"Чума на оба ваши дома" Григорий Горин
Бартоломео делла Скала – герцог Веронский - Мішак Андрій
Дом Монтекки:
Синьор Монтекки - Назарок Юрій
Бенволио – племянник, друг покойного Ромео - Рябіченко Володимир АКА Billy
Антонио – дальний родственник из Неаполя - Олексій Мельничук
Бальтазар – слуга Ромео - Кудрявченко Женя
Дом Капулетти:
Синьор Капулетти - Олег Пузік
Синьора Капулетти - Таня Ковтуненко
Валентин – брат покойного Тибальда - Богдан (фізматівець)
Розалина – племянница - Маша Калачова
Самсон – слуга - Крикун Ігор
Джорджи – негоциант - Бігуняк Дмитро
Брат Лоренцо – францисканский монах, он же – Хор в прологе - Олег Завгородній
Горожане Вероны, музыканты, родственники и слуги обоих домов, солдаты - Глущенко Олена, Шевченко Ольга, Колесник Ліда, Лукович Ліда, Кутишенко Оля, Макуха Андрій, і ще може когось забув
Як і обіцяв, ділюся своїми думками про відбір акторів для вистави.
Хочу нагадати, що ще на пробах я не мав власного бачення кастингу, і трохи навіть радів, що мені це бачення не обов.язкове.
Не можу сказати, і, думаю, я не один, що результати проб мене особливо порадували.
Але, фактично перед самою виставою, я поміняв свою точку зору.
Якби мені розповіли у якій конфігурації буде текст (без майже цілої восьмої дії, і деяких монологів Брата Лоренцо), то я очевидно захотів би грати саме Герцога.
Тим більше, що приблизно одночасно я зрозумів, що дивний пазл кастинга розпадався, якщо почати когось переміщувати з місця на місце.
Якби я таки грав Брата Лоренцо, то Герцогом я би бачив Юру Назарка, але тоді треба було шукати сеньйора Монтеккі. Припустимо, ним міг би стати (як і хотів) Білл, але тоді хто б був Бенволіо?
Не просто Бенволіо, а таким, дивлячись на якого можна було б повірити, що він таки дуелянт, і молодий Валентин Капулетті дійсно перед ним шумний щиглик, який хоче створити собі на ньому репутацію.
І далі в такому ж стилі практично по всім зі словами.
Поступово я прийшов до думки, що із колоди тих, хто прийшов на проби, наш Великий Демократ умудрився розтасувати всіх максимально ефективним чином.
Всі були на своїх найкращих місцях.
Звичайно, деякі ролі помінялися після проб.
Декому це може здатися випадковістю, але я останнім часом якось слабо вірю у збіги.
Деколи я задаю собі питання про енергетичний зв.язок між людьми, які ходять по сцені, і технічним забеспеченням залу: наша енергія живить чи спалює прилади?
З одного боку, час йде, все виходить з ладу, важко зрозуміти яким чудом дещо все ж світить.
З іншого боку, деколи бачиш на сцені таке, від чого про прожектори забуваєш.
На прем.єрі "Чуми ..." лівий зі сцени прожектор просто погас, і його не змогли оживити заміною лампи.
Недавно я переглядав відеозапис вистави.
Чесно кажучи я був вражений наскільки всі ми на сцені склалися в один пазл.
Так, можна говорити про те, що шматочки цього пазлу сяяли по-різному.
Глядачам більше подобалися Антоніо із Розаліною, сенйор Монтеккі, сенйьори Капулетті, обидва слуги, на мій погляд.
В цьому нема особливої дивини: деколи це залежить від ролі, деколи від самого актора.
Різні ролі глядачами сприймаються по-різному.
Але так, щоб доволі різні люди склалися в одне ціле, і це ціле не було простим переказом тексту, а додало чогось свого невловимого і неповторного, це треба було і попрацювати, і вкластися своїми спільними бажаннямм в одному напрямку.
Вся майже трьохгодинна вистава пройшла фактично на одному диханні.
Інакше люди в проходах біля дверей, яким не дісталося місця сісти в залі, швидко би повиходили.
Мене завжди радували люди, які лізли на сцену без особливих видних оку сподівань на славу.
Мені нескоромно хочеться думати, що я і сам такий скромний.
За мою багаторічну власну історію в мене бували часи, коли цілеспрямовано йшов до невеликих, але цінних мені ролей.
Спостерігаючи за всіми нами, деколи про такі дивні бажання я нескромно думаю, як про певний рівень актора, або, хоча б, його "театральної лихоманки", бажання потрапити на сцену.
Більшість новачків часто хочуть грати (особливо дівчата) головні ролі.
Побачити себе, і хотіти зіграти якусь дивну дрібненьку роль - це треба бути вже трохи більше, ніж повністю "підсадженим" на сценічну хворобу.
В "Чумі" теж була своя доволі безіменна "комуна".
Автор деколи лінився дати їм імена, не знав, що вони взагалі були, але це не завадило всім їм пройтися по сцені.
Чесно кажучи, коли постановка тільки починалася, я турбувався за всіх цих вказаних автором городян, вартових і слуг. І звідки вони могли з.явитися в достатній кількості?
Але все обійшлося, і найкращим мінімально-затратним способом.
Не кількістю беремо, а якістю.
Що ще б сказати про прем.єру і людей, завдяки яким вона відбулася?
Ми всі молодці.
При обдумуванні цього питання я, здається, трохи зрозумів наших режисерів, які наскільки багатослівні під час репетицій (і особливо прогонів, і генеральної репетиції), настільки ж мовчазні після прем.єри.
На те, що з робочої точки зору такі "слони" не корисні (саме цієї вистави більше покажуть, а деякі просто не прийдуть більше грати у театрі), я протиставлю те, що більшість людей, які переживуть прем.єру, стають підсаджені на "театральний наркотик", і їм буде корисно отримати цінні поради.
Із досвідом, часом, кількістю прем.єр, актори самі вже думають, що знають де саме вони "помилилися".
Не завжди це збігається із тим, що може їм сказати режисер або глядачі.
Оскільки в загальному вистава - це єдиний, спільний твір всіх тих, хто працює над її створенням.
Не може одна людина "витягнути" все, ким вона б не була - режисером чи геніальним актором.
І результат роботи оцінюється гладачами в цілому - і сценарист-драматург теж впливає, як не дивно.
Прем.єра, традиційно (фактично) гірша за генеральну репетицію, показувала, що можна було щось покращити в деталях (говорячи за себе, дивлячись відеозйомку, я деколи жалкував, що не бачив чогось подібного до прем.єри, деякі речі я б робив по-іншому...).
Але в цілому "Чума ..." склалася в єдине прекрасне ціле.
Нічого акторам з такої точки зору не варто говорити - ні до чого, не в тому річ.
Крім того, прем.єра, для більшості - це вибух емоцій, завдяки чому вона часто западає в пам.ять акторам.
Мало кому захочеться псувати враження про те, що із такими спільними витратами сил створювали.
І тому всі ми - молодці.
четвер, 11 грудня 2008 р.
Як показує моя власна практика багаторічного ведення цього затишного щоденничка, не зважаючи на кількість і величину емоцій, із якими співвідноситься вистава (і власна роль у ній), рано чи пізно сюжет п.єси забувається.
Дивлюся я на список вистав, у більшості яких приймав безпосередню участь, і часто не можу згадати про що взагалі йшлося, і хто ким був.
Склероз молодіє, як каже наш Великий Демократ.
Тому - зараз про моє власне бачення сюжету п.єси Григорія Горіна "Чума на оба ваши дома".
Звичайно, якщо виникне бажання ближче познайомитися із п.єсою, краще прочитати її саму.
Тим більше, що, як і всякий достойний творчий витвір мистецтва, його важко переказати весь, у деталях.
Моя ціль - це щоб можна було швидко пробігтися очима по цьому тексту, і йти далі, до фінального прем.єрного аккорду про цю постановку.
Я напишу не все, але, як знову показує моя власна практика, достатньо тільки почати годувати ненаситну лакуну пам.яті певними натяками-фактами, як раптом все почне пригадуватися все більше і більше.
Фактично, "Чума ..." починається на місці, де закінчилася п.єса Вільяма Шекспіра "Ромео і Джульєтта".
Смерть обох закоханих цілком природньо переросла у спільні похорони.
І Герцог Верони цілком очікувано сказав у слід двом закоханим серцям про те, що нема повісті сумніше на світі, ніж повість про Ромео і Джульєтту.
Але технічне виконання - те, як автор переказує підступно задуманий ним для героїв сюжет, вилилося у те, що у п.єсі є два плани - один сюжетний, а інший театральний. Монах Лоренцо, фактично, написав п.єсу про свою долю і показує її глядачам у власній виставі.
Саме тому мені так подобалася ця неоднозначна роль.
З одного боку, брат Лоренцо серед подій, які розгортаються серед глядачів. Людина під час випробування сили віри в бога.
З іншого боку, бувший брат Лоренцо, театрал, який говорить із глядачами, пояснює те, що відбулося з ним і Вероною.
Нелінійна, багатопланова і цікава для виконання роль.
(Я залишу питання кастингу на наступну, завершальну замітку про описувану постановку).
Постановка "Театру Без Декорацій" починалася і переростала у сюжет по Г. Горіну.
Все починалося із невеликої пантоміми близько до сюжету оригінальної п.єси Шекспіра: бал, на якому присутні члени обох сімей, зустріч Ромео і Джульєтти, розтягнення в різні боки закоханих, бійка до загальної погибелі на шпагах між сім.ями.
Бійка вже була записана у Г. Горіна.
Далі виходив актор, який розповідав публіці про що буде йтися, відпускав "вбитих" акторів, одягав рясу, ставав братом Лоренцо, і запускав новий сюжетний план.
Отже, Верона, похорон Ромео і Джульєтти.
Похорон спільний, як і горе у обох сімей.
Але це не може зупинити каламуть взаємних почуттів сімей Монтеккі і Капулетті.
Навіть нещастя не зупиняє на мить їх взаємної ненависті.
Ні голів сімейств, ні знатних членів родини, ні простих слуг не зворушує суворість моменту і спільне нещастя.
Навіть над тілами загиблих молодих вони продовжують намагатися вчепитися один одному в горло.
Між двох сімей - Герцог Верони, якому випала нещаслива доля ще із минулої шекспірівської частини бути голосом розуму, примирення і розважливості, якого ніхто не слухає.
Терпіння Герцога не витримує, і він придумує зробити рідними обидві родини - Монтеккі і Капулетті.
Цікава думка - адже саме по родинному принципу противники обирають хто є свій, а хто чужий, і кого власне треба вбивати.
Під страхом арешту Монтеккі наказано підібрати нареченого, а Капулетті - наречену, щоб замінити таким чином нещасних загублених закоханих Ромео і Джульєтту.
Строку - тиждень.
Обидві родини швидко знаходять тих, кого не шкода втратити, і ким можна було б зганьбити ворога.
Монтеккі "віддають" кульгавого Антоніо (який, можливо, ніякий і не Монтеккі), Капулетті - вже вагітну в наслідок доволі брудної історії Розаліну (взагалі кажучи, доволі підступний хід Г. Горіна так підставити Розаліну, яку начитанний глядач буде вважати тою Розаліною, через яку Ромео пішов на небезпечний бал до ворогів, і так зустрів Джульєтту).
В обох майбутніх наречених проблеми, вирішити які вони поки можуть сподіватися лише із сторонньою допомогою.
Це їх і зближує.
З іншого боку, я думаю, пройдисвіт Антоніо не міг не вплинути на Розаліну - такий вже він задуманий і створений Горіним.
Такий вже він був в "Театрі Без Декорацій"...
Весілля, як кінець початої із невідомої причини боротьби, демонстративно святкується спільно всім містом до тих пір, поки все не псує єдина, напевно, людина в Вероні, якій фактично немає приводів веселитися: брат Лоренцо. Навіть голови ворогуючих сімей можуть потішатися із підступів, які вони один одному приготували. А брат Лоренцо, який відчуває себе відповідальним за смерті Ромео і Джульєтти, не може і не хоче забути про власний обов.язок.
Випливає на світло підозра, що Антоніо - двоєженець. І не спасає ні намагання клятви на хресті, ні публічна сповідь про своє життя Антоніо (із фактом церковного дозволу на повторний шлюб, який вже закінчився смертю його другої жінки).
Брат Лоренцо не хоче брати на себе надмірної відповідальності, він згоден лише підкоритися приписам із єпископату.
Весілля відкладається.
Герцог Верони безсилий перед церемоніальною владою церкви і спільною ненавистю обох сімей.
Все, що він може, це спостерігати, і повторно проклинати голів сімей "чумою на обидва доми", як влучно висловився ще в першій частині Меркуціо (доречі, родич Герцога).
