, що "декорації часто створюються не завдяки геніальності вибору драматичного твору, а й не зважаючи на".

Не можна сказати, що декорації заважають.
Вони бентежать глядачів, які напрягаються питаннями "навіщо?" і "чому?".
Яскравим прикладом можуть бути шарики з останньої вистави "Маленькі трагедії".

Мені здається, слова будуть зайвими у відповіді на питання "що це у вас і чому воно висіло?".

Ходили по сцені.
Спершу із самого початку - перша дія, потім другу дію трохи.
По тексту не пройшли навіть по половині сторінки А4.
Багато сміялися.

А ще відомо, що у п.ятницю буде повтор концерта до 20-річчя - для фізматівців.
У них посвята.

А ще в цей день була звичайна репетиція.
Читали текст п.єси.
На сцену не виходили.
В нас тепер є практично весь склад - Жоржем став Діма Конончук.
Цікава подробиця - його не було на пробах, і на цій репетиції теж не було.
Хм.
Може це собі кинути ходити на проби і щось намагатися читати?
Все одно головні ролі дістаються тим, хто не приходить...
(В цьому місці мене давить жаба.)

Сьогодні 25-річчя фільму "Той самий Мюнхгаузен".
Не вірите - сходіть сюди.
Там навіть цифри гонорарів артистам є...

Після тижневої перерви відбулися проби.
Як сказав Брєжнєв за день до свого ювілею, коли вже вся країна готувалася до святкування: "Я думаю, ми спеціально нікого запрошувати не будемо...".
Це така нова політика - інформація про проби навіть у книзі гостей театрального сайту не з.явилася.
Проби були веселі.
Реготали практично із самого початку до завершення.
Не те щоб п.єса була така комедійна, але видно було бажання у багатьох посміятися...

П.єса - "Пасажир без багажа" Жана Ануя.

Отже, список дійових осіб і виконавців:
Гастон - Слава Пшенов (видно деколи для того, щоб отримати головну роль треба просто не прийти на проби, нічого, скоро режисери будуть по інтернету все робити, вже починається: http://www.webplanet.ru/news/lenta/2004/10/28/drama.html)
Жорж Жено - повинен був бути Юра Назарок, але за останніми даними розвідки він відмовився (хоча на пробах був і читав).
Г-жа Рено - Яна Маладая.
Валентина Рено - Олена Цегельник.
Герцогиня Дюпон-Дюфор - Катерина Крикун.
Метр Юспар - Мішак Андрій.
Мальчік - Ліда Лукович.
Метр Піквік - хтось новенький.
Метрдотель - Махлайчук Олександр.
Шофер - Сергій Сивокінь.
Лакей - Юрій Мельничук. (оновлено: ні, не Мельничук. Юрій, здається, але якийсь новий)
Кухарка - Марія Киянчук.
Жюльєтта - Юля Конько.

Наступна зустріч - 12 листопада, п.ятниця.

В цей день відбувся ще один концерт.
Практично такий самий, як і в попередній день.
От тільки не танцювали, і номери були в іншому порядку.
І не було ні номінації, ні тривалих конферансів від Васіліча, ні тим більше сценічних рухів.
Тому враження таке, що все закінчилося за годину.
Не знаю як інші, а я відчував полегшення від того, що все на деякий час закінчилося.
Це було схоже на виставу, для якої за браком часу генеральну репетицію влаштували не через день, а в попередній день прем.єри.
Але все закінчилося добре.
Зал здавалося був навіть більш добродушним, ніж у попередній день.
Хоча і народу прийшло менше.

Цікавий день.
Саме день, а не вечір.
Почався він з репетиції, продовжився облаштуванням сцени і підготовкою стендів з фотографіями, а завершився концертом для своїх.
Святкували 20 років театру.
Не можна сказати, що до цього нічого не робили - вечори і понеділка,і середи, і п.ятниці були зайняті репетиціями.
Але субота була особливою.
Коли готувалися, мені здавалося, що дай боже щоб концерт тривалістю перевищив годину.
Забуті мною "номінація" і сценічні рухи за участю тих, хто перебували в залі, ліричний конферанс Васіліча розширили програму до двох годин (і це не враховуючи чаювання після концерта).
Що ж я можу згадати про номери концерта?
Почалося все, коли після відкриття завіси станцювали 4 дівчини і Юра Назарок, який їх і привів (вже з іншого танцювального клубу, не з "Гранд-Па"). Одна з них була Наташа Басько.
Потім були - бійка, яка перейшла у "Айболіт і Варабей".
Далі - в голові сумбур.
Прогона всього концерта не було.
Порядок того, що буде на концерті склали вже в суботу перед виступом.
Тому не обійшлося без накладок - коли не зовсім встигали переодягатися, і Васіліч підтримував конферансом.
Які ще номери залишилися в голові?
С. Беккет "Уходят і возвращаются" (здається).
Після того, як до трьох ляльок додалися два ляльководи - Осіпов і Крикун, стало ще краще.
Особисто я просто в захваті від цієї сценки.
"Дом которий построіл Джек" - ремейк старої постановки.
"Странний кєльнер".
"Сасіскі" - головну і найтяжчу роль героя-любовника зіграв Діма Конончук.
Він єдиний не їв сосіски на сцені.
Тим більше що цього разу народу на сцені було багато.
Під час виконання п.єси на сцену вибігли за сосисками (голодні?) Ваня Воронов, Діма Бігуняк і Саша Чендеков.
"У папА била сабака" - але без Марини.
Танок від Юри і Юлі, який поставила Ольга Грановська. Аргентинське тангО.
Танок від Віті Крекотіна і іншої дівчини, не тої, яка перемогла з ним в парі на конкурсі в "Гранд-ПА".
Але я бачив, як вони разом (особливо дівчина) зажигали у перерві - поки судді обговорювали, деякі пари танцювали.
На концерті вони були, здається, останніми. Станцювали "Румбу".
Мене їх танок якось не надихнув - в залі "Гранд-Па" у них все виглядало набагато задорніше і яскравіше.
Замерзли?
А передостаннім був "Дитячий садок" за віршами російського поета Григорія Остера.
Це ті номери, які готувалися.
В них приймали участь:
Яна Маладая, Олена Цегельник, Таня Ковтуненко, Юля Конько, Ліда Лукович, Костянтин Біленко, Дмитро Коночук, Дмитро Бігуняк, Вячеслав Пшенов, Юра Мельничук, Сергій Сивокінь, Ігор Крикун, Олександр Осіпов, Вітя Порало і навіть я.
З непередбачуваних був старий номер із загальних зборів у виконанні Наташі Басько, Саші Баришнікова і Діми Бігуняка на тему індійських серіалів.
А ще - сценічні рухи у виконанні глядачів із залу і мімічна історія про курочку Рябу, яку розповіла Яна Молодая, а передали один одному Катерина Давидова, Андрій Сєнь і Сергій Субота (відповідно).
Ще був театральний "Оскар".
Планувалася 21 номінація.
За щасливим збігом прізвище на одній із грамот я переплутав.
Але мені здалося, що 20 номінацій на 20-річчя - це непогано.
Ось номінації і переможці в них:
"Справа Бєлінського" - за вклад у підтримання тонусу Маестро - репортер Шрайбікус (Сергій Субота).
"Срібна сльоза" - за визначний вклад у розвиток глядацької сентиментальності - Рубцова Ірина Львівна.
"Морська хвороба" - за кращу операторську роботу - Олександр Осіпов.
"Кращий постановник Шерлока Холмса" - Крикун Ігор.
"Миттєвість зупинись" - за визначний вклад у популяризацію Качаловської паузи - Шикула Микола.
"Я люблю тебе життя" - за найжиттєстверджуючу виставу - вистава "Ескоріал".
"Васіліч тисячоліття" - за сукупність досягнень, професій і зусиль - Сергій Васильович Баранець.
"Фонтан ТБД" - за роль Коррадо Каттані у виставі "Шерлок Холмс і всі-всі-всі" - Соловйов Максим.
"Алла Борисівна" - Скринько (Бєлоусова) Віталія.
"Откуда єсть пішов театр" - сім.я Куземських.
"Найвіддаленішому філіалу ТБД" - за вклад у розвиток заокенського театру, палку прихильність до сцени в умовах максимально віддалених від неньки України - ньюджерсійський філіал.
"Найкращий автор" - за найпліднішу роботу сценариста і поета-пісняра - Сергій Саломатін.
"Стійкий олов.яний солдатик" - за терпіння і стійкість на сцені - Таня (Хіжина) Ковтуненко.
"Кохання говорить своєю мовою" - за роль Джульєтти - Олена Цегельник.
"Мистецтво фехтування" - Колесников Кирило, Біленко Костянтин і Сивокінь Сергій.
"Найвідоміший танцюрист" - Юра Назарок.

4 номінації були обрані голосуванням:
"Найкращий герой-п.яниця" - пара Осіпов і Крикун.
"Найкращий герой-коханець" - Юра Назарок.
"Секс символ" - Таня (Хіжина) Ковтуненко.
"Я землю обійму руками" - (із включенням в параоліміпйську збірну театра по віджиманню на руках) - Сергій Сивокінь.

Не повезло Сан Саничу, який повинен був отримати гармоту "Привид опери". Саме його прізвище я перекрутив.
І мені - я свою номінацію "Завгосп" завернув.

В цей вечір мені в голову прийшла думка про існування в містах спеціального виду розваг - безкоштовних.
Ні, це не сидіння на лавочці і спостереження як машини потроху вихлюпують брудну воду з калюжі на невдах-пішоходів.
Хоча...
Але в той вечір я думав про інші розваги - показові виступи різних там танцюристів, театралів... Думаю, і співаки, а також спортивні матчі, покази кіно, дискотеки, теж десь є.
Треба просто захотіти їх всіх знайти.
Приводом до таких думок був конкурс в клубі танців для любителів "Гранд-Па", який в різні моменти відвідували Ігор Крикун, Артур Лоншаков, навіть - я (а також деякі наші знайомі...). Але далі всіх пішов, звичайно, Юра Назарок.
Він виступав на цьому конкурсі.
Учасників було не багато.
Але вони танцювали, і це не коштувало глядачам більше зусиль витрачених на аплодисменти!
Звичайно, потрапивши якісь гроші, можна сходити на професійно зроблені видовища - концерти, де для вас станцюють люди, які почали займатися танцем з малих літ, заспівають люди, які заробляють своїм горлом гроші і яких записують на фізичні носії, а потім їх записи продають в магазинах...
Здавалося би - що можуть протиставити люди-любителі?
А таки можуть!
Щире задоволення від занять улюбленою справою деколи перекриває професіоналізм.
З іншого боку хто куди ходить - хтось бути присутнім на виході відомих людей в світ, а хто - побачити, почути і доторкнутися до краси...

