В вечері, з шостої до півдесятої, вперше в цьому році відбулися танці...

А ще в цей вечір я знову був в своєму улюбленому комерційному театрі на Лівому березі Дніпра.
"Давали" "Майн Каймпф ілі носкі в кафєйнікє".
Дьєрдь Таборі (переклад з німецької О. Костіна, Н. Неволіной)
Фарс, панімаєш лі.
Майже всі у виставі - заслужені-народні.

Діючі особи і виконавці:
ГЕРЦЕЛЬ - засл. арт. України Анатолій Васильєв
ЛОБКОВИЦ - засл. арт. України Олександр Ганноченко
ГІТЛЕР - засл. арт. України Володимир Горянський (ага-ага, той самий, з "Буржуя", що "зустрів старого друга?")
ГРЕТХЕН - Світлана Орліченко (могли б бути Юлія Волчкова, або ж Сніжана Єгорова)
ФРАУ СМЕРТЬ - засл. арт України Світлана Золотько (або нар. арт. України Неоніла Белецькая, я їх часто путаю...)
ХІММЛІШТ - засл. арт. України Володимир Ільєнко (або Дмитро Лук.янов)

Постановка і сценографія - нар. арт України Едуард Митницький (він же художній керівник театру)

Прем.єра відбулася 17 листопада 1995 року.
Програмка донесла наступні враження про виставу:
"МАЙН КАЙМПФ - вистава нервова, навіть болісна, з уривчастим диханням. Її весь час кидає то в проникливу лірику і тенета психології, то у фонтануючу ексцентрику (п. Митницький, режисер поважний та серйозний, вже вкотре виявляє себе ще й майстром сценічного "атракціону")"
ГАННА ЛИПКІВСЬКА "Гітлери приходять та йдуть", газета "ПРОГРАМА", грудень 1995

"Єто странний спектакль. Может бить, несколько еклектічний. Вобравший в себя трагедіию і фарс, гротеск і тонкій псіхологізм, но главноє - прекрасную літєратуру, отчєго буквально каждая проізнєсьонная со сцени фраза визиваєт бурную рекцию у зрітєлєй."
ОЛЕКСАНДР БАЛАГІН "Майн Каймпф" Едурада Мітніцкого", газета "Аргументи і Факти", грудень 1995

"Я вєрнулся к етой пьєсє у нас, послє постановкі в лейпцигском тєатрє "Шаушпільхаус", потому что сошлісь в одной точкє трі обстоятєльства: появлєніє в наше смутноє время людєй, прілагающіх огромную енергію для восхождєнія к власті любой ценой; поніманіє того, что в нємєцком варіантє не всьо удалось вопролотіть; появлєніє в нашемтеатрє актьоров, способних реалізовать замисли... Мнє очєнь блізка ідєя пьєси - нельзя доверять людям, патологічєскі нє умеющім любіть..."
Е. МИТНИЦКИЙ газета "Аргументи і Факти. Украіна" №21, 1995

Знаю, фарс грати важко.
Чесно скажу - зал сміявся.
Сам навіть посміхався.
Але задоволення від гри акторів не отримав.
Не тому, що вперше в житті сидів не в партері, а в бел.єтажі (тобто на балконі). Як потім здалося - там було навіть краще все було видно.
А тому, що крім єдиної НЕ заслужено-народної (та й та потім, здається, здалася...) ніхто не жив на сцені.
А ще я зрозумів чого я не бачив у виставі. Того елемента, про який недавно говорив Васіліч. Коли відбувається подія, то перед реакцією повинна бути обробка цієї події. Просто так повернути посеред дороги машина не може. Ти може й знаєш про те, що попереду стовп, але глядачі - ні. На жаль, деякі рухи акторів виглядали "зрізуванням кутів", коли глядач повинен був зрозуміти сам - що ж відбувається? Чому актор закрутився на місці, повернув?
Я зрозумів, що не сприймаю Володимира Горянського саме за це вихляння.
Ну ладно, можем сказати, це дрібниці.
Головне - вистава серйозна, тема складна, сиди, уважно дивися.
Але на сцені - головний герой - єврей (а не Гітлер, як можна було б подумати), який євреєм не виглядає. Він видає текст, з якого видно, що персонаж страждає. Але він не живе. Він сумно декламує текст гарно поставленим голосом, який підсилюється підвішеним згори мікрофоном. Він і його партнери відігрують час від часу смішні скетчі, які веселять публіку. Чесно говорячи, ідеї-обіграші, на яких вони тримаються, цікаві... А ще мене вразило жонглювання запаленими факелами, виконане ХІММЛІШТом (Володимиром Ілієнком)...
На сцені в напівтемряві роздягається (зовсім) ГРЕТХЕН. В мене в цей момент виникає питання - для чого?
І взагалі - для чого я прийшов на цю виставу, я так і не зрозумів. В мене виникло враження, що вистава зупинилася, не сказавши головного...
Я не побачив ні фарса, ні трагедії, ні комедії...
Але я знову не шкодую про потрачений час, мені дивно бути присутнім на театральній дії, яка не містить ніякого змісту.
Чи я знову роблю помилку, і шукаю смисл там, де його нема?

В цей вечір у Білла була репетиція, яка була знову обділена увагою представників засобів масової інформації.
Репетиція була недовга - години півтори - довелося почекати поки закінчиться якась офіційна солянка за участю фізматівського контингенту.
Все ж таки актовий зал, а не театральний. Можна пустити на пару годинок і хазяїв...

