Якщо хтось із спостерігачів за життям ТБД думає, що саме "Бєрєгітє Флору" була фінальним акордом у 2005 році для театру, який весь час відхрещується від декорацій, то він помиляється.
Цей фінальний акорд бачили не всі, а ті, хто бачили мало що зрозуміли.
У театралів і інших учасників новорічного концерту були окремі свадьби, і публіка, здається вибрала собі більше звичайну.
Тема нового року у дурці не всім близька, навіть коли вона основана на дитячих віршах і під фонограму різних варіантів різдвяної "грайте, дзвоники".

P.S. За нашими даними, в цей вечір у зірки ТБД Миколи Ш., який зараз ховається від популярності у далекій Швеції, і в цей вечір вперше за який вже рік вийшла на сцену, з гримерки зникла футболка.
Єдиною (непідтвердженою) версією події є викрадення аксесуара фанаткою(-ами, з наступним роздиранням на шматки).

Берегите Флору

© Барышников Александр

Наша редакція трохи заплуталася.
Все починалося з того, що ми хотіли розібратися у театральному житті столиці України.
Але задача виявилася на такою цікавою в процесі, як здавалася на етапі задуму.
Так інтерес поступово звузився спочатку до двох, а потім взагалі до одного театру.
При чому театр цей був зовсім не професійним, і судити по ньому про те, що відбувається взагалі з театром в Києві дуже важко.
Він живе своїм специфічним цікавим життям.
Поступово - ми і це "з.їли".

І ось, коли все ніби устаканилося, наша редакція зіткнулася з раптовим усвідомленням того факту, що зрозуміти повністю що ж відбувається навіть у окремому цьому театрику ми не здатні.
Зараз, коли ми сидимо і одночасно чухаємо свої голомозі голови, нам видається причиною такої нашої ситуації надмірна "зацикленність" на осягненні всього саме через голову.
Тобто, ми занадто ретельно вибудовували логічний ланцюжок що із чого переходить, куди тече і чому є причиною.
І ось ми - нарешті - зіткнулися із ситуацією, коли вся наша схема летить кудись в напрямку сміттярки, а ми отримуємо несподівані, безпричинні результати на рівному місці...

Хтось із нашої редакції чув (читав?) колись про ефект жертви, коли після тривалого перебування заручника поруч із терористом між ними з.являється стійкий психологічний зв.язок.
У нас є підозра, що подібне сталося з усіма нашими агентами, які слідкували за життям маленького театрику зсередини.
Вони вже не могли відділити себе від того, що відбувалося, і багато чого випускали з поля зору.
Звіти ставали все рідше, і запізнювалися.
Агенти переставали бути цілком нашими.

І ось коли ми, нарешті, зібралися всі разом і побачили деякі вільно доступні відео записи, в нас був невеликий шок.
Те, що відбувалося на відео, і те, що було у звітах, доволі розходилося.
Ми поки в роздумах що буде далі.
Хтось із нас пішов у пошуках дзенських вчителів, з надією позбавитися від бруду арістотелевої логіки, хтось просто звільнився...

Відео, яке найбільше вплинуло на емоційний стан нашої редакції, було зроблене 17 грудня 2005 року.
Ніщо не обіцяло прихованого підступу.
І раніше Великий Німий Недемократ набирав проекти без проб, фактично тільки із спеціально запрошених "зірок".
Цього разу ними стали:
Оллі - Ковтуненко Т.
Сільвія - Молодая Я.
Рене - Конько Ю.
Флора - Цегельник О.
Ренальдо - Карапузов О.
Хуліо - Пшенов В.
Репетиції цього супершоу почалися ще десь в листопаді, і повинні були закінчитися концертом для турніру юних фізиків.
І це було б черговим продовженням експериментального сезону у недемократичному самонадіяному театрі.
Просто так, взяти і підняти повноцінну виставу за 3-4 тижні.