На конкурсі були декілька пар з танцювального клубу при Києво-Могилянській академії, вік яких менший за середній вік відвідувачів спеціального такого танцювального клубу "Гранд-Па".
І в латино-американській програмі перемогла пара, де танцював Віталій Крекотін.
В "Театрі без Декорацій" його запам.ятали як виконавця феєричної ролі "поцелуй мєня у ...".
Було трохи несподівано його побачити.
Київ-таки велике село...

Вже не вперше репертуар "театру без декорацій" дивним чином повторюється серйозними комерційними театрами.
Нещодавно був "театр імені чєхова".
Тепер з Америки приїхав російськомовний театр, щоб знову показати "Гарнір по-французьки".
Докладніше тут
В цей день у них вистава.
І зал непоганий - театр Лесі Українки.
І ціни на білети від 50 до 350 гривень.

В цей день Ольга Грановська ставила танець "танго".
Учасники - Юра Назарок і Юля Муха.
Його покажуть на 20-річчя театру.
Перший концерт буде в суботу 23 жовтня в 19-00.
Другий - 24 жовтня десь під вечір - для учасників турніра юних математиків.

В п.ятницю почали із сценки Беккета.
Васіліч сказав, що перед фізматом цієї п.ски показувати не можна.
Молодим порве дах.

Потім Васіліч прийнявся за "У папа била сабака", а особливо за Юру, Магу і Вітю.

Далі почали ставити "Странного кельнера" - старий номер, з текстів польського театрика якийсьтам "гусь".
Клієнтами будуть Костя Біленко, Юля і я. Кельнером - Слава Пшенов.

Ще буде сценка з "сосісками" з текстів того ж (здається) польського театра.
Але репетиції її не було - тільки роздали слова.

В цей вечір я нарешті побачив "У папа била сабака" повністю.
На сцені з.явилися крім попередніх (понеділкових) Сергій Сивокінь в парі з фізматівцем Вітєю, Юля і Ліда.
Що я можу сказати - прикольно.
Як завжди, є над чим працювати.
На сцені зібралися тексти, об.єднані загальною ідеєю вбивства собаки за вкрадене м.ясо. Самого АСа Пушкіна не було, але мені здалося, що він незримо все ж був присутній.

Ще була репетиція п.єси Беккета з ляльками.
Враження таке, що Беккет добряче повинен був накуритися трави перед написанням цієї п.єси.
Зараз вся ця трава лізе з п.єси, нагадуючи славні часи постановки "Голомозої співачки" Ежена Іонеску і ярлик "театра абсурда" на історії "театра без декорацій".

І ось я знову потрапив на репетицію в "театрі без декорацій".
Не те, щоб театральне життя там завмерло до цього часу - на попередньому тижні репетиції проводив Ігор Крикун. Працювали над сценкою "У попа била сабака".
Але мене на цих репетиціях не було.

Цей вечір розпочався весело.
Спочатку прийшла Полянська, і розповіла (мені - за відсутності Васіліча) про дивний "канхфлікт" театра з керівництвом фізмату - через незаявлених фізматівців, які залишаються, щоб прийняти участь в концерті для турніра юних математиків (решта фізматівців їдуть по домам раніше).
Потім те ж, але коротше (все-таки вояка у відставці) передав "гонець" від директора Сан Санич.
Нетривалий телефонний дзвінок Васіліча директору фізмата все владнав.

Із складу "У папа била сабака" була лише половина - Славік Пшенов, Марина і Юра (той, що був слугою Іваном з "Скупого рицаря" у "Маленьких трагедіях" АСа Пушкіна).
Їм вистачало над чим працювати, час не був згаяний даремно.

Потім почали репетицію невеличкої п.єски Семюеля Беккета з дивною назвою (яку я не запам.ятав) і не менш дивним змістом.
На сцену вийшли Таня Ковтуненко, Яна Молода(я?) і Олена Цегельник.
Героями п.єси є три жінки, які говорять доволі абсурдними текстами.
Тримаючи в руках книгу, я помітив ремарки автора не тільки про те, що повинно було б відбуватися на сцені (герої повинні були б мінятися кріслами, на яких вони сидять; прожектори повинні освітлювати ці крісла в певному порядку), а й костюми героїв...
Але марно чекати від Васіліча чіткого повтору п.єси.
Все буде зовсім не так.
Перед глядачами будуть три різнохарактерні ляльки.

Мої враження від походу на виставу "Рогоносєц" у мій улюблений "Театр драми і комедії на Лівому березі Дніпра".
Я був лише на третині вересневої афіші цього театру...
Буду наздоганяти!

В понеділок, вже після прибирання у підсобному приміщенні, громадскість була приємно здивована Ігорем Крикуном інформацією про приїзд до Києва московського театру Антона Чєхова з виставою за мотивами п.єси Марко Камолєтті "Гарнір по-французскі ілі Іграєм в дружную сємью".
У постановці під назвою "Всьо как у людєй" беруть участь Гєннадій Хазанов і Вячеслав Нєвінний (молодший, доречі, дивимся сюди і сюди).
Звичайно, приємно, коли професійні театри ідуть слідом за любительским.
Це, доречі, не єдиний такий факт - у минулому театральному сезоні московський театр "ОКОЛО" ставив епізод "Лєстнічная клєтка" з набору "Квартіра Коломбіни" Людмили Петрушевсьої (дивимося сюди - там оглядач рекомендує сходити на виставу).

А в цей день, проходячи повз театральні каси, я затримався на хвильку - щоб вияснити ціну квитків (дивлюся зараз на результати пошуку в інтернеті - міг не витрачати час, все можна знайти і не відходячи від комп.ютера) і дати.
Вистави відбудуться 25 і 26 вересня в приміщенні театру імені І. Я. Франка.
Ціна - від 60 до 580 гривень.
Прем.єра у Києві йде навіть раніше московської.
Зрозуміло їх бажання заробити (значить, є люди, які готові їм заплатити такі гроші).
А я, знаючи зал, де це буде проходити, не готовий.
Сидів я якось на 12ому ряді на виставі "Кін IV"...
Шкодував, що бінокль з собою не взяв...

Знову відбулися театральні рухи.
Все те ж, що було в понеділок, але менше людей (потомилися від прибирання? розбіглися?) і видно, що математику собі підкрутили - робота над колективним несвідомим показала, що цифри тепер даються легше (результат був не 100%, але достойний).
Крім того, працювали трохи над темпом мови, використовуючи чотирьохтактову модель (непарні такти - пауза, парні - слова, в даному випадку імена. на другий такт називали своє ім.я. називаючи чуже ім.я на четвертий, позначали наступного у черзі).
Ще грали в крокодил.

Скоріше всього 20-річний ювілей "Театру без декорацій" відбудеться 9 жовтня - через те, що фізмат буде приймати (здається) якийсь турнір, і, відповідно, фізматівці роз.їдуться...

На дружньому ^_^ сайті lib.ru/ з.явився текст п.єси Жана Ануя "Пасажир без багажу".
Чого б це?
Напевно через інтерес до неї в "Театрі без Декорацій".
^_^

Як виявилось, п.єси популярного англійського драматурга Вільяма Шекспіра зазнали помітних тестових змін з часів життя автора.
Докладніше - тут.

Можливо, режисери постаралися?
;)

Чесно кажучи, я не думав що на заздалегідь оголошене прибирання підсобки прийде стільки народу.
Не через те, що не вірив у трудовий ентузазізм театралів.
А просто зазвичай у людей є заняття поважливіші ніж вигрібання купи сміття.
Тим не менше але...
Прийшло по кількості приблизно стільки ж, скільки на скакання по сцені у п.ятницю - чоловік таки двадцять.
Не всі досиділи до кінця.
Але всі щось робили.
Встигли навіть раніше десяти.

Це була друга сходка в сезоні.
Цього разу не тільки говорили, а й ходили по сцені.
За дві години чого тільки не встигли - і порахувати власні секунди, і походити на різних швидкостях, і розбиті на пари позаміняти один одного в різних позах, і подражнити колективне несвідоме на рахунок виконання команд режисера, і зіпсований театральний телефон показати.
Режисер не особливо зосереджувався.
Не зуміли навчитися за 6 секунд залишатися за 20 секунд на сцені стільки скільки треба - значить треба дати команду щоб за 8 секунд залишилося на сцені декілька груп - стоячих і сидячих, а коли це не вдається - то додати ще й число лежачих до вказівки.
З іншого боку, може ми просто рахувати розучилися?
Читати вміємо - у крайньому разі знаємо як букви повинні виглядати.
Шрифт правда не точний, а якийсь "комік".
Але придратися що це не потрібна буква важко.
А в кінці навіть трохи пограли в дюже театральну гру "кракаділ".

Не знаю як кому, а мені було весело - хоча я і віджимався деколи.
А! Да! Театральний сезон таки дійсно розпочався!
В цей сезон вже вкотре в історії театральні віджимання розпочав Сергій Сивокінь.

Ось почався театральний сезон і в "Театрі без декорацій".
В нормальних, звичайних театрах сезон починається прем.єрними показами вистав.
Але цей театр не звичайний.
І сезон - теж непростий.
Ювілеїв - купа.
Двадцятий рік інсування театру.
Десятий рік, коли цей театр в руках Великого Демократа ака Відомого Тирана і Деспота.
(І ще якісь...)
Цікаво, шо ж буде?

Коли я їхав на репетицію, я трохи хвилювався - чи прийдуть люди, скільки їх буде, в якому настрої вони будуть (а може мені просто було трохи холодно - в Київ прийшла осінь)?
Коли я зайшов у зал, то хвилюватися перестав.
Навколо були знайомі обличчя.
Їх було багато.
І студенти, і не зовсім.
Загальний настрій був гарний.
І їх всіх було приємно бачити.

Великий Тиран розповів про план відсвяткувати належним чином ювілеї.
Мені здавалося, що рішення ставити "Пассажира бєз багажу" вже практично прийняте.
Але про цю п.єсу було сказано досить невпевнено і без особливого ентузазізму.
(Можливо, метр порахував голови тих, хто прийшов на збір; поділив на кількість ролей в п.єсі; згадав, що робота не дозволить тягнути три склади одночасно...)

Звучали голоси про інші - "12у ніч" старця Вільяма з театру "Глобус", "Сірано" (сірано, сірано, сірано я його колись поставлю, ги-ги), "Чума на оба ваши дома" покійного вже нажаль Горіна (доречі недавно був здивований - покійний майстер приймав участь в написанні сценарія до фільму Марка Захарова "Убіть дракона")...
Звичайно, голосніше всього говорив Олександр Осіпов (не зважаючи на те, що сидів в останньому ряді зала) про "Короля Ліра" від всього того ж старця Вільяма з театру "Глобус" (хм, популярний автор, як не дивно), і обов.язково державною мовою.
Знаючи історію постановки деяких вистав і напористість Олександра, я не здивуюся, якщо наступною постановкою буде "Лір".
І ролей на всіх хватить.