А цей театральний вечір був для мене досить довгий.
Спочатку я приїхав на 18-00 - щоб відкрити зал для деократорів.
На жаль, з тої юрби, що була в середу, прийшла тільки Юля Муха, яка добросовісно пофарбувала з аерозольного балончика ацетоновою сріблястою фарбою все що змогла - балончик в той же вечір закінчився - і перед репетицією Васіліча пішла. Оброблені картонно-паперові "годинники" отримали фантастичний вигляд - вони стали кольору "металлік". Стало здаватися, що вони дійсно металічні! Це просто супер!
Саша Осіпов покрасив (правильніше сказати - "намалював за допомогою аерозоля") одну зі "стінок" іншим балончиком - з чорною фарбою - і стінка стала виглядати як старий буфет.
Поступово почали приходити люди, і розвішувала картини, годинник у вигляді хатки (забракований, і з відчаю впавший, коли його почали знімати) вже невеличка юрба...
А Васіліч спочатку поганяв всіх у зменшеному асортименті вправ, додавши складну вправу на координацію рухів. Учасникам пропонувалося на рахунок виконувати доволі прості рухи (руку так, потім сяк, а далі ось так...). Але ліва і права руки повинні були виконувати різні рухи, і ще мінятися по ходу. Так що до декламації віршів під ходіння на третій швидкості з виконанням цих "доволі простих рухів" учасники (а їх було чоловік десь 17) не дійшли.
Закінчили парою прогонів ремейка сценки "Любов" (чи що?). Це декількарічної давності сценка з сосисками. Раніше головні ролі грали Микола Шикула і Маша Кіянчук. Коля так тягнув одіяльце на себе, що зал просто пісяв, вибачте, кип.яточком... Тепер головна чоловіча роль у Стаса Тесленко (Грюндер його звали в минулій виставі), і він більше схожий на людину, він більш достовірний... Але подонки, які бачили Миколу на сцені, не могли втриматися від реготу, за що пройшли невеликий курс фізичних вправ.
Згадується анекдот про старих коміка і трагіка, яких не запросили на званий вечір.
Трагік - "Не запросили... Не пам.ятають... Е-е-ех...".
Комік - "Ха! Не запросили! Пам.ятають!".
Отак-то. Смєх і радость ми пріносім людям.
Головна жіноча роль у дівчини, яка одна з п.ятьох, хто прийшли (з жіночої частини) на проби, і не отримала, на відміну від решти (чотирьох) ролі.

Репетиція Васіліча, на якій він повинен був займатися (переважно) з фізматівцями сценкою на фізматівський ж вечір до 8 березня, який відбудеться 5 березня, не викликала у нашого спеціального кореспондента особливого зацікавлення, і він (для різноманітності) не поїхав на неї.

А в цей вечір відбулася добре пропіарена в понеділок (чи в п.ятницю на пробах?) Васілічем, Крикуном і Осіповим робота над декораціями до вистави "Часи с кукушкой". Прийшла ціла юрба, яка змела всі запаси картону театру.
Зробили багато чого - різного виду годинники, плафони.

В цей вечір була репетиція у Білла.

Здавалося б, пройшли проби, пора братися за репетиції - але ні, цього вечора був аншлаг у актовому залі фізико-математичного ліцею, і робили те ж, що й до цього - рахування секунд; ходіння по сцені на різних швидкостях і пов.язані с цим парні віддзеркалювання; "колективне несвідоме" у вигляді "друкарської машинки" (коли юрба без слів за декілька секунд утворює вказану керівником букву алфавіту) і "стояти, сидіти, лежати" (коли режисер називає три числа - перше означає кількість стоячих, друге - сидячих, третє - лежачих, - решта просто виходить зі сцени - і актори без слів повинні самі зорієнтуватися кому що робити); "криве зеркало"; "японська механічна машинка"...
При чому прийшли не тільки ті, хто в п.ятницю отримав ролі (їх би стільки не набралося), а й купа інших - в залі сиділо під кінець десь 20 чоловік (а на сцені побувало до 18и одночасно...).
Отакий собі прояв колективного несвідомого режисера і учасників театрального руху. Видно вони все знали наперед...

А в цей вечір я знову пішов у театр.
І знову у свій другий улюблений - "Київський державний академічний театр драми і комедії на лівому березі".
Цього разу - на "Много шума в Паріже" за п.єсою Жан-Батиста Мольєра.
Програмка, яку я читав деякий час у вестибюлі, розповіла про те, як театр Мольєра 12 років у пошуках щастя і слави їздив по провінції, а вже потім приїхав у Париж, про те, як фарс "Закоханий доктор" покорив серця глядачів, і милістю короля театр отримав пансіон, про те, як вистава була створена за 10-15 прямо на сцені, про те, що темою вистави Мольєр обрав історію невдалої спроби одружитися дворянина з міста Лімож, пана де Пурсоньяка, фамілія якого дослівно перекладається як "свиня". І ще - що автора мало цікавила правдоподібність п.єси.

Персонажі ж і виконавці були:
ПАН ДЕ ПУРСОНЬЯК - засл. арт. України Лев Сомов
ОРОНТ - засл. арт. України Олександр Ганноченко (деколи Дмитро Лукьянов, але не сьогодні)
ЖЮЛІ - Ірина Мак (могла бути Дар.я Лобода, але не цього разу)
ЕРАСТ - Андрій Самінін
СБРІГАНІ - засл. арт. України Олександр Гетманський
НЄРІНА - Олеся Жураківська (або Сніжана Єгорова)
ВДАВАНІ ЖІНКИ ДЕ ПУРСОНЬЯКА - Тетяна Круликовська, Галина Корнєєва, Наталка Циганенко
ПЕРШИЙ ДОКТОР - Костянтин Костишин
ДРУГИЙ ДОКТОР - Дмитро Лукьянов
ЖАНДАРМ - Юрій Литвин
МАТРОС - Олеся Жураківська (Тетяна Комарова)