Але хвороба однієї із двох головних героїнь змусила Великого Німого змінити трохи курс свого корабля, і перенести фінал шоу на декілька тижнів пізніше.
Від цього було багато наслідків:
- на рівному місці відбувся класний майже спонтанний концерт замість вистави (читайте попередній випуск)
- за рахунок додаткового часу вистава була більше опрацьована
- ми змогли заслати для кращого нагляду нашого спостерігача. Попердньо у виставі не було жодної згадки про можливі додаткові персонажі. Але тут ми зіграли на звичці Великого Недемократа самовільно вставляти додаткових героїв, і робітники сцени (Мішак А. і Шелест П.), які працювали над декораціями, якось залишилися і вплелися у виставу. Нічого так, їм сподобалося. І слів не треба було вчити - на відміну від основної трупи - тих, кого перекладач вписав у сценарій.

Звичайний сюжет, вже знайомий з екранів жвачника стиль а ля "секс і місто" (жіночий варіант світобачення).
Навіть відбувається все це знову ж таки ніби в Нью-Йорку.
Чотири давні подруги - Оллі, Сільвія, Рене і Флора - звикли час від часу зустрічатися і проводити якийсь час разом.
Одну таку зустріч і несподівано бачить глядач.
Життя подруг настільки "насичене" новими подіями, про які можна поговорити, що вони вже навіть займаються під час таких зустрічей псевдоінтелектуальними іграми.
Але в цей раз життя "дарує" подругам "подарунок" - від Флори іде її чоловік, з яким вона жила 14 років, і весь час аж до завіси перед очима глядачів всі будуть жити проблемами Флори, і проблемами, які пов.язані із проблемами Флори.
Навіть парочка іспанців - Хуліо і Ренальдо, які до цього доволі спокійно жили, хоча, напевно, по-іспанськи спокійно, будуть теж жити проблемами Флори.
А як буде жити проблемами Флори Оллі, яка сама запросить Флору пожити в себе, це важко словами описати, і краще бачити...
Коротше кажучи, всі учасники процесу - навіть робітники сцени - будуть вести себе, ніби таки бачили і близько прийняли до серця назву п.єси - "Берегітє Флору".

Ми в редакції прочитали текст, посміялися, і заспокоїлися.
Здавалося б, комедія, чого тут несподіваного очікувати.
Звичайна вистава.

Бачили б ви обличчя нашого спостерігача коли він переглядав фільм.
Приблизно такий вираз повинен бути в людини, яка б відгадала всі букви слова загадки Сфінкса, але не відгадала всього слова, і розуміє, що програла.
І при цьому сміється - все ж таки комедія на екрані.
Зосереджений на дрібницях, він якось випустив з поля зору те, що відбувалося на сцені.
Дивлячись цю виставу, важко зрозуміти де ж саме акторська гра.
З одного боку - ми прекрасно бачимо на сцені Таню, Яну, Лєну, Юлю...
А з іншого - чи грають вони?
От в справжньому житті - навіть якщо прийняти до уваги вислів старого Вільяма про весь світ як театр - чи можна поміняти місцями окремих людей?
Не в конкретній ситуації (з питанням про те як би себе повів Вася на місці Пєті), а взагалі.
У нас поки руки не піднімаються так знущатися над Васєю - міняти його назавжди на Пєтю.
Це в голові не вкладається...

Так от - якщо на інших виставах можна було сказати - от якби поміняти Васю на Пєтю...
То Пєтя зіграв би ... і не так як Вася...
Це як міняти їх місцями у конкретній ситуації.

Так само руки не піднімаються міняти місцями у даній виставі Таню і Лєну.
Неправильно це буде, неприродно.

Гарна вистава.
От тільки - чи вистава?
І як можна було механічно зробити так, щоб люди прожили на дерев.яних дошках чужим взагалі-то життям?
І як це могло відбутися із нашим спостерігачем, який все бачив і за всім слідкував?

Ну, от і догралася із машиною часу наша маленька редакція.
Здавалося б, минуло якихось півроку, а точність дат уже виклакає сумнів.
І навіть підручні матеріали не допомагають.
Точна дата концерта для юних фізиків в 2005 році ховається від нашої редакції у тумані часу.
Здається, це була субота (отже - 19е)... а може - п.ятниця? (тоді це 18е).
А в тім - яка різниця для читача у цих числах?
Невже вони хоч щось скажуть через декілька років про те, що відбувалося?
(Хоча радує, що можна потім буде поміняти на ту дату, яка буде більше подобатися...)

