Життя самодіяльного театру "Театр Без Декорацій" очима нестороннього спостерігача

субота, 19 листопада 2005 р.

Ну, от і догралася із машиною часу наша маленька редакція.
Здавалося б, минуло якихось півроку, а точність дат уже виклакає сумнів.
І навіть підручні матеріали не допомагають.
Точна дата концерта для юних фізиків в 2005 році ховається від нашої редакції у тумані часу.
Здається, це була субота (отже - 19е)... а може - п.ятниця? (тоді це 18е).
А в тім - яка різниця для читача у цих числах?
Невже вони хоч щось скажуть через декілька років про те, що відбувалося?
(Хоча радує, що можна потім буде поміняти на ту дату, яка буде більше подобатися...)

Отже, ми порадилися, і головний редактор вирішив, що це було в суботу.
Але у його голові чомусь засіла думка про дві з половиною репетиції, за які був зліплений цей концерт...
І це його якимось чином турбує...

Не знаю, як там у інших театрах, де устрій життя інший, але для ТБД цей концерт укладався у схему експериментів над самим собою.
Не те, щоб самонадіяний театр сумнівався у собі колись, але раніше за дві з половиною репетиції концертів не ставили.
Звичайно, частина концерту була "награна" раніше, але і над нею прийшлося працювати - адже номери ці не повторювалися вже місяцями.
Крім того, були й зовсім нові номери.
І не надто багато людей на цю авантюру не повелося...
Хоча навантаження розподілилося нерівномірно.
Особливо багато взяв на себе Олег Карапузов.
З іншого боку, театр ТБД справа дуже добровільна.
Але воно того було варто, вийшло в нього це в нього потрясно.
Особливо - конферанс.
Це був окремий номер.
Сподіваюся, вні теж не шкодує про втрачені океани енергії.
Воно дійсно того було варто.
Уж в чому-чому, а в цьому колектив нашої маленької редакції одностайний.

Того вечора все було в стилі ТБД - там що не концерт, то "Новий рік у дурці", але декого із нашого колективу не полишає думка про те, деякі моменти (не те щоб несподівано, але все ж...) порадували і самих учасників, і Керманича процесу.
До речі, Великий і Жахливий явив своє обличчя народу.
Він був Правою рукою у постановці п.єси С. Беккета "Пріходят і уходят".
(Правою якщо дивитися зі сцени у зал. Це не зовсім та позиція, яку займає наша редакція, ми скоріше дивимося навпаки - із залу на сцену, але останнім часом наші кореспонденти занадто часто крутяться саме на сцені, а не у залі, тому... таки Права рука. Маленьке прохання до наших нечисленних фанатів - не бомбіть наші поштові скриньки з питаннями про те ЧИЯ Права рука, і чому у автентичному тексті п.єси немає нічого про якохось двох мужиків окрім трьох жіночих персонажів...)

А ще це була прем.єра п.єси дуже молодого драматурга.
При чому дуже специфічного.
Не класичного - бородатого дядьки з люлькою (тою, що смокчуть, а не гойдають), який закидував своє горище класикою і здобутками попередніх бородатих і не дуже дядьків.
Ні, цей молодий драматург вихований на виставах Великого і Жахливого, і написав свою п.єсу ("Бій на шоколадках") саме для маленького самонадіяного театрику із півдня Києва.
Короче кажучи, це була п.єса Софії Баранець.
Саме під стиль фуліганського режисера вищезгаданого театру.
І, Ви знаєте, її прем.єра була вдалою.
Навіть дивна публіка, яка дісталася в той вечір театру без тих речей, які вони виносять кожен раз на сцену, зреагувала досить тепло.

Кладучи руку на те місце, де мало б бути серце, те, що відбулося в той вечір для небагаточисельної публіки, мало позитивний ефект.
І продовження експериментального сезону вдалося.

P.S. Список номерів для зануд (вони могли читати одразу з цього місця):
1) Кондори летять справа наліво (див. нашу позицію у у постановці п.єси С. Беккета "Пріходят і уходят") Осіпов О., Мішак А. і Сивокінь С.В.
2) "Айболіт і Варабєй" (куди ж без нього...) Солісти Мішак А.і Назарок Ю., Варабєй - Лучкевич Ліда, Хор - решта чоловічого складу концерта.
3) "У папа била сабака..." (Класики про один і той самий сюжет Пушкіна О.С. Склад уточнюється...)
4) "Бой на шоколадках" (багато хто...) (NEW!)
5) "Странний кєльнєр" Конько Ю., Шелест П., Мішак А., Пшенов С.
6) "Он нє дождался єйо" Он: Карапузов О. Она: Цегельник О. (і всі, хто захотів сосісок із театральної трупи)
7) "Гамлєт" (з репертуару польського театрика) Гамлєт: Шелест П. Соло на тарілці від барабана: Мішак А. (NEW!)
8) "Пріходят і Уходят" Ковтуненко Т., Молодая Я., Цегельник О., Осіпов О., Баранець С.
9) Ті ж Кондори (див. №1) летять зліва направо.
10) Завіса

неділя, 13 листопада 2005 р.

