Є речі, на які ми не згодні, але все ж вони стаються.
В принципі, не всі з таких речей настільки погані, щоб до них не торкатися і не приймати опосередковану участь.
Цього дня були проби на "Восємь женщін".

Ролі отримали:
Шанель - Катя Єпішова
Луіза - Ліда Лукович
Бабушка - Бєлоусова Віталія (Скринько)
Габі - Яна Мізенко (Молодая)
Сюзон - Майя Волкова
Огюстіна - Таня Салівон
Катрін - Олена Глущенко (9-ий клас!)
П.єретта - Олена Скордіна (Цегельник)

Роль бабушки була роздана заочно.
У мене немає сумнівів стосовно того, що наша примадонна Тоха зіграла би її незабутньо і захоплююче.
Але трохи пізніше виявилося, що непереборні обставини перешкодили нашій примі порадувати нас незабутнім видовищем, і роль Бабушки зігарала Ольга Шевченко.

В цей день був театральний збір, на якому було оголошено п.єсу маленького самонадіяного театру, яку глядачі побачать у травні.
Збору передувало нововведення: обговорення у группі сервіса ВКонтакте.
Кандидатів було два: "Снєжная каралєва" Є. Шварца і "8 женщин" француза Робера ТомА.
Французька п.єса відрізнілася не тільки тим, що по ній вже був знятий французький фільм-мюзикл із зірками світових кіноекранів, але й тим, що всі діючі особи в ній жіночої статі.
Саме ці дві причини турбували нашу маленьку самонадіяну редакцію, і привели до невеликої словесної опозиції до дій Великого Демократа.
Звичайно, друга альтернатива - казка про Снігову королеву - теж була не легкою, завдяки досить великої кількості акторів.
Але, все ж, я до сих пір до кінця не згоден із вибором саме французької п.єси.
Можливо, це тому, що я бачив французький фільм?

© Баранець С.В.

З моєї точки зору, відносно постановки "Невіновного" мною було сказано достатньо, щоб випадковий читач зміг би стати схожим на рафінованих великопомісних театралів, які знають п.єсу до її виходу на сцені якого-небудь модного на певний період театру. Таких людей важко здивувати сюжетом, вони мають своє уявлення про те, що відбувається у п.єсі.

Мене цікавило, що ці люди можуть шукати в театрах, і чи знаходять це щось. Зрозуміло, можна піти потасуватися в колоді таких же фігур та випадкової дрібноти, ну, або голосно підказати актору слова. Але такі ігри повинні швидко набриднути: надто зусилля і результат важко урівномірити.

Коли я поставив себе на місце такого ідеального глядача, який іде на виставу, мені уявляється наступна картина: спокійно заходить до зали, мовчить під час дії на сцені, і уважно вглядається у те, що відбувається. Він знає, що буде з діючими особами, але не знає як саме. Знову ж таки, при прочитанні деякі деталі він міг не помітити, і тепер режисер і актори намагаються показати по-своєму один і той же набір текстових знаків, за допомогою своєї точки зору на п.єсу вказати ідеальному глядачу на те, що він не помітив.

І коли цей унікальний глядач помічає такі деталі, його охоплює задоволення першого роду, яке допомагає йому злитися із діючими особами на сцені, пережити все те, що прочитано, по-новому і заново, отримати ще одне задоволення - від уявного переживання без наслідків іншого, не доступного йому життя Цезарів, графів там всяких або інших примарних створінь.

І що радує - так це те, що всі театри перед таким ідеальним глядачем рівні: і відомі, і невідомі, і молоді, і старі. В момент зустрічі глядача, навіть неідеального, із неідеальним театром, мало значать попередні їх заслуги один перед одним. Є актори, і є публіка, і є для обох шанс саме у цей вечір пережити нові відчуття, потрібна лише увага.

Постановка "Невіновного" наштовхнула мене на вказані вище думки саме через те, що я багато чого знав про п.єсу до того, як вона загриміла по сцені: і текст, і діючих осіб (своє щось). Крім того, я передивився декілька разів (за останній тиждень перед прем.єрою) саму постановку. Здавалося б, чим могли мене здивувати актори, що я міг отримати нового із кожним новим переглядом?