Але все це поки балачки.
Я ТАК думаю.

Основною зіркою програми все ж (після Васіліча, звичайно, але цей постійна зірка в цій шоу-програмі) став Сан Санич.
Він зробив прекрасний майже сольний вихід на сцену і повеселив весь зал.
Особисто мені найбільше сподобалася фраза про те, що він готовий зіграти роль в майбутній постановці - підполковника або полковника радянської армії.
Думаю, це малоймовірно.
Щось останнім часом ми тільки трагедії ставимо.
А це була б однозначна комедія.
Хоча вітальний спіч Сан Санича<.emph> про початок сезону був приємний.
Ось що роблять з підполковником у запасі 10 років виховної роботи.
Правда, вихователем був Васіліч<.emph>...

Але все це розваги.
З п.ятниці почнуться будні - сценічні рухи.
А в понеділок взагалі археологічні розкопки у підсобному приміщенні.
Життя повернулося у театр.

День виборів
Київський фан-клуб шанувальників групи "Несчастний случай" знає про існування (а деякі, хто ходив на серпневе плов-парті до Васіліча, і бачили) проекту "Квартета І" під назвою "День радіо", в якому активну участь приймає улюблена група.
Для тих хто не знає і не чув:

... "День Радио" - музыкальное шоу "за радиокулисами" медиа-бизнеса с элементами истерики, бытового героизма и цинизма.
Один день из жизни мифической радиостанции "Как бы Радио". В ее прямом эфире проходит лайф-марафон при участии музыкальных групп всех направлений (тема для марафону змінюється десь за півгодини до початку самого марафона)

В программе:
- панки "Барон Тузенбах"
- рокеры "Джон и катапульта" с песней "Уходя на работу, ты не надела белье"
- группа "Лиловый пурпур" с песней "Садо-мазо"
- трэш-металлисты "Железный дровосек" и песня "Черный Ленин"
- бард-дуэт "Двое против ветра" и песня "Снежинка" ("...и отдельно с большим наслаждением я кладу на московский Спартак...")
- женская команда "Кошки академика Павлова"
- украинская группа с частушками на родном языке
- фонограммное поп-трио Павлов - Мордюкова, Гонина и Черемисина с хитом "Мучительница первая моя"
- ресторанные лабухи с хитом "Ночной ларек"
- и, конечно, "Несчастный Случай" с финальной песней "Радио" ...

Особисто я спочатку почув всі пісні, які виконує "Несчастний случай", а потім вже побачив саму виставу.
Вистава мені дуже сподобалася.
Я реготав як ненормальний. Радів, що в мене немає шрамів від операцій - здавалося, що вони обов'язково розійшлися б.
Формат вистави не зовсім театральний. Те, що відбувається на сцені, ближче до КВН, капустників і загальних зборів у театрі без декорацій.
Але все дуже-дуже смішно.

Думаю, що і їх другий проект - "День виборів", такий же смішний.
Формат такий самий.
Триває чотири години.
Хм, вистава живе ще з минулого року, а я про це нічого не чув...

ЭКСКЛЮЗИВНЫЙ ТЕАТР С АКТЕРАМИ-НЕПРОФЕССИОНАЛАМИ

Чого тільки не знайдеш на просторах сміттєвої мережі інтернет!
Тут тобі і екзотичні анекдоти про Чапаєва, і реп від популярного фантаста Сергія Лук'яненко, і чого тільки душа забажає.
Треба тільки вміти знайти.
Або просто наштовхнутися під час вільного дрейфування по сторінках.
Не завжди можна знайти щось дійсно варте не тільки уваги читачів цієї стінгазети, але й власного нетривалого часу перебування.

Але цей шедевр мене просто-таки захопив.

"Автор идеи: Дмитрий
Хочу предложить ещё одну занимающую меня идею. Речь идёт об эксклюзивном театре, который должен представлять собой небольшое здание на окраине центра города Москвы. Вот уже 3-ий год я помогаю своей старой школьной учительнице ставить различные пьесы, мюзиклы и произведения зарубежных авторов.
Уникальность идеи состоит в том, что вся игра ведется на английском языке и исполняется подростками-непрофессионалами. Такая живая игра, уютная обстановка и уникальность идеи (в Англии, к сожалению, это уже есть) доставит немалое удовольствие не только большинству иностранцев, для которых этот театр будет предназначаться больше всего, но также и для всех остальных обеспеченных интеллектуалов-театралов. А уж разок посмотреть, что это такое - многие сходят."

Далі ще веселіше - рулят камєнти.

"Збурхувач (01.08.2003, 12:15)
Хорошо, конечно, когда бизнес становиться хобби или наоборот. Когда бизнес не просто способ заработать деньги, но и любимое дело.
Но мы же здесь собираемся , чтобы обсуждать хоть какие да идеи бизнеса, а не способы времяпрепровождения. Лично я не вижу, кроме гемороя и больших (неокупаемых) затрат, как на этом увлечении можно заработать деньги."

Забув сказати - все це відбувається (як виявляється) на сайті, присвяченому невеликим, домашнім підприємницьким справам - бізнесам.

"Borman (02.08.2003, 14:14)
Кроме родителей и их знакомых и может близких знакомых этих знакомых на такой сейшн мало кого затащишь.
Но автора неудержимо тянет в шоу-бизнес, поэтому с минимальной потерей сути:
-собрать по переходам и пр. местам беспризорных детей-попрошаек и организовать театралн.труппу из них. Уверен, что детям будет интересно.
Уверен, что можно иметь муниципалн. поддержку.
Уверен, что при нормальной подаче (рекламе) будут желающие посмотреть.
Себе в карман много не поимеешь, все-таки это больше соц.программа, но зато какой пиар! Для дома с глюками.
Будут говорить "это тот самый Димон, который организовал детский театр беспризорников".
Ну а елсли один из 10-ти перестанет нюхать или давать, то тебе это зачтется.
Штрих: мое личное наблюдение-артистизм у таких детей зашкаливает. Но будь внимателен, могут инвентарь спионерить.Даже убогий, ради хохмы."

Це він, напевно, цього начитався.
(Кому ліньки ходити по посиланням і додавати метушні у всесвітньому сміттєвому павітинні коротко: На Белорусском вокзале нашли беспризорников и, пообещав денег, попытались сочинить с ними вместе спектакль об их жизни. Вокзальная молодежь смотрела "Криминальное чтиво" и рассказывала о себе. Все это документировалось. Потом спектакль был приглашен на Берлинский фестиваль, но, разумеется, настоящие бомжи, не имеющие документов, туда поехать не смогли, и вместо них беспризорников изображали милые молодые актеры, вполне органично вошедшие в предложенные роли, без запинки матерящиеся и легко входящие в контакт со зрителем. Спектакль имел успех, зрители поили русских сирот пивом, делились мелочью и по команде дружно дышали парами клея, который выдавался каждому в целлофановом мешочке. 1-го и 2-го февраля зрители увидели два варианта "Театра беспризорной молодежи". В первый день актеры давали "берлинский вариант", а пришедшие на это посмотреть беспризорники комментировали происходящее на сцене, что, как говорят, вызвало очень интересный и продуктивный спор о правде в театре (меня там не было, но верю на слово). А во второй день спектакль вели уже те самые аутентичные беспризорники (к троим, находящимся на сцене, четвертым был добавлен актер из "берлинской" команды, видимо, чтобы хоть как-то направлять действие). Вокруг на полу сидели еще несколько ребят из той же вокзальной "семьи", иногда подавая голос и с удовольствием включаясь в хоровое пение жалостливых тюремных песен. На экране шел "берлинский спектакль" - его-то и комментировали.)

"Збурхувач (02.08.2003, 16:09)
Изюм нужно искать, изюм!
Простыми детишками да школьниками шпрехающими Инглишем да Дойчем много денег не заработаешь.Вернее вообще ничего не заработаешь."

"Поэт (03.08.2003, 5:13)
Как театр я открыл,
Экслузивный очень,
И талантов я нарыл,
Что уж было мочи.

Повалила вся фира,
Посмотреть таланты,
После первого же акта,
Освистали Данте.

Распустил я свой театр,
Вернулся к россолу,
Видно десять лет не в ту,
Проходил я в школу."

"Олег К. (06.08.2003, 14:59)
Так вот.
Про детей. Юридически, заводить бизнес с детьми, это тоже самое, что добровольно класть голову на плаху. Много аспектов, и 4х часовой рабочий день и, правильно оформленная лицензия, и доказательство всяким коммитетам, что детей Вы не эксплуатируете, а работают они у вас в свободное от учебы время. Поэтому все это так, детский лепет, про высокие барыши."

"Julia (13.10.2003, 11:07)
Вводные: Я работаю учителем 15 лет. 12 лет веду театральную студию, одновременно обучаясь в студии для взрослых. Соответственно, есть опыт и некоторое мастерство. Поставить спектакль или шоу в детской студии с достаточно высоким качеством можно, главное, не снижать собственный уровень запросов к постановке. Основными препятствиями для создания более-менее денжного проекта становятся несколько вещей - дети не могут отдавать много времени театру, может где-то могут, но у нас после 6-8 уроков старшеклассники 3-5 часов делают домашние задания. Плюс курсы.
В начале репетиций дети не знают ничего. Два варианта - вставлять определенные характеры и способности под определенные роли, минимально обучая, результат весьма средненький, или по полной программе долго и со вкусом раскрывать, что актер может сделать, результаты блестящие ВСЕГДА. Срок - от полугода до ГОДА. Играть обычно один-два раза. Потому что уже лето. Потому что на следующий год надо идти к другому этапу, этот уже пройден. А ребята уже отравлены театром.
Вернемся к деньгам. Возможно, с хорошим менеджером, реально создать некий проект, в котором сочетать яркую постановку со спецэффектами и драматургическими ходами и заменяемыми актерами, проходящими краткий предварительный курс актерского мастерства (в театральных институтах такие вещи почти справедливо презирают). Но как это реализовать? (Да, не менеджер я)"

"Тима (13.02.2004, 19:47)
Хочу поставить спектакль - "пьяный дебош". В ролях обычные граждане, любящие выпить, но не злоупотребляют. Все сцены реальные, обыгрывается настоящие посиделки - со всеми разговорами и аттрибутами. Готов принять участие."

Єсть многоє в бурхливом етом мірє что і нє снілось нашим мудрєцам...

