Взагалі кажучи, я міг би піти за основною трендом, і сказати, що все те, що НЕ відбувалося з останнього запису на обшарпанних листках цієї стінгазети, це своєрідний експеримент. Що насправді я:
хотів написати про репетиції і театральний процес в маленькому самовпевненому театрі за певний період одним опусом;
або зрозуміти що ж таке театральна постановка в цілому, а не по фрагментам;
або перевіряв чи зможу НЕ писати;
або чекав коли набереться певна кількість людей або запитів - а чому це я не пишу?;
або ... (а Ви як думаєте?).
Якщо комусь ця тема цікава - милості прошу, оберіть самі.

Писав Ваш писака, чи ні, а театральне життя маленького театру з великими декораціями, про які вони кажуть, що їх немає, тривало і триває.
Зараз в ньому мода на експерименти - чи принаймні мода на слова про експерименти.
Спочатку був експеримент із залом і участю в мистецькій акції.
Потім експеримент чи зможе такий маленький театр за 2,5 репетиції забацати концерт на годину.
Далі - чи зможе театральна трупа сама придумати сценарій, ідею, самоорганізуватися і поставити виставу...

Я думаю, що насправді ніяких експериментів не було.
Великий і Жахливий просто намагався якомога більше урізноманітнити своє театральне буття.
Ну не назвете ж Ви експериментом те, як в одній точці простору і часу збіглися текст, запрошення на участь у мистецькій акції і режисер? При чому режисер не передбачав цей збіг.
З моєї точки зору, експеримент повинен задумуватися.
А те, що відбувалося з невеличким театриком, не мало плану-задуму - основного, що потребує експеримент. Та й наявність результату була сумнівна...

Залишимо у спокої вселенські теми, і перейдемо на конкретику.
Дата цього тексту насправді трохи глузує із читачів цієї стінгазети.
Зрозуміло, що на момент написання цього тексту за вікном (і перед ним також) далеко не жовтень, і навіть не листопад.
Зрозуміло, що, можливо, автор трохи щось напутав, і не в цей понеділок піддослідний театрик уже точно без своїх декорацій, хоча вже з чужими, зібрався щоб зробити дійсно прем.єру бурлескної комедії "Хіп-хоп вертеп".
Зрозуміло, але електронний папір все стерпить навіть більше ніж звичайний.

Місцем прем.єри випало бути одному із корпусів флагману українізації - НАУКМА, тобто Могилянці серед людей попростіше.
Відбувалося це дійство, звичайно, у підвалі.
Хоч і відремонтованому, і "забацаному" під мистецький витвір - із старими, часто поломаними, речами, які "помастили" зверху золотистою фарбою.
Особисто мені це сподобалося.
Особливо - сокира вбита у стіл, прив.язана дитяча лялька, телевізор, стара шафа без задньої стінки, а найбільше - телефонна будка.
Це було щось рідне.
Складалося враження, що автор ідеї акції палить ту ж траву, що й учасники маленького театрища на півдні Києва.
Декорації місця під час єдиної репетиції на місці майбутньої прем.єри вплинули на учасників дійства, і до позолочених елементів ланшафту додалися позолочені пеньок, сокирка і гітара, які були повноцінним театральним реквізитом дійства.
(Ця позолота - чи це не наші спогади про минуле? хм...)

Що відбулося того осіннього похмурого вечора у тому підвальчику важко сказати.
Людей було мало.
День був похмурий.
А те, що саме було на імпровізованій сцені, не зможе скоріше всього описати навіть "експериментуючий" режисер.
Мені не хочеться бути схожим на товстенького пацанчика із стареньким ноутбуком з ніби газети університета Шевченка, який знайшов після вистави час і місце задати незручні питання про смисл Великому Німому Який Заговорив.
Справа в тому, що я думаю, що якби театр був для того, щоб режисер відповідав словесно на такі питання, то так багато людей для вистави не було потрібно, і все можна було обмежити невеличкими прес-конференціями.
У театральному залі глядач присутній не тільки для того, щоб подивитися (інакше акторам можна було обмежитися тільки репетиціями).
Насправді глядач приймає активну участь в процесі створення того, що відбувається на сцені.
Кожен робить з тим, що відбуваєтсья в залі, в цей час те, що хоче - хтось шукає смисл, хтось прийшов повеселитися, хтось отримує зовсім нові враження, а хтось приніс старенький ноутбук, щоб йому про цей смисл розповіли, а він вже "оцінив"...
Це питання вибору.
При бажанні всі можуть бути задоволеними.
Навіть ті, хто шукав той смисл, який режисер вміло заховав під купою натяків.
Наприклад, смисл про те, що за цю купу років люди в основному і не змінилися, і навіть говорять дуже схоже. Що вони так само дурять один одного, сміються, танцюють, напиваються... Ось на початку ми їх побачили в якийсь момент їх життя. Ось вони зі сміхом, плачем або криком пронеслися поруч нас. Але це такі ж люди, як і ми.
Ми від них не далеко, але більше за 300 років.
Вертеп це перш за все зріз життя.
І те, що відбулося в тому підвальчику, могло було бути одночасно і тим, що було колись, і є зараз, і буде колись.
Колись, можливо, перед кимось (уві сні?) знову з.являться один за одним і пролетять якісь тіні.
І зрозуміє цей(ця? це?) хтось що таки нічого не змінилося, що люди як були людьми, так ними і залишилися.
Справа ж не в тому, що зараз запорожці, поляки, мадяри, селяни, дяки, чорти, цигани і кози не зовсім такі, як тоді, і звичайно не такі, як зараз, і не такі, якими вони були на сцені...