"Чума на оба ваши дома" Григорий Горин

Бартоломео делла Скала – герцог Веронский - Мішак Андрій

Дом Монтекки:

Синьор Монтекки - Назарок Юрій
Бенволио – племянник, друг покойного Ромео - Рябіченко Володимир АКА Billy
Антонио – дальний родственник из Неаполя - Олексій Мельничук
Бальтазар – слуга Ромео - Кудрявченко Женя

Дом Капулетти:

Синьор Капулетти - Олег Пузік
Синьора Капулетти - Таня Ковтуненко
Валентин – брат покойного Тибальда - Богдан (фізматівець)
Розалина – племянница - Маша Калачова
Самсон – слуга - Крикун Ігор

Джорджи – негоциант - Бігуняк Дмитро
Брат Лоренцо – францисканский монах, он же – Хор в прологе - Олег Завгородній
Горожане Вероны, музыканты, родственники и слуги обоих домов, солдаты - Глущенко Олена, Шевченко Ольга, Колесник Ліда, Лукович Ліда, Кутишенко Оля, Макуха Андрій, і ще може когось забув

Як і обіцяв, ділюся своїми думками про відбір акторів для вистави.
Хочу нагадати, що ще на пробах я не мав власного бачення кастингу, і трохи навіть радів, що мені це бачення не обов.язкове.
Не можу сказати, і, думаю, я не один, що результати проб мене особливо порадували.
Але, фактично перед самою виставою, я поміняв свою точку зору.
Якби мені розповіли у якій конфігурації буде текст (без майже цілої восьмої дії, і деяких монологів Брата Лоренцо), то я очевидно захотів би грати саме Герцога.
Тим більше, що приблизно одночасно я зрозумів, що дивний пазл кастинга розпадався, якщо почати когось переміщувати з місця на місце.
Якби я таки грав Брата Лоренцо, то Герцогом я би бачив Юру Назарка, але тоді треба було шукати сеньйора Монтеккі. Припустимо, ним міг би стати (як і хотів) Білл, але тоді хто б був Бенволіо?
Не просто Бенволіо, а таким, дивлячись на якого можна було б повірити, що він таки дуелянт, і молодий Валентин Капулетті дійсно перед ним шумний щиглик, який хоче створити собі на ньому репутацію.
І далі в такому ж стилі практично по всім зі словами.
Поступово я прийшов до думки, що із колоди тих, хто прийшов на проби, наш Великий Демократ умудрився розтасувати всіх максимально ефективним чином.
Всі були на своїх найкращих місцях.
Звичайно, деякі ролі помінялися після проб.
Декому це може здатися випадковістю, але я останнім часом якось слабо вірю у збіги.


Деколи я задаю собі питання про енергетичний зв.язок між людьми, які ходять по сцені, і технічним забеспеченням залу: наша енергія живить чи спалює прилади?
З одного боку, час йде, все виходить з ладу, важко зрозуміти яким чудом дещо все ж світить.
З іншого боку, деколи бачиш на сцені таке, від чого про прожектори забуваєш.
На прем.єрі "Чуми ..." лівий зі сцени прожектор просто погас, і його не змогли оживити заміною лампи.


Недавно я переглядав відеозапис вистави.
Чесно кажучи я був вражений наскільки всі ми на сцені склалися в один пазл.
Так, можна говорити про те, що шматочки цього пазлу сяяли по-різному.
Глядачам більше подобалися Антоніо із Розаліною, сенйор Монтеккі, сенйьори Капулетті, обидва слуги, на мій погляд.
В цьому нема особливої дивини: деколи це залежить від ролі, деколи від самого актора.
Різні ролі глядачами сприймаються по-різному.
Але так, щоб доволі різні люди склалися в одне ціле, і це ціле не було простим переказом тексту, а додало чогось свого невловимого і неповторного, це треба було і попрацювати, і вкластися своїми спільними бажаннямм в одному напрямку.
Вся майже трьохгодинна вистава пройшла фактично на одному диханні.
Інакше люди в проходах біля дверей, яким не дісталося місця сісти в залі, швидко би повиходили.

Мене завжди радували люди, які лізли на сцену без особливих видних оку сподівань на славу.
Мені нескоромно хочеться думати, що я і сам такий скромний.
За мою багаторічну власну історію в мене бували часи, коли цілеспрямовано йшов до невеликих, але цінних мені ролей.
Спостерігаючи за всіми нами, деколи про такі дивні бажання я нескромно думаю, як про певний рівень актора, або, хоча б, його "театральної лихоманки", бажання потрапити на сцену.
Більшість новачків часто хочуть грати (особливо дівчата) головні ролі.
Побачити себе, і хотіти зіграти якусь дивну дрібненьку роль - це треба бути вже трохи більше, ніж повністю "підсадженим" на сценічну хворобу.
В "Чумі" теж була своя доволі безіменна "комуна".
Автор деколи лінився дати їм імена, не знав, що вони взагалі були, але це не завадило всім їм пройтися по сцені.
Чесно кажучи, коли постановка тільки починалася, я турбувався за всіх цих вказаних автором городян, вартових і слуг. І звідки вони могли з.явитися в достатній кількості?
Але все обійшлося, і найкращим мінімально-затратним способом.
Не кількістю беремо, а якістю.


Що ще б сказати про прем.єру і людей, завдяки яким вона відбулася?
Ми всі молодці.
При обдумуванні цього питання я, здається, трохи зрозумів наших режисерів, які наскільки багатослівні під час репетицій (і особливо прогонів, і генеральної репетиції), настільки ж мовчазні після прем.єри.
На те, що з робочої точки зору такі "слони" не корисні (саме цієї вистави більше покажуть, а деякі просто не прийдуть більше грати у театрі), я протиставлю те, що більшість людей, які переживуть прем.єру, стають підсаджені на "театральний наркотик", і їм буде корисно отримати цінні поради.
Із досвідом, часом, кількістю прем.єр, актори самі вже думають, що знають де саме вони "помилилися".
Не завжди це збігається із тим, що може їм сказати режисер або глядачі.
Оскільки в загальному вистава - це єдиний, спільний твір всіх тих, хто працює над її створенням.
Не може одна людина "витягнути" все, ким вона б не була - режисером чи геніальним актором.
І результат роботи оцінюється гладачами в цілому - і сценарист-драматург теж впливає, як не дивно.
Прем.єра, традиційно (фактично) гірша за генеральну репетицію, показувала, що можна було щось покращити в деталях (говорячи за себе, дивлячись відеозйомку, я деколи жалкував, що не бачив чогось подібного до прем.єри, деякі речі я б робив по-іншому...).
Але в цілому "Чума ..." склалася в єдине прекрасне ціле.
Нічого акторам з такої точки зору не варто говорити - ні до чого, не в тому річ.

Крім того, прем.єра, для більшості - це вибух емоцій, завдяки чому вона часто западає в пам.ять акторам.
Мало кому захочеться псувати враження про те, що із такими спільними витратами сил створювали.

І тому всі ми - молодці.