Життя самодіяльного театру "Театр Без Декорацій" очима нестороннього спостерігача

неділя, 20 лютого 2005 р.

Комусь із постійних читачів нашої маленької стінгазети могло здатися, що після поверення папарацци до спостереження за творчим процесом одного самонадіяльного театру без декорацій він кудись раптово зник.

До нас в редакцію навіть приходили співчутливі листи від пенсіонерів із звинуваченнями в творчій, вибачте, кризі і імпотенції, а також підозрами про те, що вся наша редакція засіла в стінах вищеназваного самонадіяльного театру,і не виходить.

Насправді все було не зовсім так, хоча і близько до текстів листів.

Редакція наша дійсно приймала участь в житті вищеназваного театру, готувалася до вистави - на двох фронтах - на сцені і під сценою.

І на весь творчий колектив дійсно напало щось схоже на творчу кризу.

Адже не так вже це легко - писати різними словами про одноманітно повторювані події в житті театру: про репетиції, які відрізняються одна від одної лише номером дії, про події, відмінність яких одна від одної лише у складі їх учасників...

Що ж, можливо, читачі цієї стінгазети є свідками ненового для цієї планети зіткнення ідеального і реального світів. Здавалося б, робимо казку, шукаємо чудо... А насправді - беремо лопати і копаємо, копаємо, копаємо...

Ні, це не розчарування, і не відкриття для ветерана броунівського руху. Просто деколи за копанням я забуваю, що насправді ми ж шукаємо чудо, робимо казку...

Але досить про сумне - я повернувся. Вірніше, я нікуди не зникав. Скажемо так: слідкуючи за процесом репетицій, я шукав слова для того, щоб їх описати. Нові слова, нове бачення.

По правді кажучи, спостереження за процесом репетицій приносило і веселі, потішні моменти: на зразок поступового перетворення доброго режисера в учителя російської мови (чесно кажучи, будь я на місці деяких персонажів, я б не стримався вжити слова з не зовсім правильним наголосом. хоча б на прем.єрі. мені особисто дуже подобається слово "чучелА"), сцени з життя але за сценарієм схожим на епізод з вистави "Зрітелям вход васпрєщаєцца"... Я люблю такі милі дрібниці життя театру.

Але не лише емоціями жив в цей час театр. Мав місце розвиток і найбільш ідейної, найбільш концептуальної частини театра без декорацій. Згодтеся, що робити котрий вже сезон декорації для театра без декорацій не така вже легка справа. В самій постановці питання криється якась суперечиливість, антагонізм. З точки зору діалектичного матеріалізму (якщо я не помиляюся), саме наявність протиріччь і штовхає до невпинного розвитку.

І в чому підпільному руху декораторів не можна відмовити, так це в русі вперед. З часом мінялися матеріальна база, конструктивні елементи, кольорова гамма... Що цікаво, були спроби універсалізації декорацій, створення бази, яку можна було б потім перебудовуюючи міняти для наступної вистави...

Але хіба можна закінчити декорації для театру без декорацій? Тобто зробити те, чого за самою концепцією театру немає?

Не стала винятком і остання вистава - були зроблені декорації, які потім можна дійсно використовувати в наступних виставах. Надійність створених конструкцій не викликає сумнівів. Тепер на сходах може вільно розміститися, здається, весь чоловічий склад самонадіяльного театру. А якщо стояти гуртом на останній сходинці, можна бути впевненим, що не впадеш і не розвалиш декоративну конструкцію. Міцні, тяжкі (винести кожен із чотирьох елементів з підвала на сцену була неабияка задача), і майже за межами ряду концепцій опизиційного руху в середині театру: "симетрія - краса для дурнів" і "чим хужіше, тим краще" (хоча б).

Можливо саме через вихід за межі концепцій декораторський рух перейменував себе в "Декорації без театру". Від назви віє сучасністю. Моя хвороблива уява малює картини пасторального розміщення зроблених декорацій на природі і в міських парках, у свідомості виринають модні слова "інсталляція", "перфоманс"...

Як бачимо, антитезовий за виконанням декораторський рух став антитезою за назвою. В цьому відношенні все вкладаєтсья в концепцію, згідно якої декорації робляться не зважаючи на виставу.

З творчого боку теж зміни. Не знаючи чи погодяться зі мною пенсіонери і просто ветерани броунівського руху, але з моєї точки зору ця вистава в робочому відношенні, в плані репетицій і гри акторів була зроблена в дещо іншому ключі, ніж інші, попередні. На ній нікого, здається не "пробило", не було надриву емоцій, коли після репетицій, залишаючи сцену, роль залишалася з актором. Дах не протікав ні в кого. А це вже ознака професійного підходу.

На цьому місці на ватмані закінчується. Чекайте продовження в наступних номерах альманаха. На вас чекають чергові меланхолійні роздуми на тему глядача, суб.єктивний погляд на виставу і екзлюзивна інформація від інсайдера з-за куліс широковідомого у вузьких колах театру.

Ваша редакція