Цього дня був зіграний черговий акт дійства "Альо, ми все-таки ісчєм таланти" маленького дивного театру ніби без декорацій.
Наша редакція зацікавилася його коренями, провела невелике розслідування, і в результаті вибудувала свою версію подій.


Отож, складається враження, що в давню давнину Великий Німий стомився тягти на собі великий айсберг всієї махіни театру, хоч він умовно і називався "без декорацій" (ми думаємо, що якби в назві не була відмова від декорацій, втома прийшла би швидше - а так вантаж був умовно, номінально полегше; хоча тягар неіснуючих декорацій теж давив). Безумовно, він розумів, що якщо він зніме цю штангу зі своїх плечей, то все перевернеться, і маленький самобутній театр просто зникне. Крім того, в той час в ньому жило бажання вийти на сцену. (Але він знав - коли він вийде на сцену, то нікого не залишиться у залі у руля, а бігати туди-сюди було вже якось не солідно. Звичайно, був ще Крикун, але він, пройшовши через режисування декількох вистав, вже не особливо рвався порулити...). Отже, треба було шукати Наполеонів.


І ось було оголошено про те, що Великий і Жахливий хоче від членів своєї банди спеціального концерту, до якого він не буде прикладати рук як режисер (ну хіба що порадою він би напевно допоміг...).


Але не тут-то було. Повелися мало хто. Думаю, основною причиною було те, що (за влучним висловом одного совістливого) в театрі всі робили фактично те, що хотіли. Хотіли - грали на сцені, хотіли - робили декорації (таких звичайно було менше, але були). І тут - такі цінні вказівки...


(Наша редакція на цьому не буде розгортати великої дискуссії на рахунок різних позицій режиссера в залі. Наші кореспонденти були свідками, коли суміщення цих позицій ні до чого особливо хорошого не приводило. Навіть у професійних театрах, навіть у народно заслужених акторів, які всім відомі і знамениті.)


І справа не вигоріла, але поступово - навіть коли бажання Великого Атланта зняти з себе твердь "неба", по якому бігають до сих пір, здається(+), зійшло до якоїсь мінімальної величини - дала свої плоди у вигляді осінніх таких собі спроб розвести "небожителів" на чергову авантюру.


Цього разу, у цей день театр бачив фактично єдиний результат цьогорічної спроби Великого і Жахливого здивуватися талантами театралів.


Треба сказати, що результат цієї спроби цієї був неоднозначно сприйнятий.


З одного боку, це була фактично повноцінна вистава, яку показали тільки для бажаючих і театралів, які прийшли в цей день в зал. Вже один цей факт повинен викликати повагу до молодого режисера - О. Графова (ака Аля). Не так просто зібрати під свої знамена, і довести до фінішу свою труппу. Цього разу повелися Юрій Назарок(тіпа Маестро), Сергій Сивокінь(тіпа той самий Любко Дереш який автор) і ще один пацан з хімічного факультету університета Шевченка (хтось) (здається (+)) імені якого я не знаю. Ну, і Аля - режисер і дійова особа. До слова, за нашими даними, не від хорошого життя пані режисер вийшла на сцену - планована акторка в процесі репетицій вибула через проблеми із здоров.ям.


А з іншого боку - сам матеріал був неоднозначний. Наша редакція довго думала чим могла настільки захопити молодого режисера саме книга "Архе" молодого львівського письменника Л. Дереша, що на її основі було створено шестисторінковий сценарій. І єдина ідея, яка прийшла від нашого розгалуженої шизофренічної уяви, - це варіант захвату, великого враження режисера від ідеї, що весь світ є уявою молодого львівського письменника Л. Дереша, яка явно прослідковується в його творах. Чесно кажучи, ця ідея на нашу редакцію також справила враження. Прожити стільки часу, і раптом взнати, що ти є химерною грою думки молодого львівського письменника Л. Дереша... Таке просвітлення! Крім того, практично кожна репліка діючих осіб дуже афористична, і тягне на мораль, омріяний "смисл" сама по собі. Це дуже збиває глядачів у пошуках відповіді на питання "до чого тут йдеться?" і "що тут взагалі відбувається?" Крім того, дія відбувається в незрозумілому місці, фактично в "ніде". А діючі особи не встигнувши ще повноцінно розповісти про себе, зникають.