Отже, ми порадилися, і головний редактор вирішив, що це було в суботу.
Але у його голові чомусь засіла думка про дві з половиною репетиції, за які був зліплений цей концерт...
І це його якимось чином турбує...

Не знаю, як там у інших театрах, де устрій життя інший, але для ТБД цей концерт укладався у схему експериментів над самим собою.
Не те, щоб самонадіяний театр сумнівався у собі колись, але раніше за дві з половиною репетиції концертів не ставили.
Звичайно, частина концерту була "награна" раніше, але і над нею прийшлося працювати - адже номери ці не повторювалися вже місяцями.
Крім того, були й зовсім нові номери.
І не надто багато людей на цю авантюру не повелося...
Хоча навантаження розподілилося нерівномірно.
Особливо багато взяв на себе Олег Карапузов.
З іншого боку, театр ТБД справа дуже добровільна.
Але воно того було варто, вийшло в нього це в нього потрясно.
Особливо - конферанс.
Це був окремий номер.
Сподіваюся, вні теж не шкодує про втрачені океани енергії.
Воно дійсно того було варто.
Уж в чому-чому, а в цьому колектив нашої маленької редакції одностайний.

Того вечора все було в стилі ТБД - там що не концерт, то "Новий рік у дурці", але декого із нашого колективу не полишає думка про те, деякі моменти (не те щоб несподівано, але все ж...) порадували і самих учасників, і Керманича процесу.
До речі, Великий і Жахливий явив своє обличчя народу.
Він був Правою рукою у постановці п.єси С. Беккета "Пріходят і уходят".
(Правою якщо дивитися зі сцени у зал. Це не зовсім та позиція, яку займає наша редакція, ми скоріше дивимося навпаки - із залу на сцену, але останнім часом наші кореспонденти занадто часто крутяться саме на сцені, а не у залі, тому... таки Права рука. Маленьке прохання до наших нечисленних фанатів - не бомбіть наші поштові скриньки з питаннями про те ЧИЯ Права рука, і чому у автентичному тексті п.єси немає нічого про якохось двох мужиків окрім трьох жіночих персонажів...)

А ще це була прем.єра п.єси дуже молодого драматурга.
При чому дуже специфічного.
Не класичного - бородатого дядьки з люлькою (тою, що смокчуть, а не гойдають), який закидував своє горище класикою і здобутками попередніх бородатих і не дуже дядьків.
Ні, цей молодий драматург вихований на виставах Великого і Жахливого, і написав свою п.єсу ("Бій на шоколадках") саме для маленького самонадіяного театрику із півдня Києва.
Короче кажучи, це була п.єса Софії Баранець.
Саме під стиль фуліганського режисера вищезгаданого театру.
І, Ви знаєте, її прем.єра була вдалою.
Навіть дивна публіка, яка дісталася в той вечір театру без тих речей, які вони виносять кожен раз на сцену, зреагувала досить тепло.

Кладучи руку на те місце, де мало б бути серце, те, що відбулося в той вечір для небагаточисельної публіки, мало позитивний ефект.
І продовження експериментального сезону вдалося.

P.S. Список номерів для зануд (вони могли читати одразу з цього місця):
1) Кондори летять справа наліво (див. нашу позицію у у постановці п.єси С. Беккета "Пріходят і уходят") Осіпов О., Мішак А. і Сивокінь С.В.
2) "Айболіт і Варабєй" (куди ж без нього...) Солісти Мішак А.і Назарок Ю., Варабєй - Лучкевич Ліда, Хор - решта чоловічого складу концерта.
3) "У папа била сабака..." (Класики про один і той самий сюжет Пушкіна О.С. Склад уточнюється...)
4) "Бой на шоколадках" (багато хто...) (NEW!)
5) "Странний кєльнєр" Конько Ю., Шелест П., Мішак А., Пшенов С.
6) "Он нє дождался єйо" Он: Карапузов О. Она: Цегельник О. (і всі, хто захотів сосісок із театральної трупи)
7) "Гамлєт" (з репертуару польського театрика) Гамлєт: Шелест П. Соло на тарілці від барабана: Мішак А. (NEW!)
8) "Пріходят і Уходят" Ковтуненко Т., Молодая Я., Цегельник О., Осіпов О., Баранець С.
9) Ті ж Кондори (див. №1) летять зліва направо.
10) Завіса

Цього дня був зіграний черговий акт дійства "Альо, ми все-таки ісчєм таланти" маленького дивного театру ніби без декорацій.
Наша редакція зацікавилася його коренями, провела невелике розслідування, і в результаті вибудувала свою версію подій.