Режисер - Дмитро Богомазов

Що можу сказати про виставу - в мене виникло два відчуття - по-перше, здалося, що на сцену випустили купу масок і одну живу людину; а по-друге, що я десь все це вже бачив (насправді - ні, я точно не ходив на цю виставу). Нічого особливо цікавого або повчального сценарій не містить. Справа тут не в правдоподібності, а цікавості самої історії. Ну обманювали всю виставу ДЕ ПУРСОНЬЯКА - крали в нього гроші, знущалися... Не віриться, що такі люди бувають? Особливо в наш час? А мені здається, що бувають - особливо беручи до уваги, що при всій своїй прекрасно зіграній (без пережимань) "тупості", цей невдалий наречений був єдиною живою людиною...
Те, що я бачив, дуже нагадувало мені щось середнє між виставами "Комедія о прєлєсті грєха" і "Любовь во врємєна Людовіка" (друга, доречі, теж Мольєрівська п.єса). Дійство на сцені нагадувало мені своїм характером балагани італійських комедіантів. Такий собі милий маскарад в карнавальну ніч.
"Комедія о прєлесті грєха" більше схожа на таку можна сказати виставу - там після закінчення сюжету (десь через годину) тягнули ще півгодини комічну сценку.
А от "Любовь во врємєна Людовіка" - це вже серйозна річ. На фоні таких же викрутасів, масок, ми бачимо живу людину, яку під сміх залу ці маски роблять дурнем. Видно трагедію людини, яка потрапила в становище, коли всім, крім неї самої, вигідно поставити її в дурне становище.
Чого не вистачило "Много шума в Паріже", на мою думку, так це осмисленності - занадто захопилися цієї грою в маски, всі, крім ПУРСОНЬЯКА, виглядали неживими, дерев.яними. Що хотіли сказати? Не зрозуміло.

Взагалі кажучи, коли очікуєш щось класне, яке тобі рекомендують, часто буває, що розчаровуєшся - занадто вже собі надумуєш. Але не цього разу для мене - я йшов подивися на класну гру Льва Сомова, і я її побачив. Натурально зіграти тупого так, що це виглядало правдоподібно, по ходу зіграти жінку(є в мене думка, що особливої потреби для п.єси в цьому не було, просто захотілося повистьобуватися комусь...) так, що якби не знав, то можливо б і помилився - все було бездоганно - походка(для чоловіка це важко), жести, голос. Я в захваті.

А ще мені подумалося, що в "Театрі на Лівому березі" є свої типажі - Олександр Гетманський, наприклад, грає практично однакових капітана в "Всьо што угодно, ілі 12ая ночь", роль "Грабітель, он же Селздон Моурвей" в "Зрітєлі на спєктакль нє допускаются" і СБРІГАНІ в "Много шума в Паріже". Є в мене враження, що, коли я 16 березня піду на "Корсіканку" і на сцену вийде Олександр Гетманський, я побажу до болі знайомий образ.
Невже вони теж працюють на типажах?
А ще здалося, що в театрі цьому є набір кубиків, "фішок", який вставляється в багато які вистави репертуару...

Декорації. Прикольна ідея - на металевій палці, з віссю посеред сцени, з одного боку - приварене ліжко на колесах, з іншого - приварений велосипед, який рухає утворене колесо. Розділяє їх полотно, яке повинно символізувати стіну. Зміна декорації і деколи дія на сцені - рух велосипеда і ліжка.

Деякі сцени радували - наприклад, зустріч ДЕ ПУРСОНЬЯКА із вдаваними дружинами, або (місцями) сцена з докторами дому для лікування розумовохворих (трохи я розчарувався в Костянтині Костишині, він вже не нагадував "моторного" Володю Семенова...). А ще порадував жандарм - манюсінька роль, зіграна на відмінно (є чого повчитися...). А в більшості інших сцен я спостерігав за грою Льва Сомова. Коли він виходив зі сцени, ставало трохи сумно...

Загалом, я не шкодую про потрачений вечір. Цікаво, пізнавально, і не так нудно, якби я подумав, прочитавши цю статтю...

Якщо раніше на цю подію я нервово реагував, переживав до, (спочатку) розчаровувався після, вижимав з себе все що міг в процесі... то в цей вечір особливо великого викиду нервової енергії не було. Чим далі, тим спокійніше це все для мене проходить.
Отже - проби в "Театрі без декорацій".
На жаль, чи то мороз, чи то складні погодні нельотні умови п.ятниці, чи то астральні бурі якимось чином вплинули на потенційних учасників великих перегонів, і їх було небагато. Досить сказати, що на 4(чотири) можливих жіночих ролі прийшло лише 5(п.ять) претенденток. А ходило їх на театральні рухи більше, ніж претендентів. Не дійшли? Не вистачило сил?
Не зважаючи на невелику кількість, самі проби були активні - читали багато, не так, щоб кожен зациклився на одній ролі (тіпа - тільки Чацького, і тільки в цій шапці).
А ще акомпонементом були робочі звуки - на сцені працювали над декорацією для вистави Біллі "Часи с кукушкой". Стас Тесленко регулярно заробляв педагогічні стягнення (чи то наряди на фізпідготовку?) за мелодійний звук відмотування скотча. Не знаю що і скільки вони там наробили, але конопля на стінці у Саші Осіпова вийшла класна... Художника не задавиш платами...