Гаваріт (і паказиваєт) Міхаіл Вєллєр
Хэппи-энды? Да, это чума нашего времени. Сплошь и рядом, везде и всюду торжествуют счастливые концовки фильмов, игр, книг, пьес. Что, собственно, и понятно: везде победила демократия, то есть ма-а-а-аленький меленький человечек, о котором так заботился Достоевский и прочие русские гуманисты. К власти пришел человечек с его меленькими интересиками, запросиками, потребностями.Трагедии ему уже недоступны, он искренне считает, что в литературе должно все изображаться "как надо". И все должно завершаться счастливой концовкой и нравоучением, что вот, мол, добро побеждает всегда, надо только за него бороться.Ушли в прошлое античные трагедии и заложенные ими высочайшие нравственные принципы, когда главные герои не могли ради поднятого ныне на пьедестал высшей ценности инстинкта сохранения жизни принести в жертву высшие жизненные принципы. Они гибли, вызывая у зрителей рев, слезы, очищая им души и поднимая самих зрителей до уровня этих героев.
Увы, современный общечеловек с его общечеловеческими принципами от трагедии шарахается. Моя бабушка, добрый и хороший человек, всякий раз зажмуривалась или отворачивалась, когда видела, как на экране один человек целится в другого из пистолета. Дай ей власть, она бы запретила все трагедии.
Сейчас она эту власть получила. Сперва она просто перестала покупать книги, "которые плохо кончаются", потом в литературных и прочих творческих кругах обосновала необходимость оптимистической литературы в противовес упаднической, что сеет неверие в силы человека, упомянула о необходимости воспитания молодежи в нужном русле, так что всякий, кто посмеет написать трагедию, сразу попадет в опасные смутьяны.
Та литература, "старая", не нуждалась ни в назидательных концовках, ни в хэппи-эндах, ни в приглаживании... Нравственное содержание той литературы, старой, основывалось на полном доверии к нравственному чувству человека, ныне потеряному общечеловеками с их мелкими запросами.
Размывание нравственных чувств, ранее незыблемее горных хребтов, привело к тому, что сперва возникло недоверие, что этот общечеловек не сумеет сам, без подсказки, отличить добро от зла, белое от черного, правую руку от левой, и пошли косяком хэппи-энды с надзиданием ... ну прямо церковные "Поучения..."! А потом и вовсе общечеловечек с общемировыми ценностями решил, а на кой ему вообще запоминать, что есть добро,а что зло? Да еще держать себя в каких-то рамках, пусть и оч-ч-ч-чень широких?
Да, сказал общечеловечек, все дозволено. И добро, и зло. Вернее, нет ни добра, ни зла. Есть только мой желудок, мои гениталии, мой дом и мой огород. И все должно служить им. Наука, техника, искусство, литература.

Той, хто часто приходить на репетиції одного самонадіяльного театру без декорацій, фонограми і освітлення раніше, ніж потрібно, або просто вчасно, міг колись почути з вуст батька української демократії про одну оригінальну п.єсу французького автора.
Сюжет там крутився навколо популярної в репертуарі вищеназваного театру теми божевільних і божевільного дому.
Але це ніяк не применшує достоїнств як цього театру, так і самої п.єси Жана Ануя "Пасажир без багажу".
В цьому пересвідчилися співробітники редакції нашого небойового листка театрала, які декілька разів перечитали п.єсу.
Матеріал їм сподобався.
Особливо їм зігріло душу те, що мораль, яка б вона не була, прямо не звучить в словах персонажів.
Ходять слухи, що метр режисер знову брав до рук текст цієї п.єси...
Звичайно, це ще нічого не значить...
Бажаючі культурно вирости можуть зробити це за допомогою цієї схованки

Stop narkotics!

Повчальна історія про те, що на сцену потрібно виходити тверезим

В общем, курсе где-то на третьем, меня и моих товарищей Эдика, Мишу унд Вадима обязали участвовать в студенческой осени. К этому моменту времени мы уже неделю плотно так марафонили и последний стакан драпа как раз подошёл к логическаму завершению.

Сноска для танкистов - после таких плановых забегов обычно настаёт состояние невротического тупняка, организм восстанавливает утраченные калории и постоянно хочется жрать и спать, и всё это, понятно, сопровождается нефиговым таким торможением нервных процессов - хлебало вопросом, глаза усталые полуприкрытые, нифига не понятно чё к чему и ни на чём сконцентрироваться ну просто нету никакой возможности .

В универе репетиция шла вовсю - разноцветные радостные люди, жёлтые декорации, обвинченный худрук и прочая жизнеутверждающая муть. Мы со своими грустными нечёсаными мордами и медленными движениями были лишними на этом празднике жизни. Неспеша сели на последний ряд и залипли окончательно. Я чё-то уже и не помнил какого мы вообще сюда припёрли. Мою память освежил гребучий худрук:" Слова, грит, помните?" Мы пока вдуплились,чё он от нас вообще хочет... Сообразив че к чему, худручок принялся нас лечить на предмет кому что гнать.

Вся короче там тема была про цыган. В определённом месте кто-то там из актёров на сцене должен был сказать по тексту кодовое слово ЦЫГАНЕ! - и в этот момент из-за кулис по сценарию появляется дружный табор с балаганными песнями, плясками и медведем на цепи, табор весело проходит от одной боковой кулисы к другой и сваливает со сцены. Вот собственно, и весь эпизод. Миша и Эдик по сценарию оказались весёлыми цыганами, а поскольку Вадик по жизни альбинос и если и похож на цыгана, то на какого-нибудь финского или там шведского, - ему было решено стать весёлым медведем. Мише откровенно повезло - весь его текст заключался в веселой реплике "э-э, ромалы!", а Эдик вообще должен был весело молчать и вести за собой на цепи Вадика в образе весёлого медведя. В общим как услышите про цыган, валите на сцену - подытожил худрук... Поскольку мой актёрский талант оказался никому не нужным, я упал в зале вместе с публикой.

А теперь цирковые номера. Представление началось - что происходило на сцене я улавливал вообще с трудом, поскольку тупняк прогрессировал и я постоянно залипал в перерывах между актёрскими репликами. Что творилось в этот момент с пацанами за кулисами - можно только догадываться. Вот наканец кто-то на сцене кричит ЦЫГАНЕ! - и из-за правой кулисы с шумом появляется весёлый табор. Впереди шли какие-то разукрашенные легкомысленные девки в париках с цыганскими платками, они страшно улыбались, топали ногами и дрыгали накладными грудьми на манер фильмов Михалкова, выкрикивая всякую банальщину типа "э! давай курчавенький!" или там "позолоти ручку, яхонтовый!" и прочее… По мере появления всей этой процессии из-за кулисы, веселый табор грустнел просто на глазах - сразу за бабами шёл Миша в красной косоворотке - пытаясь изобразить приподнятое настроение он как-то натянуто и невесело улыбался, патом он вдруг вдуплился, что типа надо чё-то делать, плясать там или где... - короче, дойдя уже до середины сцены, Миша вдруг бодро задрал свои грабли вверх - походу тоже хотел показать какое-нибудь офигенно цыганское па из фильмов Михалкова, но тут он видимо понял, что эта тема совсем из какого-то другого фильма, про войну там или еще про что-нибудь, осёкся на середине движенья, да так и остался в позе пленного оккупанта.. хенде-хох… Улыбка на мгновение пропала с его лица, но тут Миша вспомнил про свою реплику и, потупив ещё пару сек, без энтузиазма вякнул: "...ээ… ромалы…" Позади всей фигни без выстебов, со стеклянным лицом плёлся убитый горем Эдик с Вадиком-медведем на поводке. При виде этого весёлого животного у многих, я думаю, навернулись слёзы на глазах: Вадик невпопад хлопал в ладоши, криво крутился вокруг своей оси, в попытках сплясать вприсядку пару раз навернулся и чуть не уронил со жбана медвежачью маску.

Ну вроди бы всё - прошли через сцену и скрылись за кулисой. Все участники этого короткого действа, понятно, разбежались кто куда… кроме, естессно, двух цыган и медведя. Эти придурки по неясным науке причинам залипли и окуклились прямо за кулисой.

... Вообще-то, в пьесе про цыган собственно слово "цыгане", как вы понимаете, должно употребляться как минимум сто пятьдесят восемь тыщ раз. Так и случилось - через пару минут уже другой актёр, уже в другом там каком-то контексте сказанул на сцене чё-то там про цыган - услышав такую фигню, наша троица, по словам очевидцев, неожиданно ожила, срочно приняла товарный вид и хором дёрнула на сцену. Конкретно поредевший табор в составе двух сомнительных цыган и одного непонятного медведя неожиданно появился, теперь уже из-за левой кулисы. Актёры на сцене, понятно, прифигели от такого поворота, но виду не подали. Тем временем Миша, натянуто улыбаясь, не нашёл ничего лучше, чем опять задрать ручонки и пробубнить "...ээ… ромалы…" Убитый Эдик снова потащил через всю сцену Вадика-медведя. Вадик танцевал как умел (хлопал в ладоши и вертелся).

Это было нифига не по сценарию. Я чётко видел, как худрука накрыл невроз и он пулей метнулся из зала за кулисы, чтобы надавать люлей моим дорогим товарищам. Но фиг там - за кулисами уже давным давно толпились кучи актёров с других факультетов и прочая пьяная шелупонь, поэтому пока он пробирался сквозь всю эту фигню, со сцены еще раз успело празвучать кодовое слово "цыгане" - и наша цыганская братия опять вышла к публике. Актёрам ничего не оставалась делать как терпеть всю эту хрень, сделать паузу и подождать, пока Миша, изображая развесёлого цыгана вякнет "э-ромалы", а Эдик протащит на цепи через всю сцену танцующего Вадика. Худрук в мыле выбежал из-за кулисы в зал и, пригинаясь чтобы не мешать зрителям, полетел на четвёртой к противоположному концу сцены в попытках отловить безумный табор. Но он не успел естессно - по тексту встретилось ещё одно слово "цыгане" и весёлая бригада, как послушные собачки Павлова, снова выскочила на парапет. Ну и дальше как водится: хенде-хох, э-ромалы…, грустный Эдик, Вадик пляшет и хлопает в ладоши.

Короче, это туда-сюда повторялось еще раза наверно, четыре, чтоб не соврать. Причём у пацанов пад конец были уже конкретно недовольные рожи, типа чё ж за фигня-то, сколько ж можно, работаем, понимаешь, и работаем как пчёлки … а во время финального диалога с вадиковской стороны по запару была предпринята попытка выскочить к зрителям на слове "медведь" почему-то, но чуткий Эдик его во время остановил, сказав, мол, ты чо баклан? спектакль испортить хочешь?

Під час одного вечірнього одночасного перегляду восьми каналів телевізора потрапило мені в голову зерно думки про те, чим всі ці серіали і нові кінА особисто мене так дратують.
Зерно проросло, отримавши підживлення у вигляді сеансу самопримусового тривалого (одна серія) перегляду типового представника виду нових і тупих.
І я впевнився, що мене більше нервує не тупість сценаріїв, погана гра акторів, а відсутність пауз.
В театральній постановці темп розвитку п.єси і тривалість пауз дає глядачам передихнути, подумати.
Звичайно, паузу можна по-різному використовувати.
Можна чекати поки зал не зааплодує, і я знаю майстрів таких дій.
Можна змінити декорації на сцені.
Але ці всі фільмИ, де про паузи взагалі забули...
А тому всі епізоди злипаються, а коли розмістити їх на осі часу, то ще й відстань між ними різна... В результаті з.являється враження мішанини.
Кашмар.