Отож, складається враження, що в давню давнину Великий Німий стомився тягти на собі великий айсберг всієї махіни театру, хоч він умовно і називався "без декорацій" (ми думаємо, що якби в назві не була відмова від декорацій, втома прийшла би швидше - а так вантаж був умовно, номінально полегше; хоча тягар неіснуючих декорацій теж давив). Безумовно, він розумів, що якщо він зніме цю штангу зі своїх плечей, то все перевернеться, і маленький самобутній театр просто зникне. Крім того, в той час в ньому жило бажання вийти на сцену. (Але він знав - коли він вийде на сцену, то нікого не залишиться у залі у руля, а бігати туди-сюди було вже якось не солідно. Звичайно, був ще Крикун, але він, пройшовши через режисування декількох вистав, вже не особливо рвався порулити...). Отже, треба було шукати Наполеонів.

І ось було оголошено про те, що Великий і Жахливий хоче від членів своєї банди спеціального концерту, до якого він не буде прикладати рук як режисер (ну хіба що порадою він би напевно допоміг...).

Але не тут-то було. Повелися мало хто. Думаю, основною причиною було те, що (за влучним висловом одного совістливого) в театрі всі робили фактично те, що хотіли. Хотіли - грали на сцені, хотіли - робили декорації (таких звичайно було менше, але були). І тут - такі цінні вказівки...

(Наша редакція на цьому не буде розгортати великої дискуссії на рахунок різних позицій режиссера в залі. Наші кореспонденти були свідками, коли суміщення цих позицій ні до чого особливо хорошого не приводило. Навіть у професійних театрах, навіть у народно заслужених акторів, які всім відомі і знамениті.)

І справа не вигоріла, але поступово - навіть коли бажання Великого Атланта зняти з себе твердь "неба", по якому бігають до сих пір, здається(+), зійшло до якоїсь мінімальної величини - дала свої плоди у вигляді осінніх таких собі спроб розвести "небожителів" на чергову авантюру.

Цього разу, у цей день театр бачив фактично єдиний результат цьогорічної спроби Великого і Жахливого здивуватися талантами театралів.

Треба сказати, що результат цієї спроби цієї був неоднозначно сприйнятий.

З одного боку, це була фактично повноцінна вистава, яку показали тільки для бажаючих і театралів, які прийшли в цей день в зал. Вже один цей факт повинен викликати повагу до молодого режисера - О. Графова (ака Аля). Не так просто зібрати під свої знамена, і довести до фінішу свою труппу. Цього разу повелися Юрій Назарок(тіпа Маестро), Сергій Сивокінь(тіпа той самий Любко Дереш який автор) і ще один пацан з хімічного факультету університета Шевченка (хтось) (здається (+)) імені якого я не знаю. Ну, і Аля - режисер і дійова особа. До слова, за нашими даними, не від хорошого життя пані режисер вийшла на сцену - планована акторка в процесі репетицій вибула через проблеми із здоров.ям.

А з іншого боку - сам матеріал був неоднозначний. Наша редакція довго думала чим могла настільки захопити молодого режисера саме книга "Архе" молодого львівського письменника Л. Дереша, що на її основі було створено шестисторінковий сценарій. І єдина ідея, яка прийшла від нашого розгалуженої шизофренічної уяви, - це варіант захвату, великого враження режисера від ідеї, що весь світ є уявою молодого львівського письменника Л. Дереша, яка явно прослідковується в його творах. Чесно кажучи, ця ідея на нашу редакцію також справила враження. Прожити стільки часу, і раптом взнати, що ти є химерною грою думки молодого львівського письменника Л. Дереша... Таке просвітлення! Крім того, практично кожна репліка діючих осіб дуже афористична, і тягне на мораль, омріяний "смисл" сама по собі. Це дуже збиває глядачів у пошуках відповіді на питання "до чого тут йдеться?" і "що тут взагалі відбувається?" Крім того, дія відбувається в незрозумілому місці, фактично в "ніде". А діючі особи не встигнувши ще повноцінно розповісти про себе, зникають.