Але все це лірика. Режисери - це свого роду божки, і шляхи якими до них приходить думка і бажання щось ставити на сцені краще не рухати - здоров.я свого психічного ради.


Перечитуючи самих себе, наш маленький колектив, деколи перебував під враженням того, що про саму дію якось ми і не пишем, а тільки про своє враження. А для цієї вистави в принципі важко і сказати що саме відбувалося і що це було - навіть після прочитання сценарію і неодноразового перегляду самої п.єси. Але не в цьому суть - у частини нашої редакції виникло враження, що режисер був би більше радий коли б його не зрозуміли і не прийняли, ніж знайшли в п.єсі якийсь очевидний нетараканний смисл. Тенденція якась... Чи вплив Великого Німого?


Свого часу на перших лекціях філософії в університеті весь склад нашої невеликої редакції вразило існування плюралізму в цій науці. Таке враження, що із часом народ подрібнішав і перестав заперечувати, і шукати невідповідності у словах інших учасників процесу, які мали свою власну думку. Всі просто почали молоти хто що хоче. І чим більше людей займалося філософією, тим більше доводів і цитат вони давали для своїх наступників, які могли б при бажанні згадати пару думок попередників - щоб надати вагу своїм новим текстам, якщо це їм було потрібно. Тепер політкоректність і плюралізм дійшли до тої межі, коли краще бути незрозумілим, ніж викликати конфлікт претендуючи на якийсь там "смисл".


Але - повторимося - не в цьому суть. А вся радість в тому, що тепер десь поблизу малого неакадемічного театру з.явився ще один режисер. Методами дуже схожий скоріше на Білла, ніж на Крикуна чи Васіліча. Зі сторони деколи виглядало на те, що режисер цей хоче побачити декілька своїх копій на сцені в різних масках. Зрозуміло, що до кінця це йому не вдалося. Все ж таки - на сцені були в основному хлопці...


P.S.


Моя маленька машина часу


Наша редакція вже не перший місяць, навіть рік б.є для вас пальцями по клавіатурі. Робить це вона чим далі, тим більше епізодично. Зрозуміло, всій нашій редакції приносить багато веселощів насмішка над читачами через дату в щоденнику (доречі, diary це не обов.язково dayly). Ми не претендуємо на повну істинність і "вдалість" нашої точки зору. Деколи ми можемо у своїх подорожах відвідати не ту реальність,в якій знаходимося разом із своїми читачами. Але це нам теж приносить задоволення. Що ж, шановні читачі, Вам не залишається нічого окрім терпіти наші спільні невеликі подорожі у часі.


P.P.S.


Або почати писати самим - свою власну історію невеликого театрику на 300 глядачів.

субота, 12 листопада 2005 р.

Необхідний P.S.


Я пам.ятаю, як колись на виставі "Superatores non sunt judicandi" в потрібний момент не відкрилася завіса. Вона відкрилася лише частково. Мені важко забути цей момент - я в цей час був на сцені. Я трохи гордий за себе і за ще партнершу по сцені - Машу Киянчук (а як гордий за Ігоря Крикуна, який руками протримав половину завіси всю виставу я просто словами висловити не можу...). За словами очевидців, якби присутній в залі звуко-режисер не зробив руху у бік сцени, то ніхто не запідозрив би, що щось іде не так. Я чув потім, що за кулісами висловлювалася ідея про оголошення перерви, вибачення перед глядачами, ремонт на ходу, а потім продовження вистави. Цікаво, що висловлена пропозиція була ягодою не ТБДшного поля.


Але все це присказка. Казка попереду.


Хохма останнього показу "Хіп-хоп вертепу" лежала не тільки в творчій площині і психологічній налаштованності акторів.


"Паєт в Рассєї - больше чєм паєт". І актори театру ТБД - не тільки актори. Це також і багато що окрім. Особливо це видно в критичні моменти. На цей раз доля приготувала подарунок у вигляді падіння завіси за 2 з хвостиком години перед початком.


Все починалося доволі мирно. Виникла ідея про ремонті завіси - щоб вона робила вигляд театральної, і роз.їзджалася, відкриваючи сцену. В ході спроби ремонта був знятий вантаж, який і тримав десь 200 кг нагорі, і було розклинене колесо важеля... Закономірний результат простої цієї операції було чути і в підвалі... При цьому робітники ще відбулися легким переляком - сантиметри відділяли учасників події від траєкторії падіння металевої штанги. Подряпини, порвані джинси і найтяжче - обдерті руки Олега Завгороднього - не йдуть в порівняння з тим, що могло бути.


Наступні дві години до вистави були присвячені підняттю завіси. Завіса так і не зарухалася, але була піднята нагору.


Отака от пригода...

