Розумні люди, якби їм "дійшли руки" до роздумів і спостережень за моїм маленьким блогом, давно б здогадалися, що він вже досить рідко щоденник життя самодіяльного театру, а скоріше нотатник вартих уваги власних думок.
Зрозуміло, що потужність мого власного одиничного джерела менша, ніж колективного організму цілого театру.
Відповідно, відстаю.
Відповідно, щоденник перетворився збірку листів із минулого, навіть якщо слідкувати і бути на нього новомодно підписаним (RSS).
Боротися із цим я особливо не збираюся, борги свої (практично всі) пам.ятаю, більшість із них віддам із власної волі.

Продовжуючи тему потужності і невичерпності множинних і одиничних джерел, згадаю певну розмову в салоні одного автомобіля вже після репетиції того дня (запис цей розміщено із правильною датою).
Не всі хто був тоді присутній прочитають мій запис, не всі згадають, для сучасної тоді постановки розмова має досить побічний рахунок, а на мене він склав враження.
Одному мені не вистачило б цікавості пройти по хитким дощечкам думки про головного героя, який не з.являється на сцені.
Нагадаю: п.єса "8 женщин", на сцені лише прекрасна частина театру, сильна частина в той час відпочиває.
В п.єсі присутні (лише згадуються) двоє чоловіків: батько-зять-чоловік-хазяїн і його партнер. І якщо про партнера практично вільно можна побудувати версію його приємного паразитичного життя, то про голову сімейства виникає питання: чому він в кінці застрілився?
Постріл цей дожив до фінала прем.єри навіть у театрі, де здавалося б головний постановник обирає п.єси спеціально щоб поміняти фінали, або додати нових героїв, не згодитися із автором. "Все було не так!" і так далі.
Звичайно, можна зрозуміти обох режисерів, які на поклоні стрілялися на сцені.
Їх було двоє проти восьми, які завжди знають як треба.
Але мені здається, що не тільки тому цей фінальний постріл дожив до фіналу.

Думка, виголошена у згаданому вечірньому салоні в автомобілі, була, на мій погляд, наступною:
З одного боку, той гадючник, який відкрився перед очима головного недіючого героя, ввів його у відчай; а з іншого, витівка із удаваною смертю була в стилі всіх тих красунь, які псували йому кров не один рік, і від яких він ніяк не міг позбутися. Вийти, і заговорити - це уподобитися власним гадюкам. А постріл перекреслював шанси на таке уподоблення.

А ще (мої думки вже потім) - чоловік, нарешті, отримав відпочинок від гадючника. Вийти живим і позбутися всього цього вантажу було не можливо.

І поряд із цією складністю непроявленного характеру не видного нікому героя, на мою думку, живі героїні видаються якимись дрібними...