А ось список "переможців", які наступні декілька місяців повинні будуть тяжко працювати над ролями в досить складній виставі:
__________________
"Фауст"
Мефістофель - Таня Ковтуненко (Хіжина)
Фауст - Андрій Мішак
__________________
"Скупой рицарь"

Альбер - Антон Войтович
Іван - Юра (9-Д, новенький)
Жид - вакантна
Герцог - вакантна
Барон - Ігор Крикун
__________________
"Моцарт і Сальєрі"

Моцарт - Олексій Мельничук
Сальєрі - Славік Пшенов
__________________
"Камєнний гость"

Дон Гуан - Сергій Володимирович Сивоконь™
Лепорелло - вакантна (майже, великі шанси її отримати у Стаса Тесленко)
Монах - вакантна
Донна Анна - Наташа Базько
Лаура - Ліда (9класс, новенька)
Дон Карлос - Костя Біленко
__________________
"Пір во время чуми"

Председатель - Саша Осіпов
Мері - Лєна Цегельник
Луіза - Юля (10Д - новенька)
Священик - Іван Воронов
Молодой чєловєк - Стас Тесленко
__________________

Що можна відмітити - це повернення на сцену "старої гвардії" - А-класу випуска 95 року - Ігора Крикуна, Саші Осіпова і Івана Воронова.
А ще - це були якісь неправильні проби. Залишилася ще купа ролей! І у всіх них є слова.

Цього вечора були оригінальні сценічні рухи. Без всяких там рахувань секунд, ходінь по сцені і навіть "зіпсованого телефона", одразу приступили до етюдів. При чому етюди ці були дуже незвичні.
По-перше, ніхто особоливо не розбивався на пари - всі бажаючі могли вийти на сцену (або спуститися з неї, і зайнятися творчим процесом в залі - були й такі), могли обирати собі партнера (або навіть декількох), а могли й робити все самі.
По-друге, режисер того, що відбувалося на сцені, особливо не націлював акторів - уточнюючі завдання ставилися по ходу процесу, і часто тільки тоді, коли до нього спеціально зверталися.
По-третє, головною ідеєю було не максимально відіграти, а отримати кінцевий результат...

І результат було отримано - для декорацій в "Часи с кукушкой" були обклеєні різними газетами скручені в п.ятницю тринадцятого стіни, а ще - складені і склеєні одна із репродукцій картини Сальвадора Далі "Течія часу" і різні "фігури" - наприклад, абажур для лампи, ще щось там...

Таких сценічних рухів не було давно - здається, вперше в мене після їх закінчення руки пахли клеєм ПВА...

Взагалі-то, особисто я мало розумію людей, які після купівлі цифрового фотоапарату закидують інтернет купою фоток з вікна свого дому(роботи). Радянська школа не змогла виховати в мені естетичного почуття краси. Мені важко зрозуміти картини, які не несуть в собі емоційного або сюжетного навантаження. Тіпа красиво? Да ну?
Інша справа - "Театр без декорацій".
Я все більше прогріваю лаву олімпійського резерву, і так сталося, що на цій лавці я деколи тримаю в руках різні камери.
Так от, до чого це я веду - цього вечора мені руки чесалися, щоб залишити кадри на сцені для історії.
Минули часи загальних зборів, і зараз вже важко згадати, наприклад, номер Наталки Базько, Діми Бігуняка і Саші Баришнікова (ака Бейс) "Зіндагі кяпяз" (даруйте за мій акцент). Словами можна описати, але передати те, що відбувалося тоді на сцені, важко - можна лище розкрутити голову на спомини... А якщо їх нема, бо тебе тоді не було?
Тоді в справу вступають фотокартки від зухвалих папарацци і непрофесійнозняте відео.
Але театр - це хитра штука.
Щоб зрозуміти, відчути все, деколи недостатньо навіть знаходитися в залі... Що вже говорити про фото- і відеосесії? Але спорбувати щось таке упіймати за хвіст вони допоможуть...

Від того, що я бачив на сцені цього вечора, я отримав більше задоволення, ніж від деяких концертів у фізматі (не всіх, останнім часом ситуація трохи змінилася на краще...) або навіть вистав деяких професійних театрів Києва...
За чим йде сучасний глядач в театр?
За задоволенням, розвагою перш за все (у більшості своїй) - така моя думка. Він відкритий для того, щоб його розвеселили, розсмішили. Трагедіями важко наповнити повний зал...
Здавалося б - чого такого особливого відбувалося на сцені? Ті ж рахування секунд, ходіння на різних базових швидкостях, заміна партнера в "замороженій" позі, "криве зеркало" (як я це називаю, навіть просту позу передати ланцюгом вдаєтсья рідко), а далі - етюди.
Саме етюди (цього разу стандартні, в парах) утворили невеликий розважальний концерт - адже цього разу кожен з них був невеликою сценкою.
Моїм найбільшим відкриттям цієї зими був той факт, що не важливо що саме говорити під час того, коли відігруєш якусь ситуацію.
От візьмемо те, з чого почали - зображення певного аллегоричного поняття (ненависть, веселість, боязливість тирипири) за допомогою текстів, які складаються із цифр або чисел. Крім того, після закінчення і коли називалося (або відгадувалося) те, що показували актори, режисер намагався задавати різні каверзні запитання учасникам етюду. Цим він допомагав виробити правильне відношення до етюдів. Режисер - друг актора, як не дивно.
Пам.ять у мене дівоча, і згадати точно все те, що відбувалося в доброзичливій атмосфері сценічних тренувань, вона ліниться. Але це точно було весело і цікаво. Всі намагалися показати якусь історію.
Далі "вводна" для етюдів трохи помінялася. Замість видуманих цифр треба було читати вірші Пушкіна, і лише один учасник розказував, а інший повинен був реагувати на одне з двох слів - "добре" і "погано"(і тільки їх він мав право говорити). Але суть від цього не помінялася.
На цих етюдах вже розійшлися - в залі сиділи вже найдоброзичливіші глядачі, а це так допомагає...
І коли Ігор Крикун з Сашою (не з фізмату, ідентифікація відстутня) показали сценку з приходом п.яного чоловіка додому, і розповіддю його про своє пригоди (я думаю, це була домашня заготовка) під "У Лукомор.я дуб зєльоний...", або коли Лєна (перке сі ту Ромео?) з Славіком (Манюрою) зіграли маму з дитиною на руках (тестом був той же "дуб під лукомр.єм"), або коли Сергій Володимирович™ (Сивокінь, деколи відзивається на "Мага") з Юлєю (фізмат, десятий клас, здається) зобразили вчителя з ученицею (теж "дуб..."), або Юля Муха з Кирилом пройшлися по сцені парочкою ("Мой дядя самих чєстних правіл..."), їм аплодували із залу.
От так от. "Смєх і радость ми пріносім людям". І самі собі - теж.