І, звичайно, кожен із виконавців мене чимось здивував, порадував.

Найбільше:
Таня Салівон (взагалі неочікувана пані Ердман, я уявляв її собі "іншою", але побачена пасувала до "уявного власного сну про п.єсу" більше, ніж уявна),
Микола Перестюк (роль здавалася не такою веселою до того моменту як я побачив Миколу на сцені),
і Юра Назарок (а за ним я спостерігаю давно; я не вірив, що він зможе мене хоч трохи здивувати; але взяти хоча б в момент, коли пан Ердман вже звинуватив сам себе у злочині, і переживає, здається, момент сумніву, оскільки нічого іншого не залишається...).

Знову й знову ідеальний глядач очікував нових чуттєвих відкриттів, і його не розчарували жодного разу.

Якщо говорити про "Невіновного" як про ідеальний творчий проект (у якому всі цікаві мені - а значить чоловічі - ролі зіграв би я сам, ну такий собі фільм), то я бачу його, звичайно, іншим, ніж той, що побачили глядачі у день вистави.

Звичайно, це не означає, що у актуальній постановці хтось зіграв погано чи був не на своєму місці. Просто я - за визначення, і під "магічним" ідеалізованим поглядом "всі чоловічі ролі які я хочу - мої", відіграв би, звичайно, краще.

По-перше, у ролі головної дійової особи - пана Ердмана, я би захотів питання про обєктивну вину пана Ердмана залишити відкритим для глядачів. І це не зважаючи на цінну просвітляюче питання мого Великого Друга про те, як я це собі уявляю самого себе із добрим сміхом завершаючим виставу. Ну, от хочеться мені, щоб глядачі подумали, і вирішили для себе самі. Не тому, що такий фільм вони б іще раз передивилися, а тому що останнім часом мені смакує така багатогранність, багатозначність.

Мені видається, що у п.єсі немає прямих вказівок чи винний насправді пан Ердман. Все залежить від постановника і акторів. Що ж, вони свій вибір показали. "Бідний" пан Ердман винний.

По-друге, якби мені запропонували вільно обирати будь-яку роль у цій постановці, то не подумавши, я б звичайно, обрав стати паном Ердманом. А подумавши - його "другом" Юліусом Юліусом. Саме у цій ролі відкривалися іще більші горизонти для засмучування глядачів безглуздими питаннями. Починаючи від головних питань (з моєї точки зору) для цього персонажа: чи вважає Юліус Юліус (так-так, це ім.я і прізвище) винним у злочині пана Ердмана? чи є Юліус Юліус справжнім другом пану Ердману (і що він під цією дружбою розуміє, хоча це вже питання за рамками п.єси)?

Якщо вищевказаним чином ставити завдання, то виконавець цієї ролі із цією задачею не справився. Не факт, що справився б і я, але я маю на увазі ідеальну постановку, "сферичний голомозий оборзеватель у вакуумі", тому мрія і ідеал про такий сценічний образ все ж є.

По-третє, старий дивакуватий Кротт, який працює у саду, і знає хазяїна дуже давно, був би у моєму виконанні іще більше дивакуватим, зхибленим на голову, і не таким моложавим у рухах.

По-четверте, Петтерніг був би ще більше підлим, слизьким і дійсно отримав би задоволення від усього того багна, у яке вляпався пан Ердман.

По-п.яте, суддя Штарк був би більше впевненим у собі. І самозакоханим настільки, що постійно думав би про те, який момент слави він переживає: він мурує своє велике і золоте майбутнє, птах-Ердман уже йде у майстерно розставлені сітки, і залишається лише насолодитися усім цим процесом... А насолодитися - це не поспішати, грати у свою дотепну гру, і дати решті навколишнього народу все це зрозуміти...