Ги (казочка про творчий підхід)
(перекладати на рідну було впадлу)

Произошла эта история с моим хорошим знакомцем, Сашкой, пару лет тому назад. Саня окончил РАТИ (в девичестве ГИТИС) и предпочел армии три года работы в одной ОблДраме, в старинном Уральском городе, ну, скажем Спермь.
Каково нынешнее состояние искусства я думаю никому рассказывать не надо. Вот и тамошний ОблДрамТеатр пребывал в тяжелом, полуобморочном состоянии. Здание не видевшее ремонта лет двадцать, крохотные зарплаты и по 5-7 премьер за сезон и изнурительные гастроли по нетопленным клубам райцентров. Тот год у Сашки был последним в череде обязательной отработки.
В тот же год случилась в области напасть - выборы в обл Думу. Черный Пи-Ар, газетная грязь - это все не у нас. К Главному Режиссеру театра, весьма талантливому человеку по фамилии Орлов, в один из дней пришел посетитель, лет этак 25 и попросил поставить про него... спектакль. Этот посетитель, местный уважаемый бизнесмен, желает избираться в депутаты. Газеты, телевидение, листовки это не для него, нужно что-то оригинальное, не избитое. И вот кто-то из корешей подарил ему идею со спектаклем. Наш кандидат был весьма колоритен: красный пиджак, бритый затылок, ломаные уши, на шее гимнаст на якорной цепи - ну, в общем, типичный уральский бизнесмен конца 20-го века. За работу он, кандидат, обещает отвалить театру целый миллион рублей, из своего избирательного фонда.
Режиссер хоть и носил фамилию Орлов, но звали-то его Наум Львович, быстро сообразил, что этот миллион аккурат половина годового бюджета всего театра, подумал и согласился. Совсем забыл сказать, что кандидата нашего звали - Тимур.
Вся труппа театра, как один, взялась за постановку внеплановой премьеры, а Главный пообещал хорошие премиальные. Спектакль назывался "Тимур и его Команда"! Сделали этот шедевр менее чем за два месяца, непостижимо короткие для театра сроки! На генеральную репетицию заказчик пришел со всей своей командой, т. е. доверенными лицами кандидата. От увиденного на сцене он пришел в такой буйный восторг, что помимо обещанного миллиона выкупил все билеты на оба спектакля, и дистрибутировал их (абсолютно бесплатно) среди пенсионеров города. Впервые за много лет театр был забит до отказа. Особый восторг заказчика вызвало сообщение Орлова о том, что текст пьесы был специально (!) заказан у "деда известного российского политика Е. Т. Гайдара, а сам дед Егора Тимуровича, был членом Союза Писателей еще СССР"! В приступе восторга кандидат решил немедленно встретиться с автором, на что мудрый Главреж спокойно сказал: "Потерпи, еще успеешь на встречу! Все там будем". На афишах спектакля красовалась официальная надпись: "Спектакль оплачен из избирательного фонда кандидата Такого-ТО"
В программке спектакля про моего друга было написано:
- М. Квакин, лидер организованной преступной группировки - Семушкин А.А.
Текст деда-писателя оказался настолько подходящим для дня сегодняшнего, что режиссер лишь увеличил возраст героев, а слово "пионер" заменил на "член команды Тимура". А модное ныне слово "пацаны" у Гайдара вообще на каждой странице.
Но апофеозом был не сам спектакль, а газетные рецензии на него, твердившие в один голос про:
- новое прочтение советской классики;
- гениальную находку режиссера;
А одна вечерняя газета назвала это "... видным событием в театральной жизни страны!"

Як стало відомо з конкуруючої книги гостей, на рідну неньку-Україну приїхав широковідомий у вузьких кругах театральний і науковий діяч Микола Богданович Шикула.
Нашому кореспонденту вдалося побачити високого гостя на вихідних - перед його від.їздом на історичну Батьківщину - багату старовинними зАмками Тернопільщину.
Микола Богданович, здається, не змінився, і залишився все таким же настирним, енергійним і міцним (чого редакція стінгазети собі і всім бажає).

Ось і закінчився (фактично) театральний сезон.
Починаючи із цього дня в Театрі Драми і Комедії на Лівому березі, для якого це був ювілейний, 25ий, вистави вже не йдуть.
Сумно.
З іншого боку - за цілий місяць мене туди і не тягнуло...

А ще я випадково вийшов на текст рімейка п.єси "Дракон" Євгенія Шварца.
Оригінальний такий рімейк.
Осучаснений.
http://haritonov.kulichki.net/stories/dragon21.html

Вівторок, середа, четвер.
Три дні.
Три серії фільма "Маленьких трагедій" від 1989 року. (Оновлено: 1980 року. Виявляється, це остання роль Володимира Семеновича Висоцького в кіно... Дякую постійному читачу за уважне читання.)
Набір акторів такий, що мало не всі десь мелькали на екранах телевізорів (див. попередній список).
Намішано купу трагедій - не тільки "маленьких". Я всього не пам.ятаю навіть.
Але!
Але...
Особливої радості я не отримав.
В мене виникло враження, що імениті актори часом грали гірше, ніж актори постановки любительского (?) театру на півдні Києва... Наш Моцарт точно був краще!
Перед одним тільки Іннокентієм Смоктуновським я готовий зняти шапку.
Він був Старим бароном і Сальєрі.
І це були такі персонажі!
Живі - не зважаючи на те, що кожен із своїм вивихом.
Доречі - "наш" Моцарт у повний зріст влився б у фільм.
А Моцарта у фільмі і я б завалив. Я не вірю щоб така простувата безвільна людина могла самостійно щось зробити - і тим більше написати геніальну музику, тим більше таку, як "Реквієм".
А решта... Нічого надто особливого - як на мене. Непоганий Прєдсєдатєль. Сергій Юрський, бендер наш золотий, ніякенький. Висоцький незрозумілий.
З іншого боку, в тій мішанині, що наліпив режисер...
Я всі три серії сидів і думав - про що фільм. Про що труть Фауст і Мефістотель на початку фільму (виявляється, АС Пушкін теж перекладав Гьоте), чому деякі актори дублються в епізодах?
У Васіліча об.єднуючою темою (як на мене) була тема спокуси (я вже писав).
А на рахунок фільму в мене з.явилася лише одна напівтвереза думка.
Можливо, автор сценарію хотів знайти в оточенні геніального російського поета прототипи персонажів, про які той писав? Ніби автор писав про все те, що навколо.
Можна прослідити персонажа-поета (який може уособлювати собою Пушкіна) і його оточення, яке ніби "підкидало" теми творів.
Перш за все, це дуже невдячна праця.
Можна легко помилитися.
І особисто мені не подобається такий підхід.
Ось беремо в руки книгу. Чи цікавить читача, про що думав автор, коли писав? Цікавить, але вже після прочитання.
Коли йде процес читання, на такі речі мало хто відволікається. Але хай з тим.
В цьому фільмі те, що, як мені здавалося, він хотів вигадати, здається мені, не вийшло. Через малозрозумілу гру більшості акторів.
Хоча - чого чекати від фільма, у якого епіграфом була фраза "150-лєтію болдінской осєні пасвящяєцца"?

Не зрозумійте мене в ключі "в них всьо погано, в нас все гарно".
Просто мені не сподобалося те, що вони зробили з "Маленькими трагедіями".
Нічого особливого цікавого в них не було. Класний Смокутновський, Прєдсєдатель, на Донну Анну можна дивитися.
Але сам фільм в цілому...
Додивлявся я вже із почуття обов.язку.

А в цей день відбувся заключний аккорд 19-ого театрального сезону театру "Без декорацій".
Васіліч каже, що відіграли непогано.
Жаль, що ні фотографій, ні відео цієї події не залишилося.
З іншого боку - от від попередніх залишилися - і практично ніхто їх не бачив...

Боюся здатися банальним, але знову за шпигунськими даними відбулася репетиція сценки на випускний.

Краще розкажу анекдот.
Принесли якось Васілічу текст п.єси.
Через деякий час питають - ну, як, - поставимо?
- Я вашу п.єсу прочитав, але ставити її не буду. Я, знаєте, противник мату в театрі.
Ми в шоці - але там нема в тексті мату.
- В тексті ні. Мат буде в залі.

Лопата.

За шпигунськими даними, відбулася репетиція сценки у фізматі.

А в цей вечір була репетиція.
Недовга така - якщо забути про час, коли чекали, поки всі зійдуться, то буде трохи більше години.
В акторському складі втрати - Стаса Тесленко кинули в ізолятор з підозрою на краснуху.
Жаль.
Залишилися Лєна Цегельник, Ксюха Казаченко, Володимир Щербан, Александр Диховничний, Антон Войтович і Сергій Сивокінь (педагог, який примазався до гурту випускників).
Посидів на репетиції.
Прикольна дурилка.
Були новий рік в дурдомі, "дом, которий построіл Джек", "айболіт і варабей".
А це утрєннік, тьфу, раночник? в дитячому садку.
Якщо когось цікавить питання куда уходіт дєтство, то це не до акторів цієї сценки.
З дитинством вони ще не попрощалися.

А! Да! Сан Санич був ощасливлений плюшкою вотки і шматками завіси. Також отримав свою стрємянку, яка відіграла своє в останній виставі. Навіть не знаю чим він більше тішився.

