Комусь із постійних читачів нашої маленької стінгазети могло здатися, що після поверення папарацци до спостереження за творчим процесом одного самонадіяльного театру без декорацій він кудись раптово зник.

До нас в редакцію навіть приходили співчутливі листи від пенсіонерів із звинуваченнями в творчій, вибачте, кризі і імпотенції, а також підозрами про те, що вся наша редакція засіла в стінах вищеназваного самонадіяльного театру,і не виходить.

Насправді все було не зовсім так, хоча і близько до текстів листів.

Редакція наша дійсно приймала участь в житті вищеназваного театру, готувалася до вистави - на двох фронтах - на сцені і під сценою.

І на весь творчий колектив дійсно напало щось схоже на творчу кризу.

Адже не так вже це легко - писати різними словами про одноманітно повторювані події в житті театру: про репетиції, які відрізняються одна від одної лише номером дії, про події, відмінність яких одна від одної лише у складі їх учасників...

Що ж, можливо, читачі цієї стінгазети є свідками ненового для цієї планети зіткнення ідеального і реального світів. Здавалося б, робимо казку, шукаємо чудо... А насправді - беремо лопати і копаємо, копаємо, копаємо...

Ні, це не розчарування, і не відкриття для ветерана броунівського руху. Просто деколи за копанням я забуваю, що насправді ми ж шукаємо чудо, робимо казку...

Але досить про сумне - я повернувся. Вірніше, я нікуди не зникав. Скажемо так: слідкуючи за процесом репетицій, я шукав слова для того, щоб їх описати. Нові слова, нове бачення.

По правді кажучи, спостереження за процесом репетицій приносило і веселі, потішні моменти: на зразок поступового перетворення доброго режисера в учителя російської мови (чесно кажучи, будь я на місці деяких персонажів, я б не стримався вжити слова з не зовсім правильним наголосом. хоча б на прем.єрі. мені особисто дуже подобається слово "чучелА"), сцени з життя але за сценарієм схожим на епізод з вистави "Зрітелям вход васпрєщаєцца"... Я люблю такі милі дрібниці життя театру.

Але не лише емоціями жив в цей час театр. Мав місце розвиток і найбільш ідейної, найбільш концептуальної частини театра без декорацій. Згодтеся, що робити котрий вже сезон декорації для театра без декорацій не така вже легка справа. В самій постановці питання криється якась суперечиливість, антагонізм. З точки зору діалектичного матеріалізму (якщо я не помиляюся), саме наявність протиріччь і штовхає до невпинного розвитку.

І в чому підпільному руху декораторів не можна відмовити, так це в русі вперед. З часом мінялися матеріальна база, конструктивні елементи, кольорова гамма... Що цікаво, були спроби універсалізації декорацій, створення бази, яку можна було б потім перебудовуюючи міняти для наступної вистави...

Але хіба можна закінчити декорації для театру без декорацій? Тобто зробити те, чого за самою концепцією театру немає?

Не стала винятком і остання вистава - були зроблені декорації, які потім можна дійсно використовувати в наступних виставах. Надійність створених конструкцій не викликає сумнівів. Тепер на сходах може вільно розміститися, здається, весь чоловічий склад самонадіяльного театру. А якщо стояти гуртом на останній сходинці, можна бути впевненим, що не впадеш і не розвалиш декоративну конструкцію. Міцні, тяжкі (винести кожен із чотирьох елементів з підвала на сцену була неабияка задача), і майже за межами ряду концепцій опизиційного руху в середині театру: "симетрія - краса для дурнів" і "чим хужіше, тим краще" (хоча б).

Можливо саме через вихід за межі концепцій декораторський рух перейменував себе в "Декорації без театру". Від назви віє сучасністю. Моя хвороблива уява малює картини пасторального розміщення зроблених декорацій на природі і в міських парках, у свідомості виринають модні слова "інсталляція", "перфоманс"...

Як бачимо, антитезовий за виконанням декораторський рух став антитезою за назвою. В цьому відношенні все вкладаєтсья в концепцію, згідно якої декорації робляться не зважаючи на виставу.

З творчого боку теж зміни. Не знаючи чи погодяться зі мною пенсіонери і просто ветерани броунівського руху, але з моєї точки зору ця вистава в робочому відношенні, в плані репетицій і гри акторів була зроблена в дещо іншому ключі, ніж інші, попередні. На ній нікого, здається не "пробило", не було надриву емоцій, коли після репетицій, залишаючи сцену, роль залишалася з актором. Дах не протікав ні в кого. А це вже ознака професійного підходу.

На цьому місці на ватмані закінчується. Чекайте продовження в наступних номерах альманаха. На вас чекають чергові меланхолійні роздуми на тему глядача, суб.єктивний погляд на виставу і екзлюзивна інформація від інсайдера з-за куліс широковідомого у вузьких колах театру.

Ваша редакція