Цей вечір розпочався під знаком рудого пса Сана Санича.
Він (нарешті) впустив театралів у свої закрома.
Під впливом принесеної коси він дав спочатку згоду, потім (напевно) почав задумуватися - чого це він?
І почав розказувати казочку з натяком про те, що нічого потрібного ми там не знайдемо.
Але я не вівся. Вдав із себе тупого і вперто казав, що не я буду вибирати...
Не дарма.
Знайшли не те, що шукали.
Побачили класну задню завісу непевного кольору, яку одразу ж і повісили.
Ще довісили пару бокових чорних куліс.
Залишилося ще прикрити за допомогою знову таки знайдених декількох чорних шматків верхній залишок від старого повного комплекту, для якого лише трохи залишилося, щоб бути білим.

Що ж було на сцені?
З одного боку можна сказати, що на сцені мене не було, і я повинен був побачити все.
Ні, хтось мене бачив на сцені, та краще я б не виходив...
Але після перерви (коли репетиції у ніби слабіших епізодів були, а в нас, таких "класних", "народних" - ні), після біганини, тяганини з купою лахміття, опускання завіси, притримування її, привішування... зіграти нормально було нелегко. Мені це не вдалося.
З іншого - коли я питаю себе що ж такого особливого відбулося в цей вечір, в голову нічого не приходить.
Хоч я і сидів у залі всю репетицію.
Ну, одягнули більшість свої костюми.
І що? Звичайна репетиція, прогон.

А от слонів Васіліч роздавав весело. Не зважаючи на те, що вказувалися помилки, сміялися всі, і "винні" теж. А фрейдівська обмовка, коли "барона" назвали "барАном" викликала овацію в залі. Не обманіться в рівні жартів - знаючим Васіліча його почуття гумору відоме. Розцініть згадку жарту як опис атмосфери роздачі слонів...