А ще було приємно помітити, як після завершаючих слів Васіліча - мовляв, "все закінчилося, всі вільні" аудиторія деякий час завмерла, і він перефразував оголошення ще декілька раз. Особисто мені здалося, що часу ніхто особливо не помічав, і закінчилося все досить несподівано (доречі, приблизно за 20 хвилин до десятої вечора). Як кажуть - "нувотнасамомінтєресноммєстє..."...

На жаль, зайнятися декораціями для "Часи с кукушкой", не вдалося. У потенційних учасників цього невдячного заходу виявилися справи - дорослі, зайняті люди все ж-таки - а мені одному руки не піднімалися витягувати по черзі скручені "стіни", розводити клей, обклеювати їх принесеними газетами... Крім того, на початку творчого процесу сценічних рухів, людей для участі було мало... потім, потихеньку, їх стало більше, і на сцену вийшли вже втринадцятьох (недаром ми не далеко відійшли від п.ятниці, тринадцятого; пікова кількість була 15 чоловік), і відірватися від того всього, що відбувалося на сцені і в залі, було вже важко...

p/s Ледь не забув - в п.ятницю намічаються проби.
Рекомендую перечитати-таки "Маленькі трагедії" (А.С.-а Пушкіна). Звичайно, це нічого не гарантує, може не допомогти, і взагалі - я знаю декілька яскравих прикладів "прийшов пустий, побачив що проби, отримав головну роль", але чи настільки ви вірите в своє везіння?
А ще легендарна вожжа може попасти під мантію, і, йдучи на одні проби, ви потрапите на інші... Навсяк випадок ви можете також прочитати "Вечори на хуторі поблизу Диканьки" Миколи Гоголя, "Борислав сміється" Івана Франка, або всі томи серії "Всесвітня література" - ніколи не завадить... Але коли прийде вожжа, це не допоможе...

Поки на екранах телевізорів озброєна демократія поступово намагається доперемогти вже переможений тоталітаризм, в "Театрі без декорацій" обидві ці форми співісніють, і навіть діляться ресурсами.
З одного боку - тоталітарна секта тирана і деспота, який насправді в душі великий демократ.
З іншого боку - демократичне багатовекторне суспільство, в якому президент добровільно передає частину повноважень учасникам процесу.
З одного боку - прозорість дороги, по якій прямують актори, вожжа, яка може попасти під мантію.
З іншого - юрба, яка якимось дивним чином самоорганізовується, і йде по-своєму, але приблизно в одному напрямку.

У цей щасливий вечір для тих, хто вірить у прикмети, я сподівався побачити те, що ліпить "демократ". Репетиція з моєї точки зору була "знАковою" - на наступному тижні ключовий персонаж покидає кордони багатостраждальної бАтьківщини, репетицій не буде...
Замість цього я "побачив" звичайний творчий процес - перша "комбінована" (крім сцени, ще займалися декораціями) репетиція в цьому році.
Нічого нового через завісу я не побачив і не почув. Єдине зрозумів, що це не був прогон.
Чесно говорячи, я здивувся, що було хоча б стільки людей. З іншого боку, якщо не вони, то хто? Якщо не головний ідеолог декорацій Олександр Осіпов, його кум Ігор Крикун, то хто? Непередбачуваною була поява хвостатого Артура Лоншакова, і навіть актори ще встигли прийняти участь у трудовому процесі.

Цікаво, чи розуміють ті нові, що прийшли, і ходять вечорами на сценічні тренування, що самонадіяльний театр, це не тільки глядачі, аплодисменти, вивчити слова, пам.ятати мізансцени, а й декорації, костюми, прожектори...?
Коли я був таким же початківцем, я цього повною мірою не розумів. (А ми дурні були та ...).

А те, як роз.їзджалися учасники процесу, - тема окремої статті, яка вже зовсім не підпадає під тематику цієї жовтої стінгазети. От тільки цікаво - хто більше приложився - с-с-собачий х-х-х-холодддд чи п.ятниця, т-т-т-т-тринадцяте...

Як не дивно, все-таки є у народу бажання вийти на сцену. Не зважаючи на сильний мороз з жахливим вітром, в зал цього вечора потрохи натовклося 15 чоловік. Стас відпросився, але з фізмату були Лєна (перке сі ту Ромео?), Антон (ака Рокко з "Замку Грюндера"), новенькі Ліда, Маша, Юля. Із студентів прийшли Альона (Мєлінда з "Замку Грюндера"), Яна Молодая, Костя (Фердінанд з "Замку Грюндера"), Мага (який Сергій Сивокінь), Крикун Ігор і Назарок Юра.
Після стандартних рахувань почали ходити по сцені - але не для відновлення пози, а реагувати на вигук одного із учасників. Далі - "японська машинка" - вправа автодидактики, яка закінчилася, коли Васілічу набридло чекати, коли вибудуть останні герої (5 чоловік). Потім - досить вдала для учасників вправа, яку ті, хто були на сцені, назвали "матричний принтер" ("виписування" літер, в ролі голок принтера виступали люди).
Потім знову рахування і - "зіпсований телефон" (інакше не назвеш) - 6-9 чоловік стають на сцені (кількість обрана так, щоб всі вільно розміщалися на сцені), повертаються в одному напрямку (цього вечора на університет), і останній в колонні стає в позу, яка передається учасниками цього невеликого шоу один одному по черзі. При передачі міняються руки, спотворюється поза, і перший в колонні часто показує дуже відмінне від останнього (який починав) "щось", яке потрібне було передати. Найбільше задоволення отримують ті, хто сидять в залі.
Далі - новинка - на сцені стоять четверо, повернуті спиною від стоячого на відстані декількох метрів п.ятого (знову в напрямку університету), і цей п.ятий повинен за допомогою беззмістовного "хмикання" "попросити" повернутися одного з цих чотирьох. Умовою нормальної роботи є тиша в залі, яку глядачам утримувати дуже важко...
Далі - етюди. Але на пари не розбивалися, а працювали самостійно - задана режисером тема (реакція на певну видуману подію) демонструвалася одним актором.
Як бачите, не зважаючи на те, що розійшлися трохи раніше (на 20 хвилин), встигли багато... І, чесно кажучи, було доволі весело (що я там казав про ігри? =) )