А по-шосте, єдиним актором-не собою (окрім жіночих персонажів, звичайно), якого б я залишив у такій своїй постановці, був би Брудершафтер (Коля Перестюк) із актуальної постановки, який відкрив мені очі на деякі сторони свого персонажа, і доволі не тільки повеселив, а й порадував.

Про п.єсу Фріца Хохвельдера "Невіновний"

Часу для появи думок про що ж йдеться у п.єсі у мене було більше ніж достатньо: я і прочитав її вперше давно, і не витрачав час і зусилля на репетиції.

Дія п.єси починається вранці. Гладачі (і читачі) нахабно вдивляються у звичайний ранок сім.ї Ердманів, і практично одразу дізнаються, що буде щось незвичне (сюрприз! хоча чи сподівалися вони на інше?). У ненаглядному садку хазяїна дому містечкові служби викопали яму, і тепер все жіноче населення дому - пані Ердман, її дочка і служниця - із трепетом чекає на вибух, який станеться, коли пан Ердман про все це неподобство дізнається.

Далі з.являєтсья у хорошому настрої сам головний герой, пан Ердман, і влаштовує звичайну ранкову гру у строгого господаря дому - із служницею і власною дочкою. Служниця не догледіла продуктів на сніданок, а дочка на 28-ому році життя насмілилася сама обрати собі нареченого і майбутнього чоловіка. Все доволі звично, от тільки дочку не приведеш до тями показавши сир.Пану Ердману доводиться пригрозити їй, натякнувши що далеко не всі темні його сторони знає його сім.я (згодом він про ці натяки пошкодує). Він не в курсі що буде далі, ато би поберіг нервову енергію.

А далі виявляється, що коли на місці улюбленої клумби пана Ердмана розрили яму, то виявили скелет із проломленим черепом. Про цю "радісну" звістку йому поспішає доповісти хазяїн дому поруч, який не міг впустити можливість порадувати свого "улюбленого" благополучного сусіду. Кажуть, що у кожної людини є свій скелет у шафі. Так настав час показати громаді що там у пана Ердмана. От тільки все відбулося не з шафи, а із ями.

І тут вступає в гру невказана у списку дійова особа. Її важко ідентифікуавти, але багато хто схильний назвати її "громадською думкою". Ця доволі містична річ існує поза яким-небудь фізичним тілом, хоча в реальності її може переконатися кожен: наприклад, можна прислухатися до пресконференції агенства ОБС (Одна Баба Сказала) у старомодних домах і двориках наших міст.

Саме до цієї особи вибігають порадитися оточуючі пана Ердмана люди. Вони зустрічають її у різних обличчях, приймаючи її за знайому людину.

А "громадська думка" не примусила себе чекати на реакцію. Поступово вона всім розповідає про те, що знайдений скелет у ямі пана Ердмана є його жертвою, що пан Ердман, якого знає все місто, насправді злочинець і вбивця.

І багато хто у це вірить.
Навіть жінка, навіть дочка пана Ердмана, служниця, яка роками працює в домі, не кажучи вже про радісного від подій сусіду.

Тут мені б зупинитися, підсвітити ліхтариком проблему легковірності громадян і громадянок, але, мені здається, що в рамках даної п.єси, не це є основним акцентом.

Одна із найважливіших тем п.єси, на мою думку, це проблема вини. Навіть не присутності чи відсутності злочину, а провини.

І вини не моральної (про що так детально писав Ф.М. Достоєвський з порядковою оплатою від видавців), а фактичної.

В теорії, така складна річ, як відповідальність перед законом, повинна бути об.єктивною, і однаковою для всіх. (Не покарання, а відповідальність, вирішення винний чи ні підозрюваний).

Але чи можуть такі суб.єктивні і легковірні в житті люди бути об.єктивними?
На основі чого може бути претензія на об.єктивність? Речові докази? Є скелет з проломленим черепом. Свідки? Завжди знайдуться охочі тебе "закопати". Поведінка? Надто вже підозрюваний веде себ нервово. Можливо, він знає що винний, і тепер він сам видає себе, сам готовий до кари?... Все це глядач(читач) п.єси бачить більше ніж її герої, вимушені жити у своїй колії. Але і він не може бути до кінця впевнений винний чи ні пан Ердман. І це показує подальший розвиток подій.