Один постійний читач цих опусів, якого я найчастіше згадую в них, десь в районі третьої і останньої прем.єри "Хіп-хоп вертепа" назвав великий неакадемічний театр "Театром однієї прем.єри". Наскільки я його зрозумів, типу грається тільки одна вистава, а решта по великому рахунку мало що беруться до уваги.
От взяти бурлескний "експеримент": перший і другий покази особливо не надихали виконавців.
Відіграли вони найкраще саме третій, "ажебивостатній" показ.

Наша роздута редакція трохи (місяць десь здається) подумала і посперечалася (як завжди) між собою на цей рахунок.
І все-таки перемогла критична думка слів Великого Німого: серед шизофренічних нас більше не згодних, ніж згодних з такою точкою зору.
У нас є непідтверджене відчуття, що насправді колись відігравали декілька показів, при чому на досить високому рівні.
От взяти хоча б "Голомозу співачку".
Можливо все-таки справа у самій виставі?
Або у кількості глядачів, яких на показах номер раз і номер два було менше потрібної кількості для запалювання трави?
А на показі номер три були люди яким подобалося те, що відбувається на сцені.
Хтозна. Ясності в цьому питанні для нашої редакції нема.

І ще, до нас тут прийшов поганий аудіозапис розмови нашого журналіста (якого ми вважали вже пропавшим без вісти) із Великим Німим, де нашу редакцію критикують у надмірній прив.язаності до пошуків смислу у творах Великого Німого, якого буцімто в останніх виставах не було.
Що ж, наша редакція визнає за собою цей тяжкий гріх.
Але якщо вона не права у своїх бажаннях, то їй про це буде тільки шкода.
Адже справжньому джентельмену завжди є що сказати, а тут...

З іншого боку, навіть у творах великого англійського митця Л. Керрола люди знаходили смисл, існування якого він заперечував.
Хоча це складне питання, тут не вистачить меж нашої мистецької стінгазети...
Ми йдемо на чергове засідання з цього приводу.
Залишаємося з Вами,
Ваша шизофренічна редакція.

субота, 5 листопада 2005 р.

Перебуваючи в специфічній ролі спеціального такого писаки я пройшов етап топтання між трьома группами - теоретиків, практиків і критиків (розумних, красивих і сильних) і поки стою якось окремо.
Принаймні не вважаю себе належним до жодної із трьох груп.

В цьому я свої переваги - я можу займатися тим чим хочу в данний момент.
Хоча і отримував на горіхи за це деколи то від практиків, то від теоретиків (критики щось мені не зустрічаються, але думаю і вони...).

В даний момент я хочу сказати ще декілька слів про праект "Хіп-хоп вертеп" - тим більше дата під якою знаходиться цей опус, є повтором показу - спеціально для юних математиків.
Новизною його постановки був один цікавий момент - те, що вся масовка - а це більше 10 людей - повинна була знаходитися весь час на сцені. А було це тому, що в місці першого показу не було куліс, де б могли заховатися "неактивні" учасники процесу.
Відповідно прийшлося придумувати чим їм займатися.
Не завжди це було вдало, і цей процес практично бездіяльного (не дай б-г зробити щось таке, що відверне увагу від основного дійства!) існування на сцені притомив акторів.
Думаю, це також зробило свій вклад у враження від вистави.

Крім того, у мене складається враження, щшо наш Великий і Жахливий стає потихеньку німим на рахунок смислу.
От взяти весняний праект - "Дами і Гусари". Навіть текст там такий, що ставити його не особливо тягне. А постановка залишила питання - а чи не обманули глядача?
Ось в залі сміялися. А чому сміялися не відомо.
Таке враження, що це було занесено у сценарій вистави.
На словах пояснити думаю ніхто не зможе з цого саме він сміявся.
Вертепу не повезло - глядача забули попередити що це - комедія, трагедія або хоча б сказати що треба робити. Сміятися чи задуматися про вічне.
Можливо, режисер і сам не знав що це повинно бути, чи до акторів не дійшло що вони роблять і яку реакцію повинні викликати...

Хоча рано підбивати підсумки, але на данний момент мені здається, що основною темою того, що з.являється на світ від Великого і Жахливого (за великої допомоги його незамінного помічника) є ідея про різноманітність, різноплановість життя.
Я (не перший, і не останній) довгий час займався пошуками смислу у житті, і так його і не знайшов.
Те, що "виходить з рук" Великого Німого рідко має один закінчений смисл, а якщо глядачам здається, що це не так, то, думаю, словами вони цей смисл описати не зможуть.
На сцені просто ще одна історія з життя.
Навіть у його найзухваліших постановках у хіліганській манері.

А безцільно прожити в певній манері на сцені - хоч і менше години - чужим життям...
Це, знаєте, стомлює.