І звична каламуть ненависті закручується знову, всі лише чекають приводу, щоб знову закрутитися на вулицях Верони.
П.яне штурхання слуг переростає в конфлікт між дворянами.
Вже витягнуті шпаги, коли Антоніо намагається розборонити бійку.
І по іронії долі саме Антоніо і постраждає від цієї штурханини.
Герцог потрапляє лише на фінал, і зриває, фактично, свою злість на новоприбулому до міста.
Антоніо висилають з Верони.
А Герцогу залишається сподіватися лише на майбутню дитину, спільну для обох ворогуючих сімей, яку Антоніо визнав своєю серед розборок по весіллю.
І дитину цю Герцог оголошує своїм прийманим онуком.
Час летить, на Італію (і Верону зокрема) нападає чума (прокляття збуваються?), і дитина ця народжується одночасно із звісткою про смерть Антоніо.
(Глядачі не знають, вирізаний кусок однієї із сцен не познайомив їх із пікантними подробицями вагітності Розаліни: можливих батьків двоє, і один із них мавр. Синьйора Капулетті, якій про все відомо, радісно вилітає із кімнати породіллі із малозрозумілим для непосвячених криком "біленька!").
Новонароджену дівчинку, зрозуміло, називають Джульєттою (за наказом Герцога).
Обидві ворогуючих родини тепер мають цілком матеріальний приз, за який можна боротися - майбутню власницю земель, які Герцог подарував своїх названій онуці.
Каламуть просто так не зникає.
Під тиском шантажу і "порад" Розаліну змушують одружитися із справжнім батьком дитини - спільним партнером для всіх учасників процесу (і Герцога теж) торгівцем Джорджі.
І настає час Антоніо, який, звичайно, не загинув, знову зіпсувати всім карти.
Він повертається у Верону, і з монастиря францисканскього брата Лоренцо дає звістку Розаліні.
І виявляється, що Верона - місто чудес.
Після першого дива, між Ромео і Джульєттою, виявляється, існує друге нікому не потрібне чудо: взаємне кохання Антоніо і Розаліни.
І коханню цьому не існує ні меж, ні кордонів.
Третім дивом можна визнати відродження давніх неймовірно теплих відчуттів між главами домів - сенйорою Капулетті і синйором Монтеккі. Шекспір, напевно і не знав, що колись в дитинстві вони були близькі, але молодому Монтеккі не вистачило тієї сміливості, яку так нерозсудливо продемонстрував його син Ромео.
Далі дива трапляється все більше, частіше і швидше.
Молодь обох ворогуючих домів дивно спільно починає свою власну гру.
Вони роблять замах на Антоніо (всі у місті хочуть цього, і Герцог, і рогоносець Джорджі, і глави сімей).
Не повезло Валентину Капулетті, якого в цій сутичці вбивають, і цим повезло Бенволіо Монтеккі, який стає одноосібним лідером молоді.
Гине від рук Розаліни невчасно охочий до отримання подружніх обов.язків Джорджі.
Невідомі темні події прикривають зникнення зі сцени старих голів сімей (але я вірю, що Бенволіо не залишився осторонь від цих подій, і допоміг старому поколінню злягти в ліжка без шансів на одужання).
Бенволіо керує нетовпом із наміром провести обряд публічного покарання, і веде всіх до монастиря, де заховалися Антоніо і Розаліна.
Антоніо близький до смерті і без чужих зусиль.
У нього залишилося лише одне бажання - одружитися із Розаліною.
Він марить про те, що як розправить вітрила і понесе їх обох до кращого життя великий красень-корабель.
І тут вже перед завжди винним братом Лоренцо питання стає в такому розрізі, що і його бездіяльність призведе до небажаних ним наслідків. Все, що він може запропонувати Антоніо і Розаліні, які скоро зустрінуться із самосудом, це полегшення душі, об.єднання їх якщо не у визнаному всіма, то хоча б ними шлюбі.
Важкий вибір брата Лоренцо вирішуєтья сам собою.
Від обряду одруження вже залежить тільки подальша доля самого монаха.
І брат Лоренцо одружує Антоніо і Розаліну.
Антоніо і Розаліна виходять до юрби, і присутньому безсилому Герцогові Верони залишається лише просити брата Лоренцо пом.якшити літопис, який він веде перед глядачами.
Верона, все ж таки, карнавали і все таке...
Подальша доля нарешті одружених прикрита в постановці завісою, а автором п.єси трюком із напусканням туману на Верону, серед якого вдало загубилися Антоніо і Розаліна.
І мені трохи не зрозуміло - чи це брат Лоренцо справді пом.якшив за порадою Герцога страшний кінець, чи це автор п.єси зумисно все швиденько прикрив, щоб закінчити до настання четвертої години постановки.
А тим, хто згадає початок п.єси, і трошки подумає, дійсно, як у постановці "Театра Бед Декорацій", зовсім не обов.язково вислуховувати останні віршовані куплети брата Лоренцо про те, як він перестав бути монахом, і пішов у труппу акторів-волоцюг, і з тих пір бродить по світові, розповідаючи по те, що ж насправді було тоді у Вероні.
Дивлюся я на список вистав, у більшості яких приймав безпосередню участь, і часто не можу згадати про що взагалі йшлося, і хто ким був.
Склероз молодіє, як каже наш Великий Демократ.
Тому - зараз про моє власне бачення сюжету п.єси Григорія Горіна "Чума на оба ваши дома".
Звичайно, якщо виникне бажання ближче познайомитися із п.єсою, краще прочитати її саму.
Тим більше, що, як і всякий достойний творчий витвір мистецтва, його важко переказати весь, у деталях.
Моя ціль - це щоб можна було швидко пробігтися очима по цьому тексту, і йти далі, до фінального прем.єрного аккорду про цю постановку.
Я напишу не все, але, як знову показує моя власна практика, достатньо тільки почати годувати ненаситну лакуну пам.яті певними натяками-фактами, як раптом все почне пригадуватися все більше і більше.
Фактично, "Чума ..." починається на місці, де закінчилася п.єса Вільяма Шекспіра "Ромео і Джульєтта".
Смерть обох закоханих цілком природньо переросла у спільні похорони.
І Герцог Верони цілком очікувано сказав у слід двом закоханим серцям про те, що нема повісті сумніше на світі, ніж повість про Ромео і Джульєтту.
Але технічне виконання - те, як автор переказує підступно задуманий ним для героїв сюжет, вилилося у те, що у п.єсі є два плани - один сюжетний, а інший театральний. Монах Лоренцо, фактично, написав п.єсу про свою долю і показує її глядачам у власній виставі.
Саме тому мені так подобалася ця неоднозначна роль.
З одного боку, брат Лоренцо серед подій, які розгортаються серед глядачів. Людина під час випробування сили віри в бога.
З іншого боку, бувший брат Лоренцо, театрал, який говорить із глядачами, пояснює те, що відбулося з ним і Вероною.
Нелінійна, багатопланова і цікава для виконання роль.
(Я залишу питання кастингу на наступну, завершальну замітку про описувану постановку).
Постановка "Театру Без Декорацій" починалася і переростала у сюжет по Г. Горіну.
Все починалося із невеликої пантоміми близько до сюжету оригінальної п.єси Шекспіра: бал, на якому присутні члени обох сімей, зустріч Ромео і Джульєтти, розтягнення в різні боки закоханих, бійка до загальної погибелі на шпагах між сім.ями.
Бійка вже була записана у Г. Горіна.
Далі виходив актор, який розповідав публіці про що буде йтися, відпускав "вбитих" акторів, одягав рясу, ставав братом Лоренцо, і запускав новий сюжетний план.
Отже, Верона, похорон Ромео і Джульєтти.
Похорон спільний, як і горе у обох сімей.
Але це не може зупинити каламуть взаємних почуттів сімей Монтеккі і Капулетті.
Навіть нещастя не зупиняє на мить їх взаємної ненависті.
Ні голів сімейств, ні знатних членів родини, ні простих слуг не зворушує суворість моменту і спільне нещастя.
Навіть над тілами загиблих молодих вони продовжують намагатися вчепитися один одному в горло.
Між двох сімей - Герцог Верони, якому випала нещаслива доля ще із минулої шекспірівської частини бути голосом розуму, примирення і розважливості, якого ніхто не слухає.
Терпіння Герцога не витримує, і він придумує зробити рідними обидві родини - Монтеккі і Капулетті.
Цікава думка - адже саме по родинному принципу противники обирають хто є свій, а хто чужий, і кого власне треба вбивати.
Під страхом арешту Монтеккі наказано підібрати нареченого, а Капулетті - наречену, щоб замінити таким чином нещасних загублених закоханих Ромео і Джульєтту.
Строку - тиждень.
Обидві родини швидко знаходять тих, кого не шкода втратити, і ким можна було б зганьбити ворога.
Монтеккі "віддають" кульгавого Антоніо (який, можливо, ніякий і не Монтеккі), Капулетті - вже вагітну в наслідок доволі брудної історії Розаліну (взагалі кажучи, доволі підступний хід Г. Горіна так підставити Розаліну, яку начитанний глядач буде вважати тою Розаліною, через яку Ромео пішов на небезпечний бал до ворогів, і так зустрів Джульєтту).
В обох майбутніх наречених проблеми, вирішити які вони поки можуть сподіватися лише із сторонньою допомогою.
Це їх і зближує.
З іншого боку, я думаю, пройдисвіт Антоніо не міг не вплинути на Розаліну - такий вже він задуманий і створений Горіним.
Такий вже він був в "Театрі Без Декорацій"...
Весілля, як кінець початої із невідомої причини боротьби, демонстративно святкується спільно всім містом до тих пір, поки все не псує єдина, напевно, людина в Вероні, якій фактично немає приводів веселитися: брат Лоренцо. Навіть голови ворогуючих сімей можуть потішатися із підступів, які вони один одному приготували. А брат Лоренцо, який відчуває себе відповідальним за смерті Ромео і Джульєтти, не може і не хоче забути про власний обов.язок.
Випливає на світло підозра, що Антоніо - двоєженець. І не спасає ні намагання клятви на хресті, ні публічна сповідь про своє життя Антоніо (із фактом церковного дозволу на повторний шлюб, який вже закінчився смертю його другої жінки).
Брат Лоренцо не хоче брати на себе надмірної відповідальності, він згоден лише підкоритися приписам із єпископату.
Весілля відкладається.
Герцог Верони безсилий перед церемоніальною владою церкви і спільною ненавистю обох сімей.
Все, що він може, це спостерігати, і повторно проклинати голів сімей "чумою на обидва доми", як влучно висловився ще в першій частині Меркуціо (доречі, родич Герцога).
І звична каламуть ненависті закручується знову, всі лише чекають приводу, щоб знову закрутитися на вулицях Верони.
П.яне штурхання слуг переростає в конфлікт між дворянами.
Вже витягнуті шпаги, коли Антоніо намагається розборонити бійку.
І по іронії долі саме Антоніо і постраждає від цієї штурханини.
Герцог потрапляє лише на фінал, і зриває, фактично, свою злість на новоприбулому до міста.
Антоніо висилають з Верони.
А Герцогу залишається сподіватися лише на майбутню дитину, спільну для обох ворогуючих сімей, яку Антоніо визнав своєю серед розборок по весіллю.
І дитину цю Герцог оголошує своїм прийманим онуком.
Час летить, на Італію (і Верону зокрема) нападає чума (прокляття збуваються?), і дитина ця народжується одночасно із звісткою про смерть Антоніо.
(Глядачі не знають, вирізаний кусок однієї із сцен не познайомив їх із пікантними подробицями вагітності Розаліни: можливих батьків двоє, і один із них мавр. Синьйора Капулетті, якій про все відомо, радісно вилітає із кімнати породіллі із малозрозумілим для непосвячених криком "біленька!").
Новонароджену дівчинку, зрозуміло, називають Джульєттою (за наказом Герцога).
Обидві ворогуючих родини тепер мають цілком матеріальний приз, за який можна боротися - майбутню власницю земель, які Герцог подарував своїх названій онуці.
Каламуть просто так не зникає.
Під тиском шантажу і "порад" Розаліну змушують одружитися із справжнім батьком дитини - спільним партнером для всіх учасників процесу (і Герцога теж) торгівцем Джорджі.
І настає час Антоніо, який, звичайно, не загинув, знову зіпсувати всім карти.
Він повертається у Верону, і з монастиря францисканскього брата Лоренцо дає звістку Розаліні.
І виявляється, що Верона - місто чудес.
Після першого дива, між Ромео і Джульєттою, виявляється, існує друге нікому не потрібне чудо: взаємне кохання Антоніо і Розаліни.
І коханню цьому не існує ні меж, ні кордонів.
