© Баранець С.В.

З моєї точки зору, відносно постановки "Невіновного" мною було сказано достатньо, щоб випадковий читач зміг би стати схожим на рафінованих великопомісних театралів, які знають п.єсу до її виходу на сцені якого-небудь модного на певний період театру. Таких людей важко здивувати сюжетом, вони мають своє уявлення про те, що відбувається у п.єсі.

Мене цікавило, що ці люди можуть шукати в театрах, і чи знаходять це щось. Зрозуміло, можна піти потасуватися в колоді таких же фігур та випадкової дрібноти, ну, або голосно підказати актору слова. Але такі ігри повинні швидко набриднути: надто зусилля і результат важко урівномірити.

Коли я поставив себе на місце такого ідеального глядача, який іде на виставу, мені уявляється наступна картина: спокійно заходить до зали, мовчить під час дії на сцені, і уважно вглядається у те, що відбувається. Він знає, що буде з діючими особами, але не знає як саме. Знову ж таки, при прочитанні деякі деталі він міг не помітити, і тепер режисер і актори намагаються показати по-своєму один і той же набір текстових знаків, за допомогою своєї точки зору на п.єсу вказати ідеальному глядачу на те, що він не помітив.

І коли цей унікальний глядач помічає такі деталі, його охоплює задоволення першого роду, яке допомагає йому злитися із діючими особами на сцені, пережити все те, що прочитано, по-новому і заново, отримати ще одне задоволення - від уявного переживання без наслідків іншого, не доступного йому життя Цезарів, графів там всяких або інших примарних створінь.

І що радує - так це те, що всі театри перед таким ідеальним глядачем рівні: і відомі, і невідомі, і молоді, і старі. В момент зустрічі глядача, навіть неідеального, із неідеальним театром, мало значать попередні їх заслуги один перед одним. Є актори, і є публіка, і є для обох шанс саме у цей вечір пережити нові відчуття, потрібна лише увага.

Постановка "Невіновного" наштовхнула мене на вказані вище думки саме через те, що я багато чого знав про п.єсу до того, як вона загриміла по сцені: і текст, і діючих осіб (своє щось). Крім того, я передивився декілька разів (за останній тиждень перед прем.єрою) саму постановку. Здавалося б, чим могли мене здивувати актори, що я міг отримати нового із кожним новим переглядом?

І, звичайно, кожен із виконавців мене чимось здивував, порадував.

Найбільше:
Таня Салівон (взагалі неочікувана пані Ердман, я уявляв її собі "іншою", але побачена пасувала до "уявного власного сну про п.єсу" більше, ніж уявна),
Микола Перестюк (роль здавалася не такою веселою до того моменту як я побачив Миколу на сцені),
і Юра Назарок (а за ним я спостерігаю давно; я не вірив, що він зможе мене хоч трохи здивувати; але взяти хоча б в момент, коли пан Ердман вже звинуватив сам себе у злочині, і переживає, здається, момент сумніву, оскільки нічого іншого не залишається...).

Знову й знову ідеальний глядач очікував нових чуттєвих відкриттів, і його не розчарували жодного разу.