В цей день я ввечері, перемикаючи канали, випадково потрапив на середину старого фільму.
На екрані були Володимир Висоцький і Леонід Куравльов.
Можливо, я б продовжив перемикати канали далі, але слова видалися мені знайомими.
Я трохи засумнівався, але таки так - переді мною була сцена Дон Гуан і Лєпорелло перед статуєю з епізоду "Камєнний гость" "Малєнькіх трагєдій"!
І продовжив дивитися цей канал (КТМ, доречі).
Донною Анною (як я взнав потім з титрів) була Наталія Бєлохвостікова (обличчя я її впізнав одразу, просто фамілія вивітрилася з голови).
Дон Гуан у виконанні Володимира Семеновича Висоцького спочатку видався мені Шекспірівським Гамлетом (в голові крутилося, що Висоцький грав на Таганці також Гамлета...). Навіть те, як він говорив і вів себе з Доною Анною - не підняв зомлілу з кам.яної підлоги (ну просто чіткі асоціації сцени Гамлета і Офелії) - видавало в ньому гордовитого сина датського короля, який у всьому бачить підступ і зраду - і в Донні Анні також.
Якщо "наш" Дон Гуан "брав" коханням, то Дон Гуан Висоцького здався мені безжальним використовувачем слабостей оточуючих людей. А в чому він підозрював Дону Анну, я так і незрозумів - можливо, через те, що не взнав назву фільма, і не бачив початок.
А інші герої були цілком класичні. Лєпорелло не був життєрадісним веселуном, а тихим боягузом якимсь. Донна Анна справила враження жінки, яка втомилася від жалоби, нудьги, вічних відвідань церкви і кладовища. З одного боку - вона знає як треба себе вести, "чого хочуть від неї правила етикету", а з іншого - вона побачила світло, на яке й полетіла. Хм. Бачив я її лише в заключному епізоді. А такі враження...
Далі пішов "Пір ва время чуми".
От їм би ніхто не закинув, що піра як такого не було.
Був чути (місцями, Прєдсєдатель своїм голосом їх втихомирює фразою про те, що Джадсона треба вшанувати в тишині) шум-гам - наполовину п.яний, наполовину дикий.
Луїза після своєї репліки про "валос шатландскіх етіх жєлтізну" танцювала запальний танок, припіднявши спідницю так, що були видні ноги, які жваво щось повідбивали на столах і підлозі.
Була таки тєлєга, яку вів негр.
А ще Предсєдатєля грав чоловік, який для мене назавжди залишиться Кардіналом Рішельє з фільму про трьох мушкетерів і Д.артаньяна. Непогано грав. В словах і рухах його було видно внутрішнє напруження. Свою "пісню" про смерть він читає в кінці - в цьому "Пірі ..." на місці, де вона повинна була бути по задумці автора, його перебиває своїм воланням священник (Ваня Воронов був переконливіший). А після закінчення його промови, яку він читав речетативом з емоційними акцентами, біля нього Мері (гарно, чисто, доречі співала, не знаю хто це був...), сходить сонце і глядач бачить пусті столи, які стоять на площі міста.
Кінець.

Як стало зрозуміло з титрів, в фільмі були лише два епізоди "Маленьких трагедій" - "Камєнний гость" і "Пір ва время чуми". Ще були якісь ролі, які назвою нагадували персонажів чи то Гоголя, чи то таки самого Пушкіна.
Мені важко робити припущення про що був фільм.
Але те, що був такий радянський фільм, для мене новина.
Прикольно було оцінювати в кого краще получилося - у професіналів, чи у "Театрі без декорацій".
І мені здається, що молодий чоловік з "Піра ..." у фільмі був зовсім ніякий, тінь, Лєпорелло уж занадто простий... (на відміну від ...) А фільм уж занадто класичний.
Прикольно було б передивитися повністю.
При нагоді.

P.S. (оновлено)
Тут на мене вийшов один представник творчої інтелігенції з великим авторитетом, і запевнив, що фільм цей називається "Маленькі трагедії", що всі епізоди з тексту автора є (невже титри вкоротили?), навіть пушкінський діалог Фауста з Мефістотелем є (правда, інший), що у фільмі грають такі гранди, як Смоктуновський, Збруєв...

P.P.S. (знову оновлено)
На мене знову вийшов той самий представник творчої інтелігенції з великим авторитетом, і видав (через посилання) наступну інформацію:

МАЛЕНЬКИЕ ТРАГЕДИИ

Год создания фильма: 1979
Режисcер фильма: Михаил Швейцер

В фильме снимались:
Михаил Кокшенов, Наталья Белохвостикова, Иннокентий Смоктуновский, Леонид Куравлев, Сергей Юрский, Лидия Федосеева-Шукшина, Владимир Высоцкий, Валерий Золотухин, Николай Бурляев, Александр Трофимов, Маликов Григорий, Лариса Удовиченко, Ивар Калныньш, Лапиков Иван, Георгий Тараторкин, Наталья Данилова, Николай Кочегаров, Переладова Светлана, Каюров Леонид, Матлюба Алимова, Смоктуновский Филипп

Жанр фильма: Драма
Фильм снят по одноименному поэтическо-драматическому циклу А.С.Пушкина.
Сценарист: Михаил Швейцер
Композитор: Альфред Шнитке
Киностудия: МОСФИЛЬМ по заказу ГТР
Страна: СССР (Россия)

Аннотация к фильму: Экранизация произведений А.С.Пушкина: "Сцена из Фауста", "Египетские ночи", "Моцарт и Сальери", "Скупой рыцарь", "Каменный гость", "Пир во время чумы", "Гости съезжались на дачу...", "На углу маленькой площади...", "Мы проводили вечер на даче...", входящих в цикл "Маленькие трагедии". Последняя роль в кино Владимира Высоцкого.

Отаке

Васіліч роздав слова Остера учасникам майбутньої міні-постановки.

Багато хто думає, що театральний сезон закінчується із весняною виставою.
Але насправді це не так.
Кожного року фізмат випускає декілька театралів.
І останнім часов увійшло в традицію, що театр видає на випускний вечір (силами театралів випуску) якусь сценку.
Не стане винятком і цей рік.
Цього разу Васіліч звернеться до творчості російського письменника для дітей і (як виявилося) не тільки Григорія Остера.

Якби я був журналістом, то на рахунок останньої постановки скоріше написав би щось про невдачу, про те, що "Театр без декорацій" пішов кудись туди, де його мало розуміють глядачі.
Про те, що після лірики "Лісової пісні" і комедії а ля франсе "Гарнір по-французьки" нічого особливого не було, мав місце застій, театр зупинився і не рветься вверх, до нових висот.
Але я - не журналіст. Редакція жовтої стінгазети, яка раніше перебувала за цією адресою, практично у повному складі перейшла в газету "Бульвар"...
Я - театрал.
За 10 років плавання в цьому хитрому морі я, можливо, не навчився в ньому плавати, але зір зіпсував настільки, що насмілююся критикувати народних і заслужених професіоналів.

Що ж я побачив у цій виставі?
Повторюся - постановка ця за класикою.
Про що це говорить?
Про особливу манеру, спосіб розповіді.
Про те, що з точки А до точки В ми йдемо добре втоптаною вихляючою дорогою, критою жовтими цеглинами і прикрашеною деревами і декоративними рослинами вздовж усього шляху слідування.
А куди їм було поспішати?
Доречі, пролог - уривок з "Фауста" по ходу репетицій урізали, "Камєнний гость" теж постраждав... Там навіть персонажі не всі вийшли на сцену.
В новому, сучасному нам світі, все роблять дуже швидко.
Нема коли розгортати думку, треба якнайшвидше передати інформацію.
З точки А в точку В проїде прямо поїзд, і ніхто не помітить ні дерев, ні квітів - все буде дуже швидко.
Сюжет "Трьох мушкетерів" або "Графа монте-Крісто" зараз звели б до оповідання (тут я трохи перебільшую).
Ми - покоління формата А4.
Тому довгі монологи - не для нас.
Немає динамічності.

А ще - і в театр зараз приходять щоб розважитися.
В улюбленому мною "Театрі Драми і Комедії на Лівому березі Дніпра" дуже часто формат вистави наступний - спочатку купа комічних елементів, гумору аж до плінтусового і туалетного рівня, а далі - коли глядач розслаблений, він "свій" - тоді можна сказати щось осмислене (якщо звичайно є бажання).
В трагедіях (хоча вони теж бувають різні) глядачу не завжди цікаво.
Можливо, це питання смаку.
Я, наприклад, не люблю триллери і фільми жахів.
Тут можна було б підняти тему на рахунок хто за чим йде на сцену...
І чи завжди цікавлять акторів і колектив вистави думки глядачів.
Особливо враховуючи, що чути завжди голосніше тих, хто сидить в останніх рядах і прийшов тупо поржати...
Але це питання неоднозначне, я залишу цю тему для газети "Бульвар"...

Тепер про саму прем.єру.
Я вважаю, що всі учасники постановки - молодці.
Практично. Є один лисуватий виняток...
Хтось молодець більше - Сальєрі, Моцарт, Донна Анна, Старий Барон... Хтось менше, хтось взагалі тільки починав...
Вистава склалася.
Вона може не подобатися, може подобатися. Але вона є, і вона дуже непогана.

Дехто (та і я сам) задавав питання - для чого там пролог, Фаусти з Мефістофелями?
А це є те, що називають "режисерське бачення".
Не всі можуть побачити (під час прочитання тексту), що з Доном Гуаном Донна Анна кокетує.
Що Мефістофель насправді жіночого роду.
Що на сцені під час "Піра ва время чуми" є декілька тіней, не вказаних у автора.

Про що писав класик, великий (не побоюся цього слова) російський поет А.С. Пушкін?
В кожному з епізодів калейдоскопу під назвою "Маленькі трагедії" присутні не тільки смерті, а й речі, які привели героїв до цих сумних кінців. Скупість, пристрасть, заздрість... Гріхи.
А в основі гріха лежить спокуса.
І пролог, сцена спокушання демоном людини, повинен був об.єднувати всі чотири епізоди.
Я ТАК думаю.
На жаль, ні разу - ні на репетиціях, ні на прогонах, ні під час прем.єри я не бачив цього епізоду.
І тому не знаю, чи він їх об.єднав.
Не впевнений.

Якби я побачив цю постановку в якомусь комерційному театрі, думаю, що із ймовірністю 90% вона б мені сподобалася.
Мені було би цікаво.
Але після того, як був прочитаний текст, декілька разів переглянута вистава цілком...
На прем.єрі залишалося лише сидіти на порозі таємного виходу Сан Санича і лузати насіння.
Або ходити в костюмі з п.єси до кіосків на південній автостанції - за їжою і напоями (костюм, доречі, був змінений за годину до початку вистави - замість просто білої сорочки я одягнув заплямований випадковознайдений піджак та майку і перетворився в професора філософії у відставці (у запої)).
Реакція глядачів не була цікавою.
Просто грілися на сонці - в залі було холодніше.
А потім - вийшли на сцену на поклон, потрапили під зелений дощ із блискіток...

В цей вечір було те, що називається генеральною репетицією.
Це тільки на словах вважається, що генреп відбувається за день до прем.єри.
В "Театрі без Декорацій" подія ця повинна нічим не відрізнятися від офіційної вистави на вихідних. Тому, фактично, це - перша вистава.
Тим більше, що динаміка кількості глядачів з кожною постановкою загалом говорить про збільшення їх кількості.
Ось і цього разу, була мало не половина залу.
І доволі активна. Колись бували генрепи, коли публіка просто спостерігала за процесом.
А ці - і реагували, і аплодували.
Ще, за словами Васіліча, він не пам.ятає, щоб на генеральній "займалися" (за допомогою папірців) місця.
А от цього вечора таке сталося.
Отакий своєрідний рекорд.

Коли я думаю про цю виставу, мені в голову приходить, що насправді в якомусь цілому вигляді вона була вже десь у середу, а далі були тільки доробка, ріст, робота над "помилками".