Третім дивом можна визнати відродження давніх неймовірно теплих відчуттів між главами домів - сенйорою Капулетті і синйором Монтеккі. Шекспір, напевно і не знав, що колись в дитинстві вони були близькі, але молодому Монтеккі не вистачило тієї сміливості, яку так нерозсудливо продемонстрував його син Ромео.
Далі дива трапляється все більше, частіше і швидше.
Молодь обох ворогуючих домів дивно спільно починає свою власну гру.
Вони роблять замах на Антоніо (всі у місті хочуть цього, і Герцог, і рогоносець Джорджі, і глави сімей).
Не повезло Валентину Капулетті, якого в цій сутичці вбивають, і цим повезло Бенволіо Монтеккі, який стає одноосібним лідером молоді.
Гине від рук Розаліни невчасно охочий до отримання подружніх обов.язків Джорджі.
Невідомі темні події прикривають зникнення зі сцени старих голів сімей (але я вірю, що Бенволіо не залишився осторонь від цих подій, і допоміг старому поколінню злягти в ліжка без шансів на одужання).
Бенволіо керує нетовпом із наміром провести обряд публічного покарання, і веде всіх до монастиря, де заховалися Антоніо і Розаліна.
Антоніо близький до смерті і без чужих зусиль.
У нього залишилося лише одне бажання - одружитися із Розаліною.
Він марить про те, що як розправить вітрила і понесе їх обох до кращого життя великий красень-корабель.
І тут вже перед завжди винним братом Лоренцо питання стає в такому розрізі, що і його бездіяльність призведе до небажаних ним наслідків. Все, що він може запропонувати Антоніо і Розаліні, які скоро зустрінуться із самосудом, це полегшення душі, об.єднання їх якщо не у визнаному всіма, то хоча б ними шлюбі.
Важкий вибір брата Лоренцо вирішуєтья сам собою.
Від обряду одруження вже залежить тільки подальша доля самого монаха.
І брат Лоренцо одружує Антоніо і Розаліну.
Антоніо і Розаліна виходять до юрби, і присутньому безсилому Герцогові Верони залишається лише просити брата Лоренцо пом.якшити літопис, який він веде перед глядачами.
Верона, все ж таки, карнавали і все таке...
Подальша доля нарешті одружених прикрита в постановці завісою, а автором п.єси трюком із напусканням туману на Верону, серед якого вдало загубилися Антоніо і Розаліна.
І мені трохи не зрозуміло - чи це брат Лоренцо справді пом.якшив за порадою Герцога страшний кінець, чи це автор п.єси зумисно все швиденько прикрив, щоб закінчити до настання четвертої години постановки.
А тим, хто згадає початок п.єси, і трошки подумає, дійсно, як у постановці "Театра Бед Декорацій", зовсім не обов.язково вислуховувати останні віршовані куплети брата Лоренцо про те, як він перестав бути монахом, і пішов у труппу акторів-волоцюг, і з тих пір бродить по світові, розповідаючи по те, що ж насправді було тоді у Вероні.
середа, 10 грудня 2008 р.
В театрі без декорацій існує невелика плутанина на рахунок терміну "Генеральна репетиція".
Зазвичай вистави проходять по суботам, а на те, що називають генрепом, проходить в четвер, і на нього з.являється до половини залу глядачів.
Тобто, фактично, це вже вистава.
А остання репетиція проходить в середу тижня, в яку проходить вистава. Фактично, вона і є генеральною.
Саме такий був описуваний день.
Почали, щоправда, трохи із запізненням, враховуючи майже трьохгодинну тривалість постановки.
Підвів молодий Валентин Капулетті - довго бігав по свій костюм. Зате всі були, нарешті, у сценічних костюмах.
Закінчили близько 11 вечора.
Лірична цена між синйором Монтеккі і синйорою Капулетті у восьмій картині повернулася.
Після недільної репетиції емоції мої якось вляглися.
Я практично перестав думати про те, що треба змінити в ролі.
Робота над роллю, звичайно, не закінчилася, але перейшла в ремесло, в рухи, паузи.
А я звик більше переживати через речі, які пов.язані більш "високим" рівнем: відношення між дійовими особами, настрій, думки і яку людину я показую на сцені.
Шкода, що я не міг бачити зйомки того, як я граю у цій виставі.
Дивлюся я зараз, і розумію, що дещо я би поміняв, і не тільки на рівні ремесла...
Зазвичай вистави проходять по суботам, а на те, що називають генрепом, проходить в четвер, і на нього з.являється до половини залу глядачів.
Тобто, фактично, це вже вистава.
А остання репетиція проходить в середу тижня, в яку проходить вистава. Фактично, вона і є генеральною.
Саме такий був описуваний день.
Почали, щоправда, трохи із запізненням, враховуючи майже трьохгодинну тривалість постановки.
Підвів молодий Валентин Капулетті - довго бігав по свій костюм. Зате всі були, нарешті, у сценічних костюмах.
Закінчили близько 11 вечора.
Лірична цена між синйором Монтеккі і синйорою Капулетті у восьмій картині повернулася.
Після недільної репетиції емоції мої якось вляглися.
Я практично перестав думати про те, що треба змінити в ролі.
Робота над роллю, звичайно, не закінчилася, але перейшла в ремесло, в рухи, паузи.
А я звик більше переживати через речі, які пов.язані більш "високим" рівнем: відношення між дійовими особами, настрій, думки і яку людину я показую на сцені.
Шкода, що я не міг бачити зйомки того, як я граю у цій виставі.
Дивлюся я зараз, і розумію, що дещо я би поміняв, і не тільки на рівні ремесла...
понеділок, 8 грудня 2008 р.
У цей вечір були застосовані правки для зменшення вистави менше трьох годин - тобто, фактично, без восьмої картини, ну і ще деяких частинок.
Як я вже писав, мені було шкода.
Ще в цей вечір виявилася неприємність із лампами.
Я спеціально прийшов трохи раніше, щоб замінити декілька ламп із бокових прожекторів у залі - вони не горіли в неділю. Але все виявилося сумно: лампи на перший погляд були в порядку і після заміни на нові не запрацювали.
Справа у запобіжниках, які псуються з часом.
Деякі з них виходять з ладу при перегріванні.
Матеріальний ресурс руйнується...
Ще цього вечора торгувалися із Великим Демократом за ліричну сцену сенйора Монтеккі і сенйори Капулетті у восьмій дії.
При чому, що характерно, найбільше торгувалися не безпосердні учасники - Юра Назарок і Таня Ковтуненко (Хіжіна), які спокійно прийняли вибір режисера, а інші - глядачі, актори і учасники процесу.
І режисера вдалося вмовити.
Останньою краплею стала вдало підібрана постмодерністична фонограмма: тема із італійського фільму "Ромео і Джульєтта" знятого режисером Джефіреллі.
На молодь я не сподіваюся, але старші за тридцять років по ідеї повинні були б знати і цей чудовий фільм, в якому прекрасно зіграли актори приблизно вказаного у п.єсі Шекспіра віку, і головну музичну тему фільма.
Якщо не взнати, то хоча б отримати дивне відчуття дежавю під час сцени.
Як я вже писав, мені було шкода.
Ще в цей вечір виявилася неприємність із лампами.
Я спеціально прийшов трохи раніше, щоб замінити декілька ламп із бокових прожекторів у залі - вони не горіли в неділю. Але все виявилося сумно: лампи на перший погляд були в порядку і після заміни на нові не запрацювали.
Справа у запобіжниках, які псуються з часом.
Деякі з них виходять з ладу при перегріванні.
Матеріальний ресурс руйнується...
Ще цього вечора торгувалися із Великим Демократом за ліричну сцену сенйора Монтеккі і сенйори Капулетті у восьмій дії.
При чому, що характерно, найбільше торгувалися не безпосердні учасники - Юра Назарок і Таня Ковтуненко (Хіжіна), які спокійно прийняли вибір режисера, а інші - глядачі, актори і учасники процесу.
І режисера вдалося вмовити.
Останньою краплею стала вдало підібрана постмодерністична фонограмма: тема із італійського фільму "Ромео і Джульєтта" знятого режисером Джефіреллі.
На молодь я не сподіваюся, але старші за тридцять років по ідеї повинні були б знати і цей чудовий фільм, в якому прекрасно зіграли актори приблизно вказаного у п.єсі Шекспіра віку, і головну музичну тему фільма.
Якщо не взнати, то хоча б отримати дивне відчуття дежавю під час сцени.
неділя, 7 грудня 2008 р.
Недільна репетиція "Чума на оба ваши дома"
Згідно таємного пакту, який Великий Демократ колись (за легендами) уклав, можливо, сам із собою, на одну постановку можна витрачати лише одні чари "репетиція на весь день".
Зазвичай дія цих чар дуже позитивна, чари накладаютсья лише в останню неділю перед виставою, і вплив починається ще задовго до цієї неделі.
Тільки подумаєш, що будуть декільки повних прогонів (я давно не пам.ятаю трьох прогонів, другий за звичай закінчується коли вже темно), послухаєш режисера, що неділя у всіх "втрачена", і починаєш губитися у здогадах який ти будеш недільного вечора.
Справедливості заради зазначу, що такі потужні чари вимотують більше всіх самого "чарівника".
Із розрізнених зазвичай до неділі сцен він "збирає" виставу, щось додає, щось викидує, торгується сам із собою, і загалом живе найактивнішим серед усіх учасників події життям.
Цієї неділі дійшла черга до "Чума на оба ваши дома".
Як на мене, саме в цей день відбулася, склалася вистава.
Справа в тому, що повна постановка авторського тексту займає очевидно більше трьох годин. А оскільки ідеологічно ТБД працює без антрактів і буфетних розпродажів чебуреків і пива в холлі, то режисери зазвичай шкодують психіку і сідловища глядачів, і намагаютя обмежитися двома, максимум епохальними трьома годинами.
"Чума ..." була прореперирувана по тексту більше ніж три години.
Після довгого (із збиваннями) першого прогону, це стало практично ясно.
Другий, із меншими паузами, тільки підтвердив очевидний факт.
І ввечорі було прийнято рішення про викидання більшості сцен восьмої картини, ще по дрібниць по ходу п.єси, ну, і фінал обрізали.
Відповідно, випадкові глядачі (я не пам.ятаю щоб було їх багато) в цей день бачили найповніший варіант постановки.
Такі зазвичай намагаються випускати окремим тиражем, із написом "режисерська версія".
Чесно кажучи, там було на що глянути.
Взяти хоча б Діму Бігуняка, який вклав у свої нечасті виходи на сцену багато сил, бажання, і створив яскраву роль. Жаль, але його герой (негоциант Джорджі з Неаполя) не надто важливий для сюжету... Його можна було різати.
Ще трохи постраждав монах Лоренцо, і я, можливо, вперше позитивно подумав про те, що я не отримав цю роль. В межах, які залишилися для монаха, роль виглядала трохи не так, як уявляв собі її я. І якби знав, що будуть такі "правки", можливо, і свідомо відмовився б неї. Тепер я думав, що мені повезло.
Ну, Герцога порізали трохи, викинули саме сцену його розмови із Джорджі, там було декілька солодких фраз про те, що у Розаліни третій тиждень "постільний режим", і що "рогоносці у Вероні не приживаються", але на фоні того, що відбувалося навколо (перш за все Джорджі, і викинута смачна, пророблена, із використанням маніпулятивних НЛП-технік, із глибоким підтекстом, лірична сцена синйора Монтеккі і синйори Капулетті), суму за втратою частини себе я не віжчував.
Занадто вже інших було шкода.
Згідно таємного пакту, який Великий Демократ колись (за легендами) уклав, можливо, сам із собою, на одну постановку можна витрачати лише одні чари "репетиція на весь день".
Зазвичай дія цих чар дуже позитивна, чари накладаютсья лише в останню неділю перед виставою, і вплив починається ще задовго до цієї неделі.
Тільки подумаєш, що будуть декільки повних прогонів (я давно не пам.ятаю трьох прогонів, другий за звичай закінчується коли вже темно), послухаєш режисера, що неділя у всіх "втрачена", і починаєш губитися у здогадах який ти будеш недільного вечора.
Справедливості заради зазначу, що такі потужні чари вимотують більше всіх самого "чарівника".
Із розрізнених зазвичай до неділі сцен він "збирає" виставу, щось додає, щось викидує, торгується сам із собою, і загалом живе найактивнішим серед усіх учасників події життям.
Цієї неділі дійшла черга до "Чума на оба ваши дома".
Як на мене, саме в цей день відбулася, склалася вистава.
Справа в тому, що повна постановка авторського тексту займає очевидно більше трьох годин. А оскільки ідеологічно ТБД працює без антрактів і буфетних розпродажів чебуреків і пива в холлі, то режисери зазвичай шкодують психіку і сідловища глядачів, і намагаютя обмежитися двома, максимум епохальними трьома годинами.
