Якщо говорити категоріями сюжету про творчий театральний процес, то його кульмінація відбулася в четвер, під час генеральної репетиції.
А в цей день відбулася розв.язка всієї бурної і не дуже діяльності в самонадільному театрі.
Прем.єра.
За звичай перша і остання. Спроби поставити творчий процес на поток - робити два покази - не витримали перевірку життя. Так що після цього вечора акторам можна сміливо забувати слова, брати ножі-сокири - і ламати декорації.
Особливих зусиль для реклами події в засобах масової інформації зроблено не було - так, роздали одиночним студентам об.яви про виставу, вивісили після генрепа афішу. Але, на відміну від попередньої, минулорічної постановки Біллі - "Аварії" - прийшов приблизно повний зал. Не аншлаг, адназначна, але і не та сотня з невеличким хвостиком (оптимістично так сподіваючись), що була минулої весни.
Що ж побачили цього вечора глядачі?
Все той же водевіль-гага, що в четвер.
Цього тижня я згадав у розмові з кимось, що не всяка прем.єра є найкращою виставою постановки. Буває, що на саме генеральна репетиція видає небагаточисельним глядачам найкраще видовище.
На жаль, для "Часов с кукушкой" так і сталося.
Я не беру до уваги стілець, в який застрягав одяг, двері, які трохи хиталися, купу дрібниць, які насправді не є головними для вистави. Минулої весни півзавіси не відкрилося, і що? Шоу маст гоу он!
Але те, що на сцені ніхто особливо не мав куражу, бажання щось таке витворити, показати видовище, мені, який бачив все це і не раз, було видно ясно.
Але п.єса хороша. Не остання ж людина писала. Покійний вже Леонід Філатов.
От і зробили на цьому тексті водевіль-гага.
Глядачі, які отримали практично дармове видовище, оцінили.
Їм було весело, місцями дуже навіть смішно. Аплодисменти, овації.
А мені, самонадіяльному, який вже на другому році участі в цьому саморобному шоу тягнувся до серйозних постановок, який хотів, щоб вистава міняла, ламала незахищенного глядача, який шукав смисл в тому, що відбувається, мені, простому фанату-папарацци, ця вистава була мало цікава.
Вперше в мене не було солодкої тягучої ностальгії відставного бійця-ветерана по давнім часам, мене не тягнуло на сцену замінити когось, в мене не виникало питань - "чому не я?" або "чому я повинен сидіти в залі, коли мої товариші зійшлися в двобої із залом?".
Протистояння не було.
Були троє, які розкладали щось на зразок пас.янсу, і приблизно триста, які за ними слідкували. Цікаво, що глядачам подобалося.
Мені самому, якби я прийшов на цю виставу у комерційному театрі, було б теж весело. Другий раз би я на неї не прийшов, але про таким способом проведений вечір не шкодував би. Технічно все виглядало доволі непогано.
Актори вже вивчили і слова, і мізансцени. Але були неживими. Штучними.
Але коли я запитав себе - що ж хотів сказати автор п.єси? невже просто розповів такий анекдот?
І чим більше я думав, тим більше в мене виникало думок.
Думок про те, що у п.єсі могло би бути дзеркало життя - зациклене (робота, дім (5 раз), субота, неділя, і знову спочатку...) існування самообмежених людей, які дійсно нічого не бачать, крім своїх кліток і колес, які вони крутять. Вони практично нікуди не ходять, їх життя бідне на події. А коли це чортове коло несподіваним чином сходить із звичної колії, вони опираються всіма своїми силами. А час, який оточує їх на картинах, що висять на стіні, і в годинниках, що розмірено рахують відміряне, йде. І все менше його залишається.
Звичайно, це все видно через мої рожеві окуляри.
Звичайно, розмахувати плакатами із гарячими лозунгами і критикувати легко.
Звичайно, на мистецький твір може бути багато поглядів.
Але такий вже я дивний звір, що думає про неіснуюче.