p/s На конкурентому сайті "Театру без декорацій" в гостьовій книзі з.явилося прохання до всіх Головного Декоратора "Театру без декорацій" про допомогу в підготовці декорацій до майбутньої вистави Біллі. На всяк випадок - якщо хтось пропустив, уточняю, що п.ятниця, про яку йдеться - це "щасливий" день, 13 числа, цього місяця... Не пропустіть ;)

Нашому кореспонденту вдалося одразу із двох незалежних джерел отримати екслюзивну інформацію про те, що прем.єра вистави Біллі "Часи с кукушкой" за п.єсою Леоніда Філатова планується на 13 березня.

За логікою подій після того, як на перші сценічні рухи прийшло 12, а на другі 10 чоловік, можна було передбачити, і наш кореспондент зробив сміливий прогноз (використавши просту арифметичну прогресію), що цього вечора прийде 8.
Але видно мистецтво - це непередбачуваний предмет, який не можна спростити до магії алгебри (або просто при оцінці не було взято до уваги, що з канікул повернуться студенти...).
Загалом прийшло 18 (!) чоловік - 10 дівчат і 8 хлопців.
Всіх навіть не згадаєш.
Але рекордсменів - тих, хто прийшов не перший раз, наш засланець, здається , запам.ятав. Це Наталка Базько, Лєна (Перке сі ту Ромео?), Ігор Крикун, Роман Савченко, Стас (був Грюндером) і Славік (Манюра). Ще другий раз прийшли нові фізматівці - Маша, Ліда (здається) і Яна.
Програма була дуже насиченою - крім стандартних рахувань секунд, ходінь на різних швидкостях, "замін в позах" партнера, а також автодидактичних вправ, які були розкритиковані учасниками процесу і закінчилися, коли ще (практично) і не розпочалися, встигли два рази парами показати етюди.
Було не так весело, як минулого разу восени з етюдами, але теж досить цікаво.
Не встигли використати домашнє завдання - вивчити перші 12 строф з "Євгєнія Анєгіна" і "У лукомор'я дуб зєльоний" (це з "Руслан і Людмила"), і воно переноситься на наступний раз.

Вечір цієї п'ятниці у актовому залі був відданий Біллі (ніхто не забув? - він ставить п'єсу).

Під час цього уроку театральних рухів учнів було не 12 - як минулого разу, а 10.
Тому варто оголосити список тих, хто був повторно - Ігор Крикун, Наталка Базько, Стас (ака Грюндер) , Сергій Сивокінь (який вперто просить називати себе кличкою "Мага") і Лєна (Перке сі ту Ромео?).
Ще був Олексій Мельничук (є в мене відчуття, що досить випадково...), який трохи розслабився після проб, які влаштував собі сам...
Але не це дивно.
Здивувала приходом Саша (Мавка). Невже теж хоче роль?
І невже всім буде щастя, за ролі не буде "бійки" і наполегливі учні отримають в подарунок (бонусом) - крім бажаної - ще якусь роль подрібніше?
(Ніхто ж, я сподіваюся, не забув про безперевні багатотижневі проби?)

В цей вечір я відвідав свій інший улюблений театр. Мені подобається "Київський державний академічний театр драми і комедії на лівому березі" (який я називаю абревіатурою "ТДК"). Я навіть колись хотів передивитися всі його вистави...
І ось після довгої паузи (минулого разу це було аж восени, і тоді ми гуртом ходили на "Зрітелі на спектакль не допускатся", доречі, дуже раджу, класна комедія!) і ретельного вибору я знову став його глядачем.

Я купив у вестибюлі программку, з якої отримав наступну інформацію:
Назва вистави: "Веселитесь! Все хорошо:!?" (Душевниє откровения в ожиданіі Володі, спектакль без антракта по п'єсє "Аделаіда").
Прем'єра відбулася 13 квітня 2003 року.

Автор: Євгеній Унгард.
Режисер: Андрій Білоус (студент 4-ого курсу режисури драми Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого, курс з.д. мистецтв України, професора Володимира Суд'їна). (По правді говорячи, я цей факт помітив тільки після перегляду вистави, і навіть після довгого часу - під час роботи над цією сторінкою мого щоденника).
Пластичне рішення: засл. арт. України Льва Сомова. (А от на цей факт я звернув увагу одразу...).
Художній керівник постановки: нар. арт. України Едуард Митницький (він же художній керівник театру, саме його я чомусь прийняв за режисера...)