Ще мені здається, що ту потрібну трагічність, яку насправді нелегко досягти, отримали.
Можна прикалуватися, і говорити про чотири трагедії і одну комедію про Дона Гуана.
Але нормальна з моєї точки зору людина не буде сміятися під час вистави - так, злегка посміюватися.

А ще (тримаючи в голові свій досвід в ремейці "Ескоріалу") мені думається, що, не зважаючи на повтори і повтори текстів, не всі зрозуміли все, що вони говорили на сцені. Підозра ця зародилася ще на репетиціях. Чесно кажучи, А.С. Пушкін мені як автор не надто подобається. Він визнанний класик, враження про нього трохи зіпсуто навчанням в школі. І що цікаво - класичність з моєї точки зору полягає частково і в тому, що ідеї висловлені або питання підняті, відомі всім. І не всім цікаво це бачити. Особисто я відкривав для себе Пушкіна як драматурга поступово. Класичність заважала побачити глубину думок. Але поступово, з репетиції до репетиції, очі відкривалися.
Гьоте не такий "затасканий". Сюжет "Фауста" в цілому відомий. А от виконання, тексти - не дуже. Тому особисто мене Гьоте вразив. Я відчував просто провалля з точки зору глибини тектсу. Я намагався просунутися вглиб тексту. Слова, текст мені були цікаві на кожній репетиції. І ще я відчуваю, що до дна я так і досягнув.

І цей вечір почався під знаком рудого пса Сан Санича.
Він не відкрив двері, які відокремлюють актовий зал від підвальних приміщень.
В результаті - запізнення з початком репетиції.
В мене - нерви, втома...
Коротше кажучи, знову відмазки...

А на рахунок прогону - в мене склалося враження, що місцями навіть трохи гірше було.
Але в цілому - краще.
Отак хитро.
За рахунок того, що всі в середу дивилися, а не бігали і розмовляли один з одним, можливо, що у акторів виробилося своє хитре враження про те, що вони ставлять. І вистава стала цілісніше. А на рахунок дрібних місць - можливо, що трохи вже втомилися показувати, і вперед нас нічого не гонить... Емоцій на все не вистачає.

А ще появилися барабани за сценою. Ними будуть створювати спецефект "стуку в двері".
Якби до мене так стукали, я б напевно ука...
Але це - театр. Все доволі умовно.
Хоча з іншого боку коли я задумуюсь чому театр "стоїть" для мене трохи вище кіно, то поки що думаю наступним чином.
І там, і там актори. Але в кіно є плівка і дублі, спецефекти, монтажники...
А в театрі перед глядачами на сцені живі люди. Якщо хтось промазав, то це можна побачити. А не просто перезняти, викинувши непотріб - як в кіно...

P.S.
Ледь не забув - гарячі іспанські дони так били один одного, що дон Карлос зламав дону Гуану шпагу.

Цей вечір розпочався під знаком рудого пса Сана Санича.
Він (нарешті) впустив театралів у свої закрома.
Під впливом принесеної коси він дав спочатку згоду, потім (напевно) почав задумуватися - чого це він?
І почав розказувати казочку з натяком про те, що нічого потрібного ми там не знайдемо.
Але я не вівся. Вдав із себе тупого і вперто казав, що не я буду вибирати...
Не дарма.
Знайшли не те, що шукали.
Побачили класну задню завісу непевного кольору, яку одразу ж і повісили.
Ще довісили пару бокових чорних куліс.
Залишилося ще прикрити за допомогою знову таки знайдених декількох чорних шматків верхній залишок від старого повного комплекту, для якого лише трохи залишилося, щоб бути білим.

Що ж було на сцені?
З одного боку можна сказати, що на сцені мене не було, і я повинен був побачити все.
Ні, хтось мене бачив на сцені, та краще я б не виходив...
Але після перерви (коли репетиції у ніби слабіших епізодів були, а в нас, таких "класних", "народних" - ні), після біганини, тяганини з купою лахміття, опускання завіси, притримування її, привішування... зіграти нормально було нелегко. Мені це не вдалося.
З іншого - коли я питаю себе що ж такого особливого відбулося в цей вечір, в голову нічого не приходить.
Хоч я і сидів у залі всю репетицію.
Ну, одягнули більшість свої костюми.
І що? Звичайна репетиція, прогон.

А от слонів Васіліч роздавав весело. Не зважаючи на те, що вказувалися помилки, сміялися всі, і "винні" теж. А фрейдівська обмовка, коли "барона" назвали "барАном" викликала овацію в залі. Не обманіться в рівні жартів - знаючим Васіліча його почуття гумору відоме. Розцініть згадку жарту як опис атмосфери роздачі слонів...

А ще це був останній день тижня, коли я зможу піти на танці.
Попереду черга з останніх щоденних репетицій, які увінчаються генеральною.
В цей вечір одним із танців програми було танго.
Взагалі, це була група для крутеликів.
Але, як я вже писав (здається), там дуже гарні умови для партнерів (особливо у порівнянні з партнершами).
І за ті ж 50 гривень в місяць я можу ходити на всі чотири заняття бально-спортивними танцями в тиждень.
Важко, звичайно. Мені ще рано туди ходити...
Дають тут більше ніж в групі для початківців. Зокрема, танго в групі для починаючих навіть не пахне.
До чого тут "Театр без декорацій"?
Однією з нереалізованих ідей в майбутній виставі був танок танго в інтерлюдії до вистави - епізоді номер ноль - "Фауст".
Після занять танцями напротязі місяця і вперше спробувавши (а не просто стоячи в стороні дивитися) яке воно танго (хоч приблизно), я зрозумів наскільки класно що цього танго не буде.
Чим більше я займаюся танцями, тим більше бачу нюансів, штришків, які просто не приходили раніше в голову...

На конкуруючій книзі гостей з.явилася об.ява про час вистави.
Генеральна репетція в п.ятницю, 21 травня, на 19-00, прем.єра в 15-00 в неділю, 23 травня.

А ще виявляється там вже пару тижнів висить (посилання зверху, між новинами і випускниками фізмата) карта місцевості, де знаходиться "Театр без декорацій", і, відповідно, УФМЛКУ...

А ще ввечері повинні поганяти єдину бійку в п.єсі - як же без неї? - в епізоді номер три, "Камєнний гость".

Все ближче і ближче ми до прем'єри.
Почався останній тиждень репетицій.
Взагалі-то, практично до самого вечора я не знав, що буде Васіліч - вважав, що він ще не повернеться...
І збирався прийти на роботу з декораціями.
Але так сталося, що почали з семи - епізодом намба один - "Скупой рицарь", далі Васіліч віддав рулі Ігорю Крикуну, і він натягнув вожжі, керуючи епізодом намба три - "Камєнний гость".
Але я не мав часу робити вигляд, що я - глядач, приїхавши на вісім, пішов шукати рудого і тримаючого слово Сан Санича.
Як не дивно, знайшов. Але радості мені це, звичайно, не додало. В нього, бачте, чергування, складний і відповідальний процес оберігання метеорологічної станції від ..., кожні 10 хвилин дзвонять "беркути", і перепитують чи все нормально... А ми бачте, в ігри граємо...
Як просити у Васіліча невеликих матеріальних вливань, то ми в ігри не граємо...
Іншим разом я би посміявся з еліти радянської армії у відставці і на пенсії, але цього вечора настрою сприймати його жарти в мене не було.
Але вечір не був зіпсований повністю.
В 9 годин декораторам дали сцену, і силами 4-6 чоловік припідняті "баннери" були спущені, а "плафони" були підняті. Попередньо їх планували зробити дванадцять штук - шість білих і шість чорних. Але снаги колективу вистачило на п.ять білих, і чотири чорних. Нічого, дев.ять - теж магічне число...
А ще (в основному Лєна Цегельник і Юля) ошляхетнили стрємянку (як це українською?).

Чекав, що в цей вечір руль цих химерних санок візьме знову Юра Назарок, і не писав про свої спостереження за його роботою. Але шансів у нього в цій виставі вже не буде. Чесно кажучи, враження від того, як він попрацював над епізодом три, "Камєнний гость", приємні.
Якщо говорити про метод праці, то це щось середнє між Васілічом і Біллом.
Білл практично до дрібниць вказує що робити на сцені. Він і показати деколи може...
Васіліч говорить до акторів, пояснюючи що саме відбувається (не загально і абстрактно). Він приніс нам фразу "режисьорский паказ - паслєдєє дєло". Можливо, йому просто цікавіше добиватися від акторів потрібного виключно словами...
Юра не наполягав на саме таких і більше ніяких рухах, він пояснював Дону Гуану, Доні Анні, Дону Карлосу, Лєпорелло і Лаурі, що відбувається на сцені, але робив це на досить низькому рівні, радив як можна все зробити, не наполягаючи. А ще він відмотував на пару хвилин назад, вказуючи на помилки, і повторював епізодик знову.
З іншого боку, він сам згадав про два методи настройки актора - зсередини і зовні. Так от він діяв зовні, влаштовуючи на сцені умови, які можуть привести до зливання, уособлення...
І це дало, на мій погляд результат.
Тим більше, коли залишилося дві репетиції...

Щось я забалакався...

А в цю неділю в клюбі мали бути танці...
Але ті, у кого були справи і підвернуті ноги, що заважали прийти, нічого не втратили.
Танців не було.
Зате було коротенька репетиція "Камеєнного гостя".
Треба було бачити очі у Дона Гуана і Донни Анни, коли жарт того ж Дона Гуана перетворився в реальність.
З іншого боку - їм це на користь. Особливо Дону Гуану. Це видно неозброєним оком папарацци...

ЗІ.
А ще в ніч з суботи на неділю сталося так, що Україна в особі Руслани з її дикими танцями перемогла на конкурсі Євробачення.
Ура, таваріщі!

Сьогодні я відірвав новий шаблон для цього невеликого щоденника...
Тепер відвідувачі можуть писати коментарі...
Натяк зрозуміли? ;)

Оскільки вищий режисерський склад відбув продовжувати свої хитрі курси, а творчий процес не міг стояти на місці, на капітанський мостик піднявся Юра Назарок.
В цей вечір разом з ним у залі "відпочивали" спочатку (трошки) "Скупий рицарь" - звичайно, не весь, а там, де немає ветеранів -, і "Камєнний гость".
Не знаю як відбулася репетиція "Скупого ..." - я шукав Сан Санича, щоб урочисто передати йому косу (обмін вдався, в понеділок він пустить нас до схронів Батьківщини) - і бачив лише кінцівку (доречі, перший раз побачив Жида - прикольно, згадалися старі часи...).
А от репетиція "Камєнного ..." була прикольна.
Спочатку Дон Гуан зривав бурю аплодисментів в залі і початок репетиції своїми виходами.
Потім теж було весело - не зважаючи на холодний зал.
Мені здалося, що спочатку всі учасники трохи іронічно дивилися на Юру в залі - мовляв, що ти нам можеш такого сказати. Але потім, коли стало видно, що Юра, з його великим досвідом гри героїв-коханців може багато чого нового сказати Дон Гуану... Що він може керувати процесом, по декілька разів повторюючи одні і ті ж куски сцени - не відходячи від каси...
Тоді Дон Гуан став схожий на живу людину.
А ще епізод став більш живим, комічним, я би навіть сказав, - але такий текст у Асапушкіна!
Напевно, процес Юрі таки сподобався, бо в понеділок вони його продовжать...