"Чума ..." була прореперирувана по тексту більше ніж три години.
Після довгого (із збиваннями) першого прогону, це стало практично ясно.
Другий, із меншими паузами, тільки підтвердив очевидний факт.
І ввечорі було прийнято рішення про викидання більшості сцен восьмої картини, ще по дрібниць по ходу п.єси, ну, і фінал обрізали.
Відповідно, випадкові глядачі (я не пам.ятаю щоб було їх багато) в цей день бачили найповніший варіант постановки.
Такі зазвичай намагаються випускати окремим тиражем, із написом "режисерська версія".
Чесно кажучи, там було на що глянути.
Взяти хоча б Діму Бігуняка, який вклав у свої нечасті виходи на сцену багато сил, бажання, і створив яскраву роль. Жаль, але його герой (негоциант Джорджі з Неаполя) не надто важливий для сюжету... Його можна було різати.
Ще трохи постраждав монах Лоренцо, і я, можливо, вперше позитивно подумав про те, що я не отримав цю роль. В межах, які залишилися для монаха, роль виглядала трохи не так, як уявляв собі її я. І якби знав, що будуть такі "правки", можливо, і свідомо відмовився б неї. Тепер я думав, що мені повезло.
Ну, Герцога порізали трохи, викинули саме сцену його розмови із Джорджі, там було декілька солодких фраз про те, що у Розаліни третій тиждень "постільний режим", і що "рогоносці у Вероні не приживаються", але на фоні того, що відбувалося навколо (перш за все Джорджі, і викинута смачна, пророблена, із використанням маніпулятивних НЛП-технік, із глибоким підтекстом, лірична сцена синйора Монтеккі і синйори Капулетті), суму за втратою частини себе я не віжчував.
Занадто вже інших було шкода.
пʼятниця, 28 листопада 2008 р.
Останнім часом я себе деколи запитую чи важливим є те, про що я із такою самовпевненністю віщую на сторінках свого багаторічного затишного щоденничка.
Після неправильної відповіді на це питання у смітник вже пішли декілька записаних але не опублікованих забитих на дату (із подіями) записів.
Я підозрюю, звичайно, що випадковий читач буде скоріше радий позитивній згадці про улюбленого себе, аніж моїм обширним протокольним роздумам.
Але все, що я можу запропонувати таким невідомим - це лише пару натяків із сподіванням, що саме вони будуть тими білетами у країну гарних спогадів про минуле.
Цей же запис вижив через те, що матеріально для театру саме в цей день було зроблено важливу річ.
Хоч і пізнувато, після довгих перепитій і перетрушувань, восени 2008 року під приводом 45-річного юбілею трохи перепало "фондів" і актовому залу фізмата.
Була пошита нова падуга - шматочок тканини розмірів десь 15 на 1,5 метрів, який прикривав від глядачів конструкції для завіси вверху сцени - на заміну старій і вицвілій (коли шили новий комплект завіси на 40-річчя, здається, я про цей шматок просто забув, і той, що висів, мені постійно нагадував про мою ж оплошність).
Вивішували її, правда, не цього дня. Раніше.
Крім того, довго обіцяли, і ось нарешті, саме цього дня таки виділили і вставили лампи для залу.
Важлива річ для репетицій. Постіпово режисери могли тільки на голос оцінювати що ж відбувається на сцені.
Звичайно, ні перевірити який стан і що треба, ні вставити без театралів ці лампи не могли.
Багато людей не було потрібно: електрик вгорі на високому стремінному механізмі, і один театрал внизу, який би творчо пересував цю вишку, і переставляв електрика до потрібної позиції.
Вставили 42 лампи, і невелику кількість стартерів.
У залі стало відчутно світліше.
Оцінити це могли Юра Назарок, який трохи поганяв по сцені на рахунок дикції молодих Монтеккі і Капулетті, а також Антоніо і Розаліну (у їх парних сценах).
Такому зубру, герою-любовнику і просто людині-глибі, як Юра, є що передати не тільки починаючим, а й досвіченим театралам.
Вірю, що якби якби він захотів, то зміг би і сам бути режисером.
Щоправда, я поки не помічав за ним цього бажання...
Після неправильної відповіді на це питання у смітник вже пішли декілька записаних але не опублікованих забитих на дату (із подіями) записів.
Я підозрюю, звичайно, що випадковий читач буде скоріше радий позитивній згадці про улюбленого себе, аніж моїм обширним протокольним роздумам.
Але все, що я можу запропонувати таким невідомим - це лише пару натяків із сподіванням, що саме вони будуть тими білетами у країну гарних спогадів про минуле.
Цей же запис вижив через те, що матеріально для театру саме в цей день було зроблено важливу річ.
Хоч і пізнувато, після довгих перепитій і перетрушувань, восени 2008 року під приводом 45-річного юбілею трохи перепало "фондів" і актовому залу фізмата.
Була пошита нова падуга - шматочок тканини розмірів десь 15 на 1,5 метрів, який прикривав від глядачів конструкції для завіси вверху сцени - на заміну старій і вицвілій (коли шили новий комплект завіси на 40-річчя, здається, я про цей шматок просто забув, і той, що висів, мені постійно нагадував про мою ж оплошність).
Вивішували її, правда, не цього дня. Раніше.
Крім того, довго обіцяли, і ось нарешті, саме цього дня таки виділили і вставили лампи для залу.
Важлива річ для репетицій. Постіпово режисери могли тільки на голос оцінювати що ж відбувається на сцені.
Звичайно, ні перевірити який стан і що треба, ні вставити без театралів ці лампи не могли.
Багато людей не було потрібно: електрик вгорі на високому стремінному механізмі, і один театрал внизу, який би творчо пересував цю вишку, і переставляв електрика до потрібної позиції.
Вставили 42 лампи, і невелику кількість стартерів.
У залі стало відчутно світліше.
Оцінити це могли Юра Назарок, який трохи поганяв по сцені на рахунок дикції молодих Монтеккі і Капулетті, а також Антоніо і Розаліну (у їх парних сценах).
Такому зубру, герою-любовнику і просто людині-глибі, як Юра, є що передати не тільки починаючим, а й досвіченим театралам.
Вірю, що якби якби він захотів, то зміг би і сам бути режисером.
Щоправда, я поки не помічав за ним цього бажання...
пʼятниця, 19 вересня 2008 р.
Однієї із ідей постановки "Чума на оба ваши дома" є пантоміма для тих, хто раптом забув про що йдеться у "Ромео і Джульєтті" Шекспіра. Горін написав, фактично, продовження. Деяка частна героїв просто прийшли із сторінок п.єси, а деякі нові (Антоніо - так точно).
Цього вечора пройшла репетиція цієї пантоміми.
Намагалися зробити бал.
Народу було багацько.
Фактично, ставили масовку.
Після довгої перерви багатьом (принаймні, за себе впевнений) було важко поставити себе в певні рамки поведінки актора на сцені.
Але повторами з початку сцени якось із недбалістю практично справилися.
Із центар сцени виходили синйори Капулетті, до них підбігав їх слуга Самсон, отримував по голові, і знову втікав у якихось своїх справах. Із куліс виходили гості, здоровалися і говорили між собою. Серед них були також із сім.ї Монтеккі. Потім після попередження Самсона гості шуквалися у лінію вітати Герцога. До Герцога поспішали старші Капулетті і Монтеккі. Герцог виходив на центр, перемовляючись із ними.
Невеликий епізод, який не дожив до прем.єри: із Герцогом намагалася кокетувати одна із дам, її відтирав у бік синйор Монтеккі.
Фактично за мить після цього із різних сторін авансцени з.являлися Ромео (Андрій Макуха, йому не звикати, він вже грав Ромео у сценці, де говорив англійською, а Джул.єтта - італійською, а потім була потіжна бійка) і Джул.єтта (Олена Глущенко).
Всі поступово завмирали.
Ромео фактично відштовхував даму, яка кидалася до нього.
Ромео і Джульєтта зближалися.
Всі присутні поступово віддалялися.
Старші сімей забирали із собою "закоханих", і кидали в бій своїх людей (на прем.єрі була бійка три на три).
Не більше 5-10 хвилин, якщо не гальмувати.
Але на першій репетиції до кінця без помилок не доходили.
Коли планувалася постановка, мені було важко повірити, що набереться достатня кількість народу на масовку.
На цій репетиції я майже повірив, що люди знайдуться - через те, як весело і з задоволенням всі (і ветерани, і новачки) бігали по сцені.
Ще стало відомо, що Юра Назарок отримав роль Монтеккі.
Я все ще вірю, що Герцог із нього вийшов би кращий, ніж із мене.
Але якось навіть язик не повертається говорити про "обмін": монахом все одно я не став би.
Монтеккі, звичайно, шикарна роль, але я вже якось почав звикати, що я - герцог.
Особливо після того, як годинку походив у пантомімі в цій ролі.
Цього вечора пройшла репетиція цієї пантоміми.
Намагалися зробити бал.
Народу було багацько.
Фактично, ставили масовку.
Після довгої перерви багатьом (принаймні, за себе впевнений) було важко поставити себе в певні рамки поведінки актора на сцені.
Але повторами з початку сцени якось із недбалістю практично справилися.
Із центар сцени виходили синйори Капулетті, до них підбігав їх слуга Самсон, отримував по голові, і знову втікав у якихось своїх справах. Із куліс виходили гості, здоровалися і говорили між собою. Серед них були також із сім.ї Монтеккі. Потім після попередження Самсона гості шуквалися у лінію вітати Герцога. До Герцога поспішали старші Капулетті і Монтеккі. Герцог виходив на центр, перемовляючись із ними.
Невеликий епізод, який не дожив до прем.єри: із Герцогом намагалася кокетувати одна із дам, її відтирав у бік синйор Монтеккі.
Фактично за мить після цього із різних сторін авансцени з.являлися Ромео (Андрій Макуха, йому не звикати, він вже грав Ромео у сценці, де говорив англійською, а Джул.єтта - італійською, а потім була потіжна бійка) і Джул.єтта (Олена Глущенко).
Всі поступово завмирали.
Ромео фактично відштовхував даму, яка кидалася до нього.
Ромео і Джульєтта зближалися.
Всі присутні поступово віддалялися.
Старші сімей забирали із собою "закоханих", і кидали в бій своїх людей (на прем.єрі була бійка три на три).
Не більше 5-10 хвилин, якщо не гальмувати.
Але на першій репетиції до кінця без помилок не доходили.
Коли планувалася постановка, мені було важко повірити, що набереться достатня кількість народу на масовку.
На цій репетиції я майже повірив, що люди знайдуться - через те, як весело і з задоволенням всі (і ветерани, і новачки) бігали по сцені.
Ще стало відомо, що Юра Назарок отримав роль Монтеккі.
Я все ще вірю, що Герцог із нього вийшов би кращий, ніж із мене.
Але якось навіть язик не повертається говорити про "обмін": монахом все одно я не став би.
Монтеккі, звичайно, шикарна роль, але я вже якось почав звикати, що я - герцог.
Особливо після того, як годинку походив у пантомімі в цій ролі.
понеділок, 15 вересня 2008 р.
Проби на "Чуму на оба Ваши дома":
Бартоломео делла Скала – герцог Веронский - Мішак АндрійДом Монтекки:
Синьор Монтекки - на пробах не знайшли
Бенволио – племянник, друг покойного Ромео - Білл
Антонио – дальний родственник из Неаполя - Олексій Мельничук
Бальтазар – слуга Ромео - Дима Dear Diary
Дом Капулетти:
Синьор Капулетти - Олег Пузик
Синьора Капулетти - Танюха Ковтуненко
Валентин – брат покойного Тибальда - Богдан (фізматівець)
Розалина – племянница - Маша Калачова
Самсон – слуга - Мага
Джорджи – негоциант - Бігуняк
Брат Лоренцо – францисканский монах, он же – Хор в прологе - Олег Завгородній
Горожане Вероны, музыканты, родственники и слуги обоих домов, солдаты - все остальные
Ось такий розклад колоди.
Ролі отримали практично всі хто прийшов - окрім юрби дівчат. Вакансій принцес на всіх не вистачило.
З одного боку, приємно було відсторонено думати, що Антоніо віддав би Олексію Мельничуку, звичайно, монаха - собі, а решту ролей добре, що не я роздаю. Важкувато все якось було. Загальні проблеми із читанням?
А з іншого боку, розбита дитяча мрія: монаха мені не дали зіграти.
Звичайно, винний я сам - не так читав, не був переконливим.
А з іншого боку, я дійсно не знаю кому можна було передати цю роль - із присутніх на місці.
Відчував деяку досаду із відсутності Назарка на пробах.
От із кого б вийшов величний герцог...
середа, 10 вересня 2008 р.
Друге заняття із техніки мови
Прийшло по пам.яті навіть трошки більше, ніж у перший раз.