Але все це лірика. Режисери - це свого роду божки, і шляхи якими до них приходить думка і бажання щось ставити на сцені краще не рухати - здоров.я свого психічного ради.

Перечитуючи самих себе, наш маленький колектив, деколи перебував під враженням того, що про саму дію якось ми і не пишем, а тільки про своє враження. А для цієї вистави в принципі важко і сказати що саме відбувалося і що це було - навіть після прочитання сценарію і неодноразового перегляду самої п.єси. Але не в цьому суть - у частини нашої редакції виникло враження, що режисер був би більше радий коли б його не зрозуміли і не прийняли, ніж знайшли в п.єсі якийсь очевидний нетараканний смисл. Тенденція якась... Чи вплив Великого Німого?

Свого часу на перших лекціях філософії в університеті весь склад нашої невеликої редакції вразило існування плюралізму в цій науці. Таке враження, що із часом народ подрібнішав і перестав заперечувати, і шукати невідповідності у словах інших учасників процесу, які мали свою власну думку. Всі просто почали молоти хто що хоче. І чим більше людей займалося філософією, тим більше доводів і цитат вони давали для своїх наступників, які могли б при бажанні згадати пару думок попередників - щоб надати вагу своїм новим текстам, якщо це їм було потрібно. Тепер політкоректність і плюралізм дійшли до тої межі, коли краще бути незрозумілим, ніж викликати конфлікт претендуючи на якийсь там "смисл".

Але - повторимося - не в цьому суть. А вся радість в тому, що тепер десь поблизу малого неакадемічного театру з.явився ще один режисер. Методами дуже схожий скоріше на Білла, ніж на Крикуна чи Васіліча. Зі сторони деколи виглядало на те, що режисер цей хоче побачити декілька своїх копій на сцені в різних масках. Зрозуміло, що до кінця це йому не вдалося. Все ж таки - на сцені були в основному хлопці...

P.S.

Моя маленька машина часу

Наша редакція вже не перший місяць, навіть рік б.є для вас пальцями по клавіатурі. Робить це вона чим далі, тим більше епізодично. Зрозуміло, всій нашій редакції приносить багато веселощів насмішка над читачами через дату в щоденнику (доречі, diary це не обов.язково dayly). Ми не претендуємо на повну істинність і "вдалість" нашої точки зору. Деколи ми можемо у своїх подорожах відвідати не ту реальність,в якій знаходимося разом із своїми читачами. Але це нам теж приносить задоволення. Що ж, шановні читачі, Вам не залишається нічого окрім терпіти наші спільні невеликі подорожі у часі.

P.P.S.

Або почати писати самим - свою власну історію невеликого театрику на 300 глядачів.

Необхідний P.S.

Я пам.ятаю, як колись на виставі "Superatores non sunt judicandi" в потрібний момент не відкрилася завіса. Вона відкрилася лише частково. Мені важко забути цей момент - я в цей час був на сцені. Я трохи гордий за себе і за ще партнершу по сцені - Машу Киянчук (а як гордий за Ігоря Крикуна, який руками протримав половину завіси всю виставу я просто словами висловити не можу...). За словами очевидців, якби присутній в залі звуко-режисер не зробив руху у бік сцени, то ніхто не запідозрив би, що щось іде не так. Я чув потім, що за кулісами висловлювалася ідея про оголошення перерви, вибачення перед глядачами, ремонт на ходу, а потім продовження вистави. Цікаво, що висловлена пропозиція була ягодою не ТБДшного поля.

Але все це присказка. Казка попереду.

Хохма останнього показу "Хіп-хоп вертепу" лежала не тільки в творчій площині і психологічній налаштованності акторів.

"Паєт в Рассєї - больше чєм паєт". І актори театру ТБД - не тільки актори. Це також і багато що окрім. Особливо це видно в критичні моменти. На цей раз доля приготувала подарунок у вигляді падіння завіси за 2 з хвостиком години перед початком.

Все починалося доволі мирно. Виникла ідея про ремонті завіси - щоб вона робила вигляд театральної, і роз.їзджалася, відкриваючи сцену. В ході спроби ремонта був знятий вантаж, який і тримав десь 200 кг нагорі, і було розклинене колесо важеля