Діючі особи і виконавці:
АДЕЛАЇДА - Світлана Орліченко (а без галочки на програмці - Наталка Озірська)
ІВАНОВНА - Галина Корнєєва (Ніна Кич, відповідно)
КОЧКІН - Костянтин Костишин (Михайло Жонін)
ВІОЛЕТТА ХАРІТОНОВНА - засл. арт. України Світлана Золотько (Тетяна Камбурова)
ЛЮСЯ - Наталка Циганенко (Ірина Мельник)
НІНЕЛЬ ГЕОРГІЄВНА - Ірина Мак (Оксана Архангельска)

Для себе я при перегляді програмки відмітив з виконавців мені знайомі лише двоє - засл. арт. України Світлана Золотько (Тримаючи в руках старі програмки, скажу, що бачив її у виставах "Зрітелі на спектакль не допускатся" (хазяйка театру), "Ідеальний муж", "Анна Кареніна", "Женіх с Ієрусаліма", "Мєлкий бєс", "Сільвія", "Комедія о прєлесті грєха". Хмммм. Прочитав, і здалося, що ходив тільки на вистави цієї акторки...) і Ірина Мак (сам згадав, що бачив її в обидва свої приходи на "Зрітелі на спектакль не допускатся" в ролі тієї дами, яка весь час була в захваті від їхньої трупи - папери підказують, що роль називалася "Флавія Брент, вона же Белінда Блеяр", і ще - що вона грала й в "Анна Кареніна"). Звичайно, акторський склад мало що сказав про виставу...

Сцена ще до фактичного початку вистави була відкрита - при чому бокові завіси були підняті - можливо, для того, щоб глядачі могли добре розгледіти все, що було на сцені (а можливо, щоб натякнути глядачам, що розділення на сцену і зал, на справжнє і уявне життя не буде) - ящики-коробки, м'яч, гітару, табуретки, програвач пластинок, ванну з целофановою завісою і ще різний мотлох. Зверху в три ряди (на різній висоті, що створювало іллюзію перспективи) висіли зварені докупи покручені водопровідні труби. Особисто у мене склалося враження, що декоратор намагався створити враження великої за розмірами старої комунальної кімнати.

Не буду особливо пересказувати сюжет (раптом комусь ще захочеться її подивитися?). Розлучені чоловік і жінка (Аделаїда). Її мати - пролетарка, так би мовити. Його мати - "абразованная". Її подружка з інтелектом 50-60 пунктів. Дама з ЖЕКу. Аделаїда виходить знову заміж - за "бізнесмена з нових". Це той Володя, якого чекають... Нічого складнішого, ніж мильна опера, побачити яку можна ввімкнувши телевізор, на сцені не було. Але спостерігати за тим, що відбувається, було цікаво.

Мені навіть подумалося - завдяки акторській грі - і "бантикам" (як їх називає режисер "Театру без декорацій"), і самому рівню майстерності, завдяки вмілому поданню сюжета, коли спостерігачі обдурюють самі себе, а їх - вистава несподіваними поворотами, глядачі зникають, вони цілком зосереджуються на процесі, можна навіть сказати - стають співучасниками дійства.

(І ось в чому різниця театру і кіно. В театрі реальні люди, у їх достовірність віриш. В кіно - особливо із зростанням ваги спецефектів, монтажів, спецтрюків і спецобладнання, вірити в реальність того, що відбуається, все тяжче. Зжитися з персонажем фільму важче, ніж з актором на сцені. Кіно все більше просто розважає...).

І такий вихід глядача на сцену цілком заплановано. Спочатку, під дією доброго веселого гумору, він розслаблявся, його ніщо не напрягало. З часом, ближче до середини вистави, на сцені умовно кажучи створюється своєрідне "зеркало" - глядача ніби хтось підбиває локтем під дих - чи не ти це на сцені? Та ви що! "Веселіться! Все добре!?" І це один з "прийомів", "підходів" до театральної постановки, який мені особисто дуже подобається.

Це серйозна п'єса. Питання, яких вона торкається, не такі й прості. А підхід і темп, з якими вони подані, можливо, був би занадто дорослим особисто для мене під час мого навчання в університеті.
Автобіографічний герой в книзі Генрі Міллера "Тропік рака" проходить по сюжету з наміром написати останню книгу, довершену, таку, після якої вже не буде для чого писати, вона вбере в себе все, що було до неї, і що могло би бути після.
Ця вистава, як на мене, зразок довершенної - коли не можна сказати де треба додати, а де щось замінити.
Але прикол в тому, що охоплює тільки частину, один з аспектів життя. От тільки висловити
Я все більше впевнююсь в тому, що справжні витвори мистецтва (будь-якого) важко спростити до кількох фраз, слів або понять. Таке мистецтво своєрідним чином віддзеркалює саме життя з його неоднозначністю і плюралістичністю точок зору.

Актори-виконавці, не зважаючи на різні частки в діях на сцені, всі відіграли вище усіляких похвал.
Єдиний чоловік на сцені - КОЧКІН = Костянтин Костишин - персонально мені сподобався найбільше, але, можливо, тільки тому, що характером і виглядом нагадав мені однокласника Володю Семенова (доречі, в минулому актора "Театру без декорацій" - дворянина Конрада з "Багато шуму з нічого" (1994) і дворецького Томаса з постановки "Шерлок Холмс і всі-всі-всі" зразка 1995 року, а зараз - кандидата фіз.-мат. наук)... А ще коли він продемонстрував відмінні знання для гри в міста... я просто був в шоці...
А Світлану Орліченко (АДЕЛАЇДА) я пригадав одразу, як тільки побачив її на сцені - я бачив її на сцені (порадишись із паперами, можу вказати де саме - у виставах "Комедія о прєлесті грєха", "Сільвія" - один з двох разів, "Мєлкій бєс").
Інших я бачив вперше.
Але що я зрозумів - це те, як можуть виглядати саме _театральні_ професіонали, і як деколи любителям до них далеко...

Про пластичне рішення. Те, що постановник, так би мовити, помічник режисера у цьому питанні - Лев Сомов, зі мною згодиться будь-який глядач "Зрітелі на спектакль не допускатся", який бачив фінальний танець. Під час вистави мав місце не то танець, не то пантоміма, не то балет, який стилем нагадав той, просто фантастичний. Хоча і цей був дуже класний. І його образне наповнення, місце у виставі, значення просто вразили - я ледве встигав перетворювати свої враження в такий вигляд (думки, слова), щоб потім я його міг згадати. І це було дуже приємно.