Вчилися голосно говорити - вже на сцені.
Сиділи в колі.
Потім говорили отримані скоромовки.
Потім (фактично етюди) здали фрази і настрої, випадково отримали із кошика, і говорили (роблячи наголос на дикції) фрази у вказаному настрої.
Настрій оточуючі вгадували - із перемінним успіхом.
Прийшло по пам.яті навіть трошки більше, ніж у перший раз.
Вчилися голосно говорити - вже на сцені.
Сиділи в колі.
Потім говорили отримані скоромовки.
Потім (фактично етюди) здали фрази і настрої, випадково отримали із кошика, і говорили (роблячи наголос на дикції) фрази у вказаному настрої.
Настрій оточуючі вгадували - із перемінним успіхом.
понеділок, 8 вересня 2008 р.
Перше заняття з техніки мови
У зв.язку із доволі поганеньким становищем в театрі із дикцією, і в рамках попередніх проб, Великий Демократ затіяв заняття по дикції.
Прийшло чоловік з 20: і нові, і знайомі обличчя.
Були ознайомлені і займалися наступними вправами:
Артикуляційна гімнастика
1. Широко открываем и закрываем рот
2. Языком оттягиваем щеку
3. Язык под нижнюю и под верхнюю губу поочередно
4. Круговые вращения языком под губами
5. Губы в “трубочку”, потом в улыбку
6. “Трубочку” двигаем влево – вправо, вверх-вниз
7. “Трубочку” вращаем по кругу (зубы сомкнуты, челюсть неподвижна)
8. Верхнюю губу вверх, нижнюю вниз, поочередно
9. Тянуться языком к подбородку и к кончику носа
10. Нижняя челюсть вправо-влево, вперед-наза
11. Круговые вращения челюстью
12. “Поза льва”. С силой выбрасываем язык вперед, совмещая с движением головы вперед
Такою гімнастикою варто займатися перед заняттями із дикції.
Це, фактично, розминка м.язів.
Далі корсино зайнятися наступною вправою:
Веселі букви номер раз
-и -э -а -о -у -ы
-мни -мнэ -мна -мно -мну -мны
-нми -нмэ -нма -нмо -нму -нмы
-лри -лрэ -лра -лро -лру -лры
-рли -рлэ -рла -рло -рлу -рлы
-гбди -гбдэ -гбда -гбдо -гбду -гбды
-кпти -кптэ -кпта -кпто -кпту -кпты
-зждри -зждрэ -зждра -зждро -зждру -зждры
-трррирррь -трррэрррь -трррарррь -трррорррь -трррурррь -трррырррь
-бдги -бдгэ -бдга -бдго -бдгу -бдгы
-птки -пткэ -птка -птко -птку -пткы
-дбги -дбгэ -дбга -дбго -дбгу -дбгы
-тпки -тпкэ -тпка -тпко -тпку -тпкы
Ще в цей вечір встигли позайматися (папарно і потрійно) етюдами нового зразку: більше звертали увагу на дикцію беззмістовних фраз (чисел і всякого такого), ніж на відігрування. Хоча, при правильно поставленій дикції тіло само якось пристороювалося вжитиися в те, що говорив.
Ще раз побачив наскільки слабкі у мене легені, і наскільки не сила легенів вирішує силу голосу актора: здували один у одного пір.їнки з долоней, поступово збільшуючи відстань. Я здував свою дуже важко, чим здивував Васіліча...
Домашнім завданням стало вивчити одну із скоромовок:
1. Наш шахматист вашего шахматиста шахматами перешахматил, перевышахматил
2. Редька редко росла на грядке. Грядка редко была в порядке.
3. Волхвовал волхв в хлеву с волхвами.
4. Сыворотка из простокваши.
5. Стоит поп на копне, колпак на попе. Копна под попом, поп под колпаком.
6. Была у Фрола. Фролу на Лавра наврала, пойдет к Лавру – на Фрола Лавру наврет.
7. От топота копыт пыль по полю летит.
8. К Габсбургам из Страсбурга приехали вахмистр с вахмистршей, ротмистр с ростмиршей из-под Сыктывкара.
9. Однажды галок поп пугая, в кустах увидел попугая, и говорит тот попугай: “Пугать ты галок, поп, пугай, но галок, поп, в кустах пугая, пугать не смей ты попугая”
10. Гонец с галер сгорел
11. Сиреневенькая зубовыковыривательница
12. Шли сорок мышей, несли сорок грошей; две миши поплоше несли по два гроша
13. Либретто “Риголетто”
14. Рапортовал, да не то рапортовал, стал рапортовать, да зарапортовался
15. Расскажи про покупки! - Про какие, про покупки? - Про покупки, про покупки, про покупочки свои
16. Сшит колпак не по-колпаковски, вылит колокол не по-колоколовски, надо колпак переколпаковать, перевыколпаковать, надо колокол переколоковать, перевыколоколовать
17. Тридцать три корабля лавировали, лавировали, да не вылавировали
18. Из-под пригорка, из-под распреподвыподверта зайчик распреподвыподвернулся
19. Говорил командир про полковника и про полковницу, про подполковника и про подполковницу, про поручика и про поручицу, про подпоручика и про подпоручицу, про прапорщика и про прапорщицу, про подпрапорщика, а про подпрапорщицу молчал
20. Дело было в Вавилоне. Расчувствовавшаяся вавилонка Варвара расчувствовала нерасчувствовавшегося вавилонца Вавилу Вавилонского вавилонянина
21. Невелик бицепс у эксгибициониста
22. Разневрничавшегося конституционалиста Константина нашли акклиматизировавшемся в конституционном Константинополе и со спокойным достоинством изобретавшим усовершенствованные пневмомешковыколачиватели
23. Купи кипу пик. Кипу пик купи. Пик кипу купи.
24. А мне не до недомогания
У зв.язку із доволі поганеньким становищем в театрі із дикцією, і в рамках попередніх проб, Великий Демократ затіяв заняття по дикції.
Прийшло чоловік з 20: і нові, і знайомі обличчя.
Були ознайомлені і займалися наступними вправами:
Артикуляційна гімнастика
1. Широко открываем и закрываем рот
2. Языком оттягиваем щеку
3. Язык под нижнюю и под верхнюю губу поочередно
4. Круговые вращения языком под губами
5. Губы в “трубочку”, потом в улыбку
6. “Трубочку” двигаем влево – вправо, вверх-вниз
7. “Трубочку” вращаем по кругу (зубы сомкнуты, челюсть неподвижна)
8. Верхнюю губу вверх, нижнюю вниз, поочередно
9. Тянуться языком к подбородку и к кончику носа
10. Нижняя челюсть вправо-влево, вперед-наза
11. Круговые вращения челюстью
12. “Поза льва”. С силой выбрасываем язык вперед, совмещая с движением головы вперед
Такою гімнастикою варто займатися перед заняттями із дикції.
Це, фактично, розминка м.язів.
Далі корсино зайнятися наступною вправою:
Веселі букви номер раз
-и -э -а -о -у -ы
-мни -мнэ -мна -мно -мну -мны
-нми -нмэ -нма -нмо -нму -нмы
-лри -лрэ -лра -лро -лру -лры
-рли -рлэ -рла -рло -рлу -рлы
-гбди -гбдэ -гбда -гбдо -гбду -гбды
-кпти -кптэ -кпта -кпто -кпту -кпты
-зждри -зждрэ -зждра -зждро -зждру -зждры
-трррирррь -трррэрррь -трррарррь -трррорррь -трррурррь -трррырррь
-бдги -бдгэ -бдга -бдго -бдгу -бдгы
-птки -пткэ -птка -птко -птку -пткы
-дбги -дбгэ -дбга -дбго -дбгу -дбгы
-тпки -тпкэ -тпка -тпко -тпку -тпкы
Ще в цей вечір встигли позайматися (папарно і потрійно) етюдами нового зразку: більше звертали увагу на дикцію беззмістовних фраз (чисел і всякого такого), ніж на відігрування. Хоча, при правильно поставленій дикції тіло само якось пристороювалося вжитиися в те, що говорив.
Ще раз побачив наскільки слабкі у мене легені, і наскільки не сила легенів вирішує силу голосу актора: здували один у одного пір.їнки з долоней, поступово збільшуючи відстань. Я здував свою дуже важко, чим здивував Васіліча...
Домашнім завданням стало вивчити одну із скоромовок:
1. Наш шахматист вашего шахматиста шахматами перешахматил, перевышахматил
2. Редька редко росла на грядке. Грядка редко была в порядке.
3. Волхвовал волхв в хлеву с волхвами.
4. Сыворотка из простокваши.
5. Стоит поп на копне, колпак на попе. Копна под попом, поп под колпаком.
6. Была у Фрола. Фролу на Лавра наврала, пойдет к Лавру – на Фрола Лавру наврет.
7. От топота копыт пыль по полю летит.
8. К Габсбургам из Страсбурга приехали вахмистр с вахмистршей, ротмистр с ростмиршей из-под Сыктывкара.
9. Однажды галок поп пугая, в кустах увидел попугая, и говорит тот попугай: “Пугать ты галок, поп, пугай, но галок, поп, в кустах пугая, пугать не смей ты попугая”
10. Гонец с галер сгорел
11. Сиреневенькая зубовыковыривательница
12. Шли сорок мышей, несли сорок грошей; две миши поплоше несли по два гроша
13. Либретто “Риголетто”
14. Рапортовал, да не то рапортовал, стал рапортовать, да зарапортовался
15. Расскажи про покупки! - Про какие, про покупки? - Про покупки, про покупки, про покупочки свои
16. Сшит колпак не по-колпаковски, вылит колокол не по-колоколовски, надо колпак переколпаковать, перевыколпаковать, надо колокол переколоковать, перевыколоколовать
17. Тридцать три корабля лавировали, лавировали, да не вылавировали
18. Из-под пригорка, из-под распреподвыподверта зайчик распреподвыподвернулся
19. Говорил командир про полковника и про полковницу, про подполковника и про подполковницу, про поручика и про поручицу, про подпоручика и про подпоручицу, про прапорщика и про прапорщицу, про подпрапорщика, а про подпрапорщицу молчал
20. Дело было в Вавилоне. Расчувствовавшаяся вавилонка Варвара расчувствовала нерасчувствовавшегося вавилонца Вавилу Вавилонского вавилонянина
21. Невелик бицепс у эксгибициониста
22. Разневрничавшегося конституционалиста Константина нашли акклиматизировавшемся в конституционном Константинополе и со спокойным достоинством изобретавшим усовершенствованные пневмомешковыколачиватели
23. Купи кипу пик. Кипу пик купи. Пик кипу купи.
24. А мне не до недомогания
пʼятниця, 5 вересня 2008 р.
Відкриття 24-ого сезону
Літо перед відкриттям було доволі жарким, як для театру. Зазвичай всі відпочивають, а Васіліч шукає п.єси.
Цього ж літа був експеримент: на вконтактівській группі було відкрите голосування.
Великий демократ хотів знати те, що на роду хочеться ставити.
Підозрюю, що із людьми, які хочуть грати саме в даній постановці, саме в даних словесних і подійних декораціях, якось легше проводити репетиції...
Жарким було воно, оскільки люди, які хотіли, не забували про театр, висловлювали свої думки, сперечалися (довелося навіть втручатися модераторам), агітували підтримати свій вибір.
Лідерів було два: ремейк "Санта Круза" Макса Фріша і віддання боргу - "Чума на оба ваши дома" Григорія Горіна. Із перемінним успіхом вони боролися, фактично, тільки самі із собою. Решта не набирали більше 3-4 голоси (здається).
Я був тим, хто запропонував "Чуму ..." для голосування.
У першій давній перерванній спробі поставити цю п.єсу я отримав бажану роль монаха-хора Лоренцо. Тоді Васіліч був змушений поїхати із Києва, і постановка зірвалося.
Фактично, це була моя остання "дитяча мрія".
Не Гамлета, не Сірано, хотілося зіграти саме цього францисканця саме у цій п.єсі.
І ось саме цього вечора Васіліч прийшов і розповів народу наступне:
Літо перед відкриттям було доволі жарким, як для театру. Зазвичай всі відпочивають, а Васіліч шукає п.єси.
Цього ж літа був експеримент: на вконтактівській группі було відкрите голосування.
Великий демократ хотів знати те, що на роду хочеться ставити.
Підозрюю, що із людьми, які хочуть грати саме в даній постановці, саме в даних словесних і подійних декораціях, якось легше проводити репетиції...
Жарким було воно, оскільки люди, які хотіли, не забували про театр, висловлювали свої думки, сперечалися (довелося навіть втручатися модераторам), агітували підтримати свій вибір.