А цей вечір за вільно доступними даними повинен був бути присвячений постановці бійки Дона Гуана з Доном Карлосом. Іспанські гранди на одній сцені і не побитися до смерті?

Хтось зі мною не згодиться, але, на мою думку, це був перший серйозний прогон вистави.
Якщо раніше і були "повні захОди", коли репетирували все - і по два рази, то були вони впереміш.
В цей же вихідний понеділок обидва прогони були повноцінними - це були якісь аналоги вистав, в нульовому наближенні.
Саме нульовому.
Але порядок був правильний - спочатку увертюра від Гьоте - "Фауст", далі А.С. Пушкін і його "Маленькіє трагедіі" (почерзі "Скупой рицарь", "Моцарт і Сальєрі", "Камєнний гость" і "Пір ва время чуми").

Що я можу сказати про те, що бачив?
Мало що з того, що відбувалося на сцені, можна показувати глядачу.
Я не говорю про рівень майстерності-ремесла, "висоту" гри і цілісність окремих сцен.
На мою скромну думку не вистачало того, що я особисто ціную вище ремесла - осмисленності.
Ті, хто перебували на сцені, не завжди розуміли що і чому вони це "що" роблять.
І діяли так як вони завчили на репетиціях. (Хто сказав "роботи"?)
Я не хочу детально розглядати кожен з епізодів, оскільки сидячи в залі я так і не зміг зрозуміти про що саме була вистава.

Порадували слова Васіліча про "чотири трагедії і одну комедію". (Поки що смішить "Камєнний гость").

А ще після закінчення першого прогону я згадав слова про те, що критик - це письменник-невдаха, і трохи злякався...
Невже Фауст тільки й може, що ходити і з розумним виглядом тикати пальцем в сумнівні і гнилі місця?
Пошук затягнувся, сумніви вилізли на сцену і тепер не дають не тільки спати, а й ходити і говорити...

Другий прогон був краще - розігрілися трохи в холодному залі.
І якщо під час першого завершальні епізоди виглядали на голову краще перших, то по другому разу перші трохи підігрілися і підтягнулися. А другі вперед не пішли - чекали на перших?

Фауст ожив. (Це була певною мірою імпровізація). Не знаю як це виглядало із залу, але я витратив свій денний емоційний багаж за ці 10-20 хвилин...

Що потрапило в гостре око
Таки "Моцарт і Сальєрі" вєсьма і вєсьма!
Вишукуюче і прагнуче досконалості око критика знаходило дрібні придирки ("пальцуватість" Моцарта, емоційну замороженність Сальєрі...), але таки да - Славік Пшенов чи таки Сальєрі і Олексій Мельничук таки Моцарт. Награнна комбінація. Але і кроки вперед. Дивитися на них було цікаво. Талант завжди цікавий.

Загалом - працювати ще і працювати... Всім!

Про цю репетицію я взагалі взнав постпфактум - коли вже все відгуло.
А гуло по сцені від "Скупого рицаря" і "Камєнного гостя".

А в цей раз я навіть був на репетиції.
Але на сцену не вийшов - в фізматі бурно готувалися до концерту на честь Дня Перемоги.
Ех, не вистачає пацанам задору!
Голоси, мабуть, є, а от радості від факту перемоги - нема...
Коли ми вішали декорації (прикидочно так), хотілося допомогти.
Дарма, що нема голосу - ми виїдемо за рахунок гучності і трави, яка бродить в нашій крові.
І тоді б усі зрозуміли, що таки "єтат день пабєди" таки "порохом ПРАПАААААХ", і дійсно - "ЕТА РАДААААСТЬ СА СЛЄЗАМІ НА ГЛАЗАААААХ"...
Хоча у нас проводу радіти особливого не було.
"Фауст" так і не вийшов на сцену.
Ну, звичайно ж, великі майстри і звьозди...
А якщо чесно і серйозно - то для сценки-вступу дійсно треба сцену (а ще костюми і фоногорамма).
Слова і мізансцени ніби вивчили...

Далі - після того як залишили в спокої декорації - "Пір ва время чуми".
Під час репетиції прозвучала фонограмма від нашого дорогого німецького друга Діми Бендіткіса, і під неї співала Лєна Цегельник (ака Мері). Нічого так. Живенько - якщо ви розумієте що я маю на увазі. По спині пробирає. "Сдайотся мнє, джентлмєни, что ета била трагедія". Ага.

І в цей день була репетиція.
Епізод три - "Камєнний гость".

Не знаю що писати.
З одного боку - була репетиція "Піра ...", і декораціями займалися...
З іншого боку - мене там не було, і величина подій, які відбулися в цей день не настільки велика, щоб потрапити на цей сервер, який знаходиться аж в Гамериці...
Краще анекдот вкраду:

Приезжает в провинциальный театр столичный режиссер ставить "Гамлета".
Смотрит труппу и говорит:
- О, вот этот парень мне годится на главную роль! Как его фамилия?
Ему отвечают:
- Это Сидоров... Но, знаете, мы бы вам не советовали его брать...
Вот возьмите Иванова или Петрова... Да кого угодно, только не Сидорова!..
Режиссер:
- Да нет, почему же? Он мне подходит. Пусть приходит завтра на первую читку...
Короче, начинаются репетиции. Сидоров репетирует блестяще, идеально выполняет
все режиссерские замечания и пожелания. Режиссер в восторге: "Вот Гамлет,
о котором я мечтал всю жизнь! Это будет блистательный спектакль! И какой
прекрасный, тонкий артист этот Сидоров! А мне еще советовали его не брать...
Вот что значит актерская зависть!"
Через полгода изумительных репетиций - премьера. Режиссер садится в первый ряд.
Открывается занавес.И тут начинается что-то необъяснимое: главный герой начинает
делать все по-своему, ломает мизансцены, не исполняет ничего из того, о чем
договорились - короче, ужас!
В антракте режиссер с безумными глазами влетает к нему в гримерную и кричит:
- Да что с тобой! Это кошмар!
На что Сидоров гордо поворачивается и спокойно говорит:
- Когда вы работали, я вам мешал?..

Зказка - ложь, та ф ней намьок... ;)

Дуже важко писати про те чого не бачив або хоча би не чув.
Так повелося, що останнім часом я деколи навіть не в курсі того, що саме йде на сцені.
Ну - звичайно - репетиції йдуть, але що там робиться?
Але в цей відносно теплий весняний день, перебуваючи в андеграундному середовищі, я був практично весь час в курсі того, чим займався режисер.
Почали з "Камєнного гостя". Да, доречі, я не писав, що половини тексту А. С-а Пушкіна з цього епізоду не передбачаєтсья на сцені? Не думаю, що від цього постраждає геніальний задум російського мавра, але ... Не шкода, що ми не побачимо на сцені такого персонажа, як Монах (він все одно слів не вчив...). Але виникають побоювання, що ми можемо не побачити цілий епізод... Хто там казав про 20% браку, що в межах норми?
Далі - "Скупой рицарь", де вже є Єврей.
Потім - "Моцарт і Сальєрі", "Пір ва врем.я чуми".
Кусок "Піра ..." я навіть трохи бачив, і мені здалося, що там теж відбулися зміни зі складом. Але офіційних підтверджень ще немає.
І закінчили з того, чим вистава почнеться - з тексту товариша Гьоте, який не знав, що пише вступ до "Маленьких трагедій" одного кучерявого геніального поета. Наївний! Він думав, що пише самостійну річ - "Фауст"!
От тільки як воно все виглядає, я так і не побачив...

У мене з.являється враження, що у цьому непростому найкращому з світів не існує прямих доріг.
Я тут недавно прочитав в одній хитрій книзі, що навіть у морі-окіяні, де (здавалось би, однак ...) не має тротуарів, обмежуючих дорогу, і то - все якось галсами і брандевіндами...
Це тільки в школі і вузі людина може спланувати своє життя наперед - здати один екзамен, інший, перейти на наступний рівень...
А на сцені немає прямих доріжок.
Здавалося б - хухри-мухри - режисер намалював картину, актори за рахунок репетицій вбивають її собі в голову, поступово доганяючи що ж вони роблять...
А ніфіга.
На цьому шляху багато (прихованих) стінок, поворотів, ям...
І не завжди актори їх бачать.
Вони продовжують обережно йти в темряві, поки не впадуть, не зіткнуться зі стінкою або один з одним.
Деколи мені цей хитрий творчий процес нагадує повзання в траншеях.
Поки не переповзеш в іншу - не піднімешся з дна.
От повз я спокійно до прем.єри, здавалося, от ми відкатаємо всі мізансцени, навчимося тримати паузи і бачити один одного на сцені - і це вже можна показувати глядачам.
І тут мою траншею почало в черговий раз заливати водою сумнівів. Кому це буде цікаво? Що я взагалі роблю на сцені, і хто такий цей Фауст, щоб говорити віршами про речі, почувші про які в перший раз (можливо) мало хто з присутніх на прем.єрі зрозуміє - особливо останні ряди?
Поки я повз, я не розумів - вверх повзу я чи ні?
І тільки після розмови з командиром я зрозумів, що і одягнений не по формі, і ремінь сповзає, і взагалі мене деколи в траншеї (тобто на сцені) немає.
Що цікаво, говорили ми не про це.
А про тонкі психологічні речі, на якими люди б.ються вже давно.
Не знаю, як це виглядала сцена зовні - із залу, але зсередини все помінялося, а мене проперло.
Ні, мене не несло, я не витворяв речі, на які не був здатний ще вчора.
І натхнення не з.явилося.
Мені здалося, що я побачив нову траншею, якою краще можна було б доповзти до прем.єри.
Після цього залишалося тільки лущити пінопласт в андеграундній компанії (підвальні діти гуртка "Вмілі ручки", не чули про таких?) і почісувати язик.
І не тягнуло побачити як там поживає Дон Жуан в епізоді номер три "Камєнний гость", чи не засох порох у скупого барона Ігоря фон Крикуна з епізоду номер один.
Дотик до простої речі - пінопласта, творче самовираження в руйнуванні продукту епохи глобалізації - упаковки для моніторів, - це все що було мені потрібно.

А ви кажете - трава... Навіщо? Пара репетицій...