Ще про пластику. Місцями діалогів не було - були тільки театральні рухи, щось на зразок етюдів, наповнені контекстом сюжету. Це мені нагадало те, чим зараз займаються вечорами в "Театрі без декорацій".

Коли я йшов на цю виставу, очікування мої були на рівні нової розваги - я не чекав на той шквал вражень, який я зараз намагався передати. Думаю, що зробити цього мені, як би я не намагався, не вдастся.
Коли я йшов з театру додому, то боровся з тим, щоб не впасти в депресію - настільки слабкими виглядали тоді в очах мої попередні виходи на сцену і спроби хоч трохи бути актором театру. Але приємні переживання від вистави перевищили негатив самокопань...
Давно Ви бачили щось, що Вас дійсно вразило?

І ще - така вистава і на четвертому курсі...

p/s Я поки що думаю над тим як мій похід стосується анонсованого огляду життя маленького самонадіяльного "Театру без декорацій". Поки я думаю, а кількість таких походів невелика, ця сторінка полежить в цій папці.

Ще в минулому столітті нідерландський вчений Йохан Хьойзінга в своїй праці "Homo Ludens" (Людина Граюча) відмітив важливу роль інституту гри в культурі нашої цивілізації.
На жаль, я цю книгу до кінця не дочитав (можливо, саме тому і сиджу штатним кореспондентом жовтої стінгазети...), але декілька цікавих думок з неї я все ж виніс. Найцікавішою в ній мені здалася думка про те, що і дорослі (здавалося б) люди часом навіть не знаючи є учасниками різних ігор.
В цей вечір я, ризикуючи здоров.ям, прийшов на анонсовані "сценічні рухи" в "театрі без декорацій". Залишитися непомітним було не важко - на сцені було 12 чоловік - серед них і зовсім новачки, які прийшли вперше. Цікаво, що були й "ветерани" - Ігор Крикун, Наталка ( :) ) Базько і Роман Савченко.
Так от, це було скоріше не тренування, а якась комбінована гра.
На вулиці зима, холод (в залі теж не дуже тепло), а невелика юрба займається чимось дуже схожим на дитячі ігри для дошкільнят.
І, що характерно, отримує від цього задоволення!
Це було видно по їх розпашілим червоним обличчям.
Грішним ділом, і я не зміг встояти від того, щоб повністю не включитися в процес...
Тим більше, що займалися також тим, що має дуже розумну назву - "автодидактичні вправи" (якщо я не помиляюся).
А суть їх полягає в тому, що в заданому керівником ритмі учасники тренінгу почерзі називають задані слова (ім.я або обрані ними самими слова), передаючи чергу в довільному порядку (на 3ій такт - свій ідентифікатор, на 4ий - обраної "жертви"). Помилка - випадання з ритму, передача вибувшому - карається виключенням з процесу гри. Цикл закінчується, коли залишаються двоє.

p/s В середу піду знову...
Не зважаючи на те, що потрібно виконати домашнє завдання (здрастуй, школа!) - придумати самому і виконати невелику безслівну сценку, з якої можна було б вгадати певну емоцію (радість, нудьга, страх).

На минулому тижні нічого особливого в маленькому самонадільному театрі не відбувалося.
Головний режисер разом с Головним Декоратором насолоджувалися свіжим гірським повітрям.
У компанії Біллі (по слухам) відбувалися репетиції. Але наш штатний кореспондент пішов у конкретний "забій", і наших сил випровадити його "в поля" - спостерігати і фотографувати творчий процес - не вистачило.
Тому ми стали переглядати відеозапис останньої вистави.
Не можемо (в черговий раз) не відмітити відчутну різницю між роботами професіонала, любителя і людини, яка просто тримає в руках відеокамеру під час вистави. Навіть якщо останній з них буде намагатися відслідкувати за тим, що відбувається на сцені (наїзджаючи і від.їзджаючи об.єктивом), нічого особливо вартого уваги в напівтемному залі він не покладе на плівку.
Під час перегляду весь час хочеться сказати - "ближче! ближче!". Але операторові все і так було видно в об.єктив, обличчя, напевно, не були білими масками, або він просто намагався зняти так, щоб потім можна було відновити всі мізансцени.
Не Голівуд, і навіть не Мосфільм.
Хоча на касетах (як не дивно) було щось варте уваги.
Для своєї власної розваги оператор перед виставою декілька разів вмикав камеру, і в аннали історії потрапили кадри, які з часом стануть безцінними - молоді обличчя в атмосфері прем.єри, до якої вже менше декількох годин.
Словами цього не передати, це треба бачити, це треба пережити. І не суть важливо що саме знято на плівку - головне, що через зю років людина побачить і почує себе таким молодим, і згадає справи минулих днів...
Звичайно, якби цей недооператор знав, що поки він розважається з кнопкою вмикання камери, в залі проходить операція допуску Дівєєва-Церковного до віп-ложі зарезервованих дирекцією "театру без декорацій" місць...
(Бачили б ви цю віп-ложу... огороджена потасканою мотузкою центральна частина залу)
Або якби він здогадався увімкнути відеокамеру в момент, коли Ксенія Козаченко (АУ) тримаючи за руки Олексія Мельничука (АРЛЕКІН) і Олексія Дівєєва-Церковного, загадувала бажання (і не бажала відпустити зірку з телеекрана, поки не загадала, здається, все, що тільки можна)...
Він би наварив невеликі грошенята від нашого жовтуватого журналу скандальної хроніки.
Ееех! Тільки згадками і живемо...
Щось колектив нашої редакції потягнуло на лірику. Старіємо?