Лідерів було два: ремейк "Санта Круза" Макса Фріша і віддання боргу - "Чума на оба ваши дома" Григорія Горіна. Із перемінним успіхом вони боролися, фактично, тільки самі із собою. Решта не набирали більше 3-4 голоси (здається).
Я був тим, хто запропонував "Чуму ..." для голосування.
У першій давній перерванній спробі поставити цю п.єсу я отримав бажану роль монаха-хора Лоренцо. Тоді Васіліч був змушений поїхати із Києва, і постановка зірвалося.
Фактично, це була моя остання "дитяча мрія".
Не Гамлета, не Сірано, хотілося зіграти саме цього францисканця саме у цій п.єсі.
І ось саме цього вечора Васіліч прийшов і розповів народу наступне:
- про перемогу демократії, за голосуванням (19 проти 14 у "Санта Крус") і що будемо ставити "Чуму на оба ваши дома" Горіна
- вистава буде 13 грудня
- попередньо будемо займатися технікою мови, попрацюємо над дикцією
- проби відбудуться через тиждень, 12ого вересня
субота, 24 травня 2008 р.
"8 женщин"
Дійові особи і виконавці:
Шанель - Катя Єпішова
Луіза - Ліда Лукович
Бабушка - Оля Шевченко
Габі - Яна Мізенко (Молодая)
Сюзон - Майя Волкова
Огюстіна - Таня Салівон
Катрін - Олена Глущенко (9-ий клас!)
П.єретта - Олена Скордіна (Цегельник)
Дівчата молодці, зал був їхній.
Від самого початку, коли приїхала старша донька Сюзон, коли глядачів познайомили із діючими особами, коли все закрутилося, ... і аж до фінального пострілу.
Навіть мене, який із самого початку пішов в опозицію до цієї постановки, який бачив не один раз їх на сцені, вони змогли зацікавити.
В принципі, це практично все, що я можу розказати саме про виставу.
Мої думки більше займає саме постановка.
Як відомо, на цю п.єсу Робера Тома відомий французький режисер Франсуа Озон зняв фільм із відомими французькими актрисами (Тома навіть згаданий одним із співавторів-сценаристів).
В принципі, можна багато говорити про різні рівні професійності (де Озон а де ТБД), але для мене після повторного перегляду фильма (вже потім, після п.єси) було трохи несподівано, наскільки відійшов від п.єси фільм, і що постановка маленького самодіяльного театру ближча до надрукованої п.єси (хоча б тим, що в п.єсі половина діючого видимого жіночого складу НЕ лесбіянки... принаймні, не явно).
З іншого боку, нещодавно я знову задавався дивними питаннями на рахунок цієї п.єси.
Цього разу чомусь хотілося "залізти в голову автора", і зрозуміти (навіть не стільки що він хотів п.єсою сказати), а чому саме у певному вигляді люди змогли познайомитися із певною ситуацією, змодельваною людьми на сцені.
Мені хочеться вірити, що все це було не випадково.
Що автор щось хотів показати, якось вплинути на глядача/читача (ну, раптом...).
Media is message. Засіб передачі є посланням.
Найбільше захоплює мою увагу в п.єсі (звичайно, після відсутнього на сцені головного героя) кульмінаційний момент, коли глядачам показують присутність у всіх діючих осіб прихованих мотивів, коли зрозуміло, що брешуть - всі.
Коли ж я глянув всевідуючим оком читача п.єси, співставив те, що відбувається на сцені із тим, що відбувається за сценою, то мені прийшло на думку, що саме до цього моменту і підводив автор глядачів.
Відчути цю брехню, звичну у класичних рамках детективу, у якому підозрюваними є всі присутні.
Звичайно, я бачу цілі зазеркалля різних відображень різноманітних версій відносно того, що бачать зацікавлені люди у тексті і п.єсі.
Звичайно, навіть одне моє улюблене відображення не є найбільш "правильним" і "вірним".
Але, відчуваючи себе у шкірі автора...
Якби я був Робер Тома...
Не випадково всі діючі особи у п.єсі - жінки.
Всесильний творець-автор міг наплодити навколо них скільки потрібно мужчин.
Міг хоча би вивести їх на сцену.
Але не зробив цього.
Чоловіки лише згадуються.
Схиблені (кожна по-своєму) діючі особи постають перед глядачами.
Я не вірю, що на них вплине те, що вони переживуть.
Вони й далі, після фінального пострілу, будуть страждати від своїх вивихів.
Вони не зміняться.
Зміниться тільки головний невидимий герой п.єси.
Франсуа Озон просто задав собі питання "чому вони такі?", і продемонстрував у фільмі свій варіант відповіді. Можливо, трохи тупо буде виглядати, але відповідь, на мою думку, саме в тому, що вони - жінки.
Якби на місці діючих осіб були чоловіки, то ситуація або (скоріше всього) виродилася б у бойовик, і всі один одного повбивали (я так думаю), або всі швидко зрозуміли що їх дурять, розложили роздачу, вкатили паравоз тому хто грав мізер, і спокійно записали отримані кожним очки.
В певному сенсі постановка із восьми акторками з театру без декорацій вкладається у мою схему.
Кожна на своєму місці.
Кожна із якимсь дефектом.
Акторки з.явилися перед глядачами живими, вклали у чужі слова і сцени свої почуття.
А двом чоловікам-режисерам постановки, яким на генеральній репетиції вдалося застрілитися двічі (і у фіналі, і на поклоні), вдалося не тільки дати акторам емоційно розкритися (за Таню Салівон, наприклад, місцями було трохи лячно - настільки здавалося вона близька до межі між грою і реальністю, а роль психопатична, істерична...), а й облаштувати все так, ніби вони дійсно знають як ведуть себе жінки, коли поруч із ними немає чоловіків.
Дійові особи і виконавці:
Шанель - Катя Єпішова
Луіза - Ліда Лукович
Бабушка - Оля Шевченко
Габі - Яна Мізенко (Молодая)
Сюзон - Майя Волкова
Огюстіна - Таня Салівон
Катрін - Олена Глущенко (9-ий клас!)
П.єретта - Олена Скордіна (Цегельник)
Дівчата молодці, зал був їхній.
Від самого початку, коли приїхала старша донька Сюзон, коли глядачів познайомили із діючими особами, коли все закрутилося, ... і аж до фінального пострілу.
Навіть мене, який із самого початку пішов в опозицію до цієї постановки, який бачив не один раз їх на сцені, вони змогли зацікавити.
В принципі, це практично все, що я можу розказати саме про виставу.
Мої думки більше займає саме постановка.
Як відомо, на цю п.єсу Робера Тома відомий французький режисер Франсуа Озон зняв фільм із відомими французькими актрисами (Тома навіть згаданий одним із співавторів-сценаристів).
В принципі, можна багато говорити про різні рівні професійності (де Озон а де ТБД), але для мене після повторного перегляду фильма (вже потім, після п.єси) було трохи несподівано, наскільки відійшов від п.єси фільм, і що постановка маленького самодіяльного театру ближча до надрукованої п.єси (хоча б тим, що в п.єсі половина діючого видимого жіночого складу НЕ лесбіянки... принаймні, не явно).
З іншого боку, нещодавно я знову задавався дивними питаннями на рахунок цієї п.єси.
Цього разу чомусь хотілося "залізти в голову автора", і зрозуміти (навіть не стільки що він хотів п.єсою сказати), а чому саме у певному вигляді люди змогли познайомитися із певною ситуацією, змодельваною людьми на сцені.
Мені хочеться вірити, що все це було не випадково.
Що автор щось хотів показати, якось вплинути на глядача/читача (ну, раптом...).
Media is message. Засіб передачі є посланням.
Найбільше захоплює мою увагу в п.єсі (звичайно, після відсутнього на сцені головного героя) кульмінаційний момент, коли глядачам показують присутність у всіх діючих осіб прихованих мотивів, коли зрозуміло, що брешуть - всі.
Коли ж я глянув всевідуючим оком читача п.єси, співставив те, що відбувається на сцені із тим, що відбувається за сценою, то мені прийшло на думку, що саме до цього моменту і підводив автор глядачів.
Відчути цю брехню, звичну у класичних рамках детективу, у якому підозрюваними є всі присутні.
Звичайно, я бачу цілі зазеркалля різних відображень різноманітних версій відносно того, що бачать зацікавлені люди у тексті і п.єсі.
Звичайно, навіть одне моє улюблене відображення не є найбільш "правильним" і "вірним".
Але, відчуваючи себе у шкірі автора...
Якби я був Робер Тома...
Не випадково всі діючі особи у п.єсі - жінки.
Всесильний творець-автор міг наплодити навколо них скільки потрібно мужчин.
Міг хоча би вивести їх на сцену.
Але не зробив цього.
Чоловіки лише згадуються.
Схиблені (кожна по-своєму) діючі особи постають перед глядачами.
Я не вірю, що на них вплине те, що вони переживуть.
Вони й далі, після фінального пострілу, будуть страждати від своїх вивихів.
Вони не зміняться.
Зміниться тільки головний невидимий герой п.єси.
Франсуа Озон просто задав собі питання "чому вони такі?", і продемонстрував у фільмі свій варіант відповіді. Можливо, трохи тупо буде виглядати, але відповідь, на мою думку, саме в тому, що вони - жінки.
Якби на місці діючих осіб були чоловіки, то ситуація або (скоріше всього) виродилася б у бойовик, і всі один одного повбивали (я так думаю), або всі швидко зрозуміли що їх дурять, розложили роздачу, вкатили паравоз тому хто грав мізер, і спокійно записали отримані кожним очки.
В певному сенсі постановка із восьми акторками з театру без декорацій вкладається у мою схему.
Кожна на своєму місці.
Кожна із якимсь дефектом.
Акторки з.явилися перед глядачами живими, вклали у чужі слова і сцени свої почуття.
А двом чоловікам-режисерам постановки, яким на генеральній репетиції вдалося застрілитися двічі (і у фіналі, і на поклоні), вдалося не тільки дати акторам емоційно розкритися (за Таню Салівон, наприклад, місцями було трохи лячно - настільки здавалося вона близька до межі між грою і реальністю, а роль психопатична, істерична...), а й облаштувати все так, ніби вони дійсно знають як ведуть себе жінки, коли поруч із ними немає чоловіків.
середа, 19 березня 2008 р.
Розумні люди, якби їм "дійшли руки" до роздумів і спостережень за моїм маленьким блогом, давно б здогадалися, що він вже досить рідко щоденник життя самодіяльного театру, а скоріше нотатник вартих уваги власних думок.
Зрозуміло, що потужність мого власного одиничного джерела менша, ніж колективного організму цілого театру.
Відповідно, відстаю.
Відповідно, щоденник перетворився збірку листів із минулого, навіть якщо слідкувати і бути на нього новомодно підписаним (RSS).
Боротися із цим я особливо не збираюся, борги свої (практично всі) пам.ятаю, більшість із них віддам із власної волі.
Продовжуючи тему потужності і невичерпності множинних і одиничних джерел, згадаю певну розмову в салоні одного автомобіля вже після репетиції того дня (запис цей розміщено із правильною датою).
Не всі хто був тоді присутній прочитають мій запис, не всі згадають, для сучасної тоді постановки розмова має досить побічний рахунок, а на мене він склав враження.
Одному мені не вистачило б цікавості пройти по хитким дощечкам думки про головного героя, який не з.являється на сцені.
Нагадаю: п.єса "8 женщин", на сцені лише прекрасна частина театру, сильна частина в той час відпочиває.
В п.єсі присутні (лише згадуються) двоє чоловіків: батько-зять-чоловік-хазяїн і його партнер. І якщо про партнера практично вільно можна побудувати версію його приємного паразитичного життя, то про голову сімейства виникає питання: чому він в кінці застрілився?
Постріл цей дожив до фінала прем.єри навіть у театрі, де здавалося б головний постановник обирає п.єси спеціально щоб поміняти фінали, або додати нових героїв, не згодитися із автором. "Все було не так!" і так далі.
Звичайно, можна зрозуміти обох режисерів, які на поклоні стрілялися на сцені.
Їх було двоє проти восьми, які завжди знають як треба.
Але мені здається, що не тільки тому цей фінальний постріл дожив до фіналу.
Думка, виголошена у згаданому вечірньому салоні в автомобілі, була, на мій погляд, наступною:
З одного боку, той гадючник, який відкрився перед очима головного недіючого героя, ввів його у відчай; а з іншого, витівка із удаваною смертю була в стилі всіх тих красунь, які псували йому кров не один рік, і від яких він ніяк не міг позбутися. Вийти, і заговорити - це уподобитися власним гадюкам. А постріл перекреслював шанси на таке уподоблення.
А ще (мої думки вже потім) - чоловік, нарешті, отримав відпочинок від гадючника. Вийти живим і позбутися всього цього вантажу було не можливо.
І поряд із цією складністю непроявленного характеру не видного нікому героя, на мою думку, живі героїні видаються якимись дрібними...