До пана Ердмана поступово доходить серйозність подій. Спочатку він лише нервово ходить, звично кричить на оточуючих. Але коли його картина реальності все більше дає тріщини, він вже зривається. Йому не вірять ні його власна сім.я, ні його давній друг, якому він єдиному може відкрити свої слабкі сторони. (І чи друг він тоді? ...) Його "хитрий" розрахунок на місцевого суддю теж не виправдовується. Для Штарка він вже лише вигідний об.єкт переможного процесу, який ширше відкриє двері для дорогоцінної кар.єри.

Пан Ердман зривається, і звинувачує себе сам.

І перед глядачем(читачем) відкривається нова картина життя пана Ердмана.
Молодим він втратив батьків. Грошей у нього і тоді було достатньо щоб весело проводжати свої молоді літа. Він може дозволити собі і свій дім, і машину, і слугу. Далі все йшло тільки вгору - одруження, забезпечене життя, ще більше покращене його директорством на заводі, дочка. Все прекрасно.
Життя його було приємним, хоча деколи і нудним. Але для хвилин втоми у нього був товариш, об якого можна було побити м.ячиком риторичних питань.
Він не може навіть згадати щоб хтось ставав йому на дорозі.

Але суддя Штарк йому допоможе згадати.

Життя його жінки Шарлотти досить звичайне, і затмярене (лише?) трагедією розлуки з коханим Лучіано, тапером місцевого бару. Якось Лучіано просто зник з міста. Після цього пані Шарлотта змирилася, і стала вести себе в рамках запропонованої їй колії, про що сміливо дає поради своїй дочці. Вона стала пані Ердман, хазяйкою в домі. Чи то 4, чи то 3 "К" (не всі знають що крім "кіндер, кірхен, кітчен" - дитина, церква, кухня - раніше був ще "кайзер").

І тут, після дотошно проведеного допиту, всім раптом стає зрозуміло, що знайдений скелет - це Лючіано. Тим більше що пан Ердман так зусиленно протестував проти розкопок на його території (ясне діло: приховував!).

І всі впевнені у вині пана Ердмана до тих пір поки не приходить обраний дочкою як її наречений вчитель-помічник з гімназії пан Брудершафтер, який єдиний у місті може бути експертом по скелетам, і визначає знайдений у ямі дома як скелет солдата з часів Наполеонівських війн. А це все було задовго до народження пана Ердмана...

І всі раптом збиті з пантелику (ну, звісно ж, цього громадська думка їм не сказала), всім незручно, пана Ердмана "виправдовують", перед ним вибачаються. Глядачі і читачі хусточкою врадькома витирають сльози від счасливого фіналу (герой-визволитель Брудершафтер отримує руку дочки пана Ердмана і скелет у якості половини царства).

Але це ще не кінець п.єси.

Закручені обставини не дозволяють так просто закінчити.
Далі слідує розмова не менш дотошного ніж суддя, але все-таки розумнішого пана Ердмана, який не може не відплатити людині, яку називав другом не один десяток років, і яка під час вибору сторін між ним і громадською думкою обрала більш тепле і зручніше місце. "Друга сім.ї" пана Юліусу примушують серйозніше ставитися до слів, і задуматися: а що, якщо перед ним в кріслі за традиційною партією в шахмати сидить не просто пан Ердман, а дійсно вбивця пан Ердман? Адже знахідка скелета не звільняє пана Ердмана від свідчень (які дали всі хто міг) про зникнення тапера Лучіано. Пан Юліус у незвичній для себе ролі виглядає доволі комічно, і пан Ердман може відверто сміятися.

І вже тільки цим сміхом п.єса, нарешті, закінчується, залишаючи глядачів і читачів разом з паном Юліусом вирішувати винність чи невинність пана Ердмана.