Зрозуміло, що потужність мого власного одиничного джерела менша, ніж колективного організму цілого театру.
Відповідно, відстаю.
Відповідно, щоденник перетворився збірку листів із минулого, навіть якщо слідкувати і бути на нього новомодно підписаним (RSS).
Боротися із цим я особливо не збираюся, борги свої (практично всі) пам.ятаю, більшість із них віддам із власної волі.
Продовжуючи тему потужності і невичерпності множинних і одиничних джерел, згадаю певну розмову в салоні одного автомобіля вже після репетиції того дня (запис цей розміщено із правильною датою).
Не всі хто був тоді присутній прочитають мій запис, не всі згадають, для сучасної тоді постановки розмова має досить побічний рахунок, а на мене він склав враження.
Одному мені не вистачило б цікавості пройти по хитким дощечкам думки про головного героя, який не з.являється на сцені.
Нагадаю: п.єса "8 женщин", на сцені лише прекрасна частина театру, сильна частина в той час відпочиває.
В п.єсі присутні (лише згадуються) двоє чоловіків: батько-зять-чоловік-хазяїн і його партнер. І якщо про партнера практично вільно можна побудувати версію його приємного паразитичного життя, то про голову сімейства виникає питання: чому він в кінці застрілився?
Постріл цей дожив до фінала прем.єри навіть у театрі, де здавалося б головний постановник обирає п.єси спеціально щоб поміняти фінали, або додати нових героїв, не згодитися із автором. "Все було не так!" і так далі.
Звичайно, можна зрозуміти обох режисерів, які на поклоні стрілялися на сцені.
Їх було двоє проти восьми, які завжди знають як треба.
Але мені здається, що не тільки тому цей фінальний постріл дожив до фіналу.
Думка, виголошена у згаданому вечірньому салоні в автомобілі, була, на мій погляд, наступною:
З одного боку, той гадючник, який відкрився перед очима головного недіючого героя, ввів його у відчай; а з іншого, витівка із удаваною смертю була в стилі всіх тих красунь, які псували йому кров не один рік, і від яких він ніяк не міг позбутися. Вийти, і заговорити - це уподобитися власним гадюкам. А постріл перекреслював шанси на таке уподоблення.
А ще (мої думки вже потім) - чоловік, нарешті, отримав відпочинок від гадючника. Вийти живим і позбутися всього цього вантажу було не можливо.
І поряд із цією складністю непроявленного характеру не видного нікому героя, на мою думку, живі героїні видаються якимись дрібними...
середа, 27 лютого 2008 р.
Є речі, на які ми не згодні, але все ж вони стаються.
В принципі, не всі з таких речей настільки погані, щоб до них не торкатися і не приймати опосередковану участь.
Цього дня були проби на "Восємь женщін".
Ролі отримали:
Шанель - Катя Єпішова
Луіза - Ліда Лукович
Бабушка - Бєлоусова Віталія (Скринько)
Габі - Яна Мізенко (Молодая)
Сюзон - Майя Волкова
Огюстіна - Таня Салівон
Катрін - Олена Глущенко (9-ий клас!)
П.єретта - Олена Скордіна (Цегельник)
Роль бабушки була роздана заочно.
У мене немає сумнівів стосовно того, що наша примадонна Тоха зіграла би її незабутньо і захоплююче.
Але трохи пізніше виявилося, що непереборні обставини перешкодили нашій примі порадувати нас незабутнім видовищем, і роль Бабушки зігарала Ольга Шевченко.
В принципі, не всі з таких речей настільки погані, щоб до них не торкатися і не приймати опосередковану участь.
Цього дня були проби на "Восємь женщін".
Ролі отримали:
Шанель - Катя Єпішова
Луіза - Ліда Лукович
Бабушка - Бєлоусова Віталія (Скринько)
Габі - Яна Мізенко (Молодая)
Сюзон - Майя Волкова
Огюстіна - Таня Салівон
Катрін - Олена Глущенко (9-ий клас!)
П.єретта - Олена Скордіна (Цегельник)
Роль бабушки була роздана заочно.
У мене немає сумнівів стосовно того, що наша примадонна Тоха зіграла би її незабутньо і захоплююче.
Але трохи пізніше виявилося, що непереборні обставини перешкодили нашій примі порадувати нас незабутнім видовищем, і роль Бабушки зігарала Ольга Шевченко.
понеділок, 25 лютого 2008 р.
В цей день був театральний збір, на якому було оголошено п.єсу маленького самонадіяного театру, яку глядачі побачать у травні.
Збору передувало нововведення: обговорення у группі сервіса ВКонтакте.
Кандидатів було два: "Снєжная каралєва" Є. Шварца і "8 женщин" француза Робера ТомА.
Французька п.єса відрізнілася не тільки тим, що по ній вже був знятий французький фільм-мюзикл із зірками світових кіноекранів, але й тим, що всі діючі особи в ній жіночої статі.
Саме ці дві причини турбували нашу маленьку самонадіяну редакцію, і привели до невеликої словесної опозиції до дій Великого Демократа.
Звичайно, друга альтернатива - казка про Снігову королеву - теж була не легкою, завдяки досить великої кількості акторів.
Але, все ж, я до сих пір до кінця не згоден із вибором саме французької п.єси.
Можливо, це тому, що я бачив французький фільм?
Збору передувало нововведення: обговорення у группі сервіса ВКонтакте.
Кандидатів було два: "Снєжная каралєва" Є. Шварца і "8 женщин" француза Робера ТомА.
Французька п.єса відрізнілася не тільки тим, що по ній вже був знятий французький фільм-мюзикл із зірками світових кіноекранів, але й тим, що всі діючі особи в ній жіночої статі.
Саме ці дві причини турбували нашу маленьку самонадіяну редакцію, і привели до невеликої словесної опозиції до дій Великого Демократа.
Звичайно, друга альтернатива - казка про Снігову королеву - теж була не легкою, завдяки досить великої кількості акторів.
Але, все ж, я до сих пір до кінця не згоден із вибором саме французької п.єси.
Можливо, це тому, що я бачив французький фільм?
субота, 23 лютого 2008 р.
© Баранець С.В.
З моєї точки зору, відносно постановки "Невіновного" мною було сказано достатньо, щоб випадковий читач зміг би стати схожим на рафінованих великопомісних театралів, які знають п.єсу до її виходу на сцені якого-небудь модного на певний період театру. Таких людей важко здивувати сюжетом, вони мають своє уявлення про те, що відбувається у п.єсі.
Мене цікавило, що ці люди можуть шукати в театрах, і чи знаходять це щось. Зрозуміло, можна піти потасуватися в колоді таких же фігур та випадкової дрібноти, ну, або голосно підказати актору слова. Але такі ігри повинні швидко набриднути: надто зусилля і результат важко урівномірити.
Коли я поставив себе на місце такого ідеального глядача, який іде на виставу, мені уявляється наступна картина: спокійно заходить до зали, мовчить під час дії на сцені, і уважно вглядається у те, що відбувається. Він знає, що буде з діючими особами, але не знає як саме. Знову ж таки, при прочитанні деякі деталі він міг не помітити, і тепер режисер і актори намагаються показати по-своєму один і той же набір текстових знаків, за допомогою своєї точки зору на п.єсу вказати ідеальному глядачу на те, що він не помітив.
І коли цей унікальний глядач помічає такі деталі, його охоплює задоволення першого роду, яке допомагає йому злитися із діючими особами на сцені, пережити все те, що прочитано, по-новому і заново, отримати ще одне задоволення - від уявного переживання без наслідків іншого, не доступного йому життя Цезарів, графів там всяких або інших примарних створінь.
І що радує - так це те, що всі театри перед таким ідеальним глядачем рівні: і відомі, і невідомі, і молоді, і старі. В момент зустрічі глядача, навіть неідеального, із неідеальним театром, мало значать попередні їх заслуги один перед одним. Є актори, і є публіка, і є для обох шанс саме у цей вечір пережити нові відчуття, потрібна лише увага.
Постановка "Невіновного" наштовхнула мене на вказані вище думки саме через те, що я багато чого знав про п.єсу до того, як вона загриміла по сцені: і текст, і діючих осіб (своє щось). Крім того, я передивився декілька разів (за останній тиждень перед прем.єрою) саму постановку. Здавалося б, чим могли мене здивувати актори, що я міг отримати нового із кожним новим переглядом?
І, звичайно, кожен із виконавців мене чимось здивував, порадував.
Найбільше:
Таня Салівон (взагалі неочікувана пані Ердман, я уявляв її собі "іншою", але побачена пасувала до "уявного власного сну про п.єсу" більше, ніж уявна),
Микола Перестюк (роль здавалася не такою веселою до того моменту як я побачив Миколу на сцені),
і Юра Назарок (а за ним я спостерігаю давно; я не вірив, що він зможе мене хоч трохи здивувати; але взяти хоча б в момент, коли пан Ердман вже звинуватив сам себе у злочині, і переживає, здається, момент сумніву, оскільки нічого іншого не залишається...).
Знову й знову ідеальний глядач очікував нових чуттєвих відкриттів, і його не розчарували жодного разу.
вівторок, 19 лютого 2008 р.
Якщо говорити про "Невіновного" як про ідеальний творчий проект (у якому всі цікаві мені - а значить чоловічі - ролі зіграв би я сам, ну такий собі фільм), то я бачу його, звичайно, іншим, ніж той, що побачили глядачі у день вистави.
Звичайно, це не означає, що у актуальній постановці хтось зіграв погано чи був не на своєму місці. Просто я - за визначення, і під "магічним" ідеалізованим поглядом "всі чоловічі ролі які я хочу - мої", відіграв би, звичайно, краще.
По-перше, у ролі головної дійової особи - пана Ердмана, я би захотів питання про обєктивну вину пана Ердмана залишити відкритим для глядачів. І це не зважаючи на цінну просвітляюче питання мого Великого Друга про те, як я це собі уявляю самого себе із добрим сміхом завершаючим виставу. Ну, от хочеться мені, щоб глядачі подумали, і вирішили для себе самі. Не тому, що такий фільм вони б іще раз передивилися, а тому що останнім часом мені смакує така багатогранність, багатозначність.
Мені видається, що у п.єсі немає прямих вказівок чи винний насправді пан Ердман. Все залежить від постановника і акторів. Що ж, вони свій вибір показали. "Бідний" пан Ердман винний.
По-друге, якби мені запропонували вільно обирати будь-яку роль у цій постановці, то не подумавши, я б звичайно, обрав стати паном Ердманом. А подумавши - його "другом" Юліусом Юліусом. Саме у цій ролі відкривалися іще більші горизонти для засмучування глядачів безглуздими питаннями. Починаючи від головних питань (з моєї точки зору) для цього персонажа: чи вважає Юліус Юліус (так-так, це ім.я і прізвище) винним у злочині пана Ердмана? чи є Юліус Юліус справжнім другом пану Ердману (і що він під цією дружбою розуміє, хоча це вже питання за рамками п.єси)?
Якщо вищевказаним чином ставити завдання, то виконавець цієї ролі із цією задачею не справився. Не факт, що справився б і я, але я маю на увазі ідеальну постановку, "сферичний голомозий оборзеватель у вакуумі", тому мрія і ідеал про такий сценічний образ все ж є.
По-третє, старий дивакуватий Кротт, який працює у саду, і знає хазяїна дуже давно, був би у моєму виконанні іще більше дивакуватим, зхибленим на голову, і не таким моложавим у рухах.
По-четверте, Петтерніг був би ще більше підлим, слизьким і дійсно отримав би задоволення від усього того багна, у яке вляпався пан Ердман.
По-п.яте, суддя Штарк був би більше впевненим у собі. І самозакоханим настільки, що постійно думав би про те, який момент слави він переживає: він мурує своє велике і золоте майбутнє, птах-Ердман уже йде у майстерно розставлені сітки, і залишається лише насолодитися усім цим процесом... А насолодитися - це не поспішати, грати у свою дотепну гру, і дати решті навколишнього народу все це зрозуміти...
А по-шосте, єдиним актором-не собою (окрім жіночих персонажів, звичайно), якого б я залишив у такій своїй постановці, був би Брудершафтер (Коля Перестюк) із актуальної постановки, який відкрив мені очі на деякі сторони свого персонажа, і доволі не тільки повеселив, а й порадував.
Звичайно, це не означає, що у актуальній постановці хтось зіграв погано чи був не на своєму місці. Просто я - за визначення, і під "магічним" ідеалізованим поглядом "всі чоловічі ролі які я хочу - мої", відіграв би, звичайно, краще.
По-перше, у ролі головної дійової особи - пана Ердмана, я би захотів питання про обєктивну вину пана Ердмана залишити відкритим для глядачів. І це не зважаючи на цінну просвітляюче питання мого Великого Друга про те, як я це собі уявляю самого себе із добрим сміхом завершаючим виставу. Ну, от хочеться мені, щоб глядачі подумали, і вирішили для себе самі. Не тому, що такий фільм вони б іще раз передивилися, а тому що останнім часом мені смакує така багатогранність, багатозначність.
Мені видається, що у п.єсі немає прямих вказівок чи винний насправді пан Ердман. Все залежить від постановника і акторів. Що ж, вони свій вибір показали. "Бідний" пан Ердман винний.
По-друге, якби мені запропонували вільно обирати будь-яку роль у цій постановці, то не подумавши, я б звичайно, обрав стати паном Ердманом. А подумавши - його "другом" Юліусом Юліусом. Саме у цій ролі відкривалися іще більші горизонти для засмучування глядачів безглуздими питаннями. Починаючи від головних питань (з моєї точки зору) для цього персонажа: чи вважає Юліус Юліус (так-так, це ім.я і прізвище) винним у злочині пана Ердмана? чи є Юліус Юліус справжнім другом пану Ердману (і що він під цією дружбою розуміє, хоча це вже питання за рамками п.єси)?
Якщо вищевказаним чином ставити завдання, то виконавець цієї ролі із цією задачею не справився. Не факт, що справився б і я, але я маю на увазі ідеальну постановку, "сферичний голомозий оборзеватель у вакуумі", тому мрія і ідеал про такий сценічний образ все ж є.
По-третє, старий дивакуватий Кротт, який працює у саду, і знає хазяїна дуже давно, був би у моєму виконанні іще більше дивакуватим, зхибленим на голову, і не таким моложавим у рухах.
По-четверте, Петтерніг був би ще більше підлим, слизьким і дійсно отримав би задоволення від усього того багна, у яке вляпався пан Ердман.
По-п.яте, суддя Штарк був би більше впевненим у собі. І самозакоханим настільки, що постійно думав би про те, який момент слави він переживає: він мурує своє велике і золоте майбутнє, птах-Ердман уже йде у майстерно розставлені сітки, і залишається лише насолодитися усім цим процесом... А насолодитися - це не поспішати, грати у свою дотепну гру, і дати решті навколишнього народу все це зрозуміти...
А по-шосте, єдиним актором-не собою (окрім жіночих персонажів, звичайно), якого б я залишив у такій своїй постановці, був би Брудершафтер (Коля Перестюк) із актуальної постановки, який відкрив мені очі на деякі сторони свого персонажа, і доволі не тільки повеселив, а й порадував.
субота, 16 лютого 2008 р.
Про п.єсу Фріца Хохвельдера "Невіновний"
Часу для появи думок про що ж йдеться у п.єсі у мене було більше ніж достатньо: я і прочитав її вперше давно, і не витрачав час і зусилля на репетиції.
Дія п.єси починається вранці. Гладачі (і читачі) нахабно вдивляються у звичайний ранок сім.ї Ердманів, і практично одразу дізнаються, що буде щось незвичне (сюрприз! хоча чи сподівалися вони на інше?). У ненаглядному садку хазяїна дому містечкові служби викопали яму, і тепер все жіноче населення дому - пані Ердман, її дочка і служниця - із трепетом чекає на вибух, який станеться, коли пан Ердман про все це неподобство дізнається.
Далі з.являєтсья у хорошому настрої сам головний герой, пан Ердман, і влаштовує звичайну ранкову гру у строгого господаря дому - із служницею і власною дочкою. Служниця не догледіла продуктів на сніданок, а дочка на 28-ому році життя насмілилася сама обрати собі нареченого і майбутнього чоловіка. Все доволі звично, от тільки дочку не приведеш до тями показавши сир.Пану Ердману доводиться пригрозити їй, натякнувши що далеко не всі темні його сторони знає його сім.я (згодом він про ці натяки пошкодує). Він не в курсі що буде далі, ато би поберіг нервову енергію.
А далі виявляється, що коли на місці улюбленої клумби пана Ердмана розрили яму, то виявили скелет із проломленим черепом. Про цю "радісну" звістку йому поспішає доповісти хазяїн дому поруч, який не міг впустити можливість порадувати свого "улюбленого" благополучного сусіду. Кажуть, що у кожної людини є свій скелет у шафі. Так настав час показати громаді що там у пана Ердмана. От тільки все відбулося не з шафи, а із ями.
І тут вступає в гру невказана у списку дійова особа. Її важко ідентифікуавти, але багато хто схильний назвати її "громадською думкою". Ця доволі містична річ існує поза яким-небудь фізичним тілом, хоча в реальності її може переконатися кожен: наприклад, можна прислухатися до пресконференції агенства ОБС (Одна Баба Сказала) у старомодних домах і двориках наших міст.
Саме до цієї особи вибігають порадитися оточуючі пана Ердмана люди. Вони зустрічають її у різних обличчях, приймаючи її за знайому людину.
А "громадська думка" не примусила себе чекати на реакцію. Поступово вона всім розповідає про те, що знайдений скелет у ямі пана Ердмана є його жертвою, що пан Ердман, якого знає все місто, насправді злочинець і вбивця.
І багато хто у це вірить.
Навіть жінка, навіть дочка пана Ердмана, служниця, яка роками працює в домі, не кажучи вже про радісного від подій сусіду.
Тут мені б зупинитися, підсвітити ліхтариком проблему легковірності громадян і громадянок, але, мені здається, що в рамках даної п.єси, не це є основним акцентом.
Одна із найважливіших тем п.єси, на мою думку, це проблема вини. Навіть не присутності чи відсутності злочину, а провини.
І вини не моральної (про що так детально писав Ф.М. Достоєвський з порядковою оплатою від видавців), а фактичної.
В теорії, така складна річ, як відповідальність перед законом, повинна бути об.єктивною, і однаковою для всіх. (Не покарання, а відповідальність, вирішення винний чи ні підозрюваний).
Але чи можуть такі суб.єктивні і легковірні в житті люди бути об.єктивними?
На основі чого може бути претензія на об.єктивність? Речові докази? Є скелет з проломленим черепом. Свідки? Завжди знайдуться охочі тебе "закопати". Поведінка? Надто вже підозрюваний веде себ нервово. Можливо, він знає що винний, і тепер він сам видає себе, сам готовий до кари?... Все це глядач(читач) п.єси бачить більше ніж її герої, вимушені жити у своїй колії. Але і він не може бути до кінця впевнений винний чи ні пан Ердман. І це показує подальший розвиток подій.
До пана Ердмана поступово доходить серйозність подій. Спочатку він лише нервово ходить, звично кричить на оточуючих. Але коли його картина реальності все більше дає тріщини, він вже зривається. Йому не вірять ні його власна сім.я, ні його давній друг, якому він єдиному може відкрити свої слабкі сторони. (І чи друг він тоді? ...) Його "хитрий" розрахунок на місцевого суддю теж не виправдовується. Для Штарка він вже лише вигідний об.єкт переможного процесу, який ширше відкриє двері для дорогоцінної кар.єри.
Пан Ердман зривається, і звинувачує себе сам.
І перед глядачем(читачем) відкривається нова картина життя пана Ердмана.
Молодим він втратив батьків. Грошей у нього і тоді було достатньо щоб весело проводжати свої молоді літа. Він може дозволити собі і свій дім, і машину, і слугу. Далі все йшло тільки вгору - одруження, забезпечене життя, ще більше покращене його директорством на заводі, дочка. Все прекрасно.
Життя його було приємним, хоча деколи і нудним. Але для хвилин втоми у нього був товариш, об якого можна було побити м.ячиком риторичних питань.
Він не може навіть згадати щоб хтось ставав йому на дорозі.
Але суддя Штарк йому допоможе згадати.
Життя його жінки Шарлотти досить звичайне, і затмярене (лише?) трагедією розлуки з коханим Лучіано, тапером місцевого бару. Якось Лучіано просто зник з міста. Після цього пані Шарлотта змирилася, і стала вести себе в рамках запропонованої їй колії, про що сміливо дає поради своїй дочці. Вона стала пані Ердман, хазяйкою в домі. Чи то 4, чи то 3 "К" (не всі знають що крім "кіндер, кірхен, кітчен" - дитина, церква, кухня - раніше був ще "кайзер").
І тут, після дотошно проведеного допиту, всім раптом стає зрозуміло, що знайдений скелет - це Лючіано. Тим більше що пан Ердман так зусиленно протестував проти розкопок на його території (ясне діло: приховував!).
І всі впевнені у вині пана Ердмана до тих пір поки не приходить обраний дочкою як її наречений вчитель-помічник з гімназії пан Брудершафтер, який єдиний у місті може бути експертом по скелетам, і визначає знайдений у ямі дома як скелет солдата з часів Наполеонівських війн. А це все було задовго до народження пана Ердмана...
І всі раптом збиті з пантелику (ну, звісно ж, цього громадська думка їм не сказала), всім незручно, пана Ердмана "виправдовують", перед ним вибачаються. Глядачі і читачі хусточкою врадькома витирають сльози від счасливого фіналу (герой-визволитель Брудершафтер отримує руку дочки пана Ердмана і скелет у якості половини царства).
Але це ще не кінець п.єси.
Закручені обставини не дозволяють так просто закінчити.
Далі слідує розмова не менш дотошного ніж суддя, але все-таки розумнішого пана Ердмана, який не може не відплатити людині, яку називав другом не один десяток років, і яка під час вибору сторін між ним і громадською думкою обрала більш тепле і зручніше місце. "Друга сім.ї" пана Юліусу примушують серйозніше ставитися до слів, і задуматися: а що, якщо перед ним в кріслі за традиційною партією в шахмати сидить не просто пан Ердман, а дійсно вбивця пан Ердман? Адже знахідка скелета не звільняє пана Ердмана від свідчень (які дали всі хто міг) про зникнення тапера Лучіано. Пан Юліус у незвичній для себе ролі виглядає доволі комічно, і пан Ердман може відверто сміятися.
І вже тільки цим сміхом п.єса, нарешті, закінчується, залишаючи глядачів і читачів разом з паном Юліусом вирішувати винність чи невинність пана Ердмана.
понеділок, 14 січня 2008 р.
Історія постановки лютого 2008 року п.єси Фріца Хохвельдера "Невіновний" доволі довга.
Ще декілька років тому Великий Демократ знайшов у спеціально "пригодованому" місці книгу автора з доволі оригінальною назвою ("Пьеси").
Було деяке обговорення, були люди, які хотіли зіграти у цій п.єсі (як не дивно, головну роль).
Але чи то бажання тих людей не було достатнім щоб простимулювати нашого Головного постановника, чи то були на те якісь суб.єктивні причини, але п.єсу тоді не поставили.
І ось зараз до неї повернулися.
Проб як таких не відбулося (збір був десь в районі 14 січня), ніхто нічого не читав (деякі навіть п.єсу перед тим як отримати у нії роль).
Все було як у дивній грі преферанс: роздали карти, помовчали, заказали, поклали карти і записали кожному його очки куди треба.
Оскільки афіші в цьому плані останнім часом мало інформативні, наводжу список дійових осіб і виконавців тут:
Крістіан Ердман = Назарок Юра
Шарлотта, йево жена = Салівон Таня
Крістіна, йево доч = Шевченко Оля
Юліус = Шелест Павло
Кротт, садовнік = Матвіїв Іван
Міцци, служанка = Волкова Майя
Петтерніг = Кумачьов Діма
Штарк = Мартиненко Антон
Брудершафтер = Перестюк Коля
Ще декілька років тому Великий Демократ знайшов у спеціально "пригодованому" місці книгу автора з доволі оригінальною назвою ("Пьеси").
Було деяке обговорення, були люди, які хотіли зіграти у цій п.єсі (як не дивно, головну роль).
Але чи то бажання тих людей не було достатнім щоб простимулювати нашого Головного постановника, чи то були на те якісь суб.єктивні причини, але п.єсу тоді не поставили.
І ось зараз до неї повернулися.
Проб як таких не відбулося (збір був десь в районі 14 січня), ніхто нічого не читав (деякі навіть п.єсу перед тим як отримати у нії роль).
Все було як у дивній грі преферанс: роздали карти, помовчали, заказали, поклали карти і записали кожному його очки куди треба.
Оскільки афіші в цьому плані останнім часом мало інформативні, наводжу список дійових осіб і виконавців тут:
Крістіан Ердман = Назарок Юра
Шарлотта, йево жена = Салівон Таня
Крістіна, йево доч = Шевченко Оля
Юліус = Шелест Павло
Кротт, садовнік = Матвіїв Іван
Міцци, служанка = Волкова Майя
Петтерніг = Кумачьов Діма
Штарк = Мартиненко Антон
Брудершафтер = Перестюк Коля
Підписатися на:
Дописи (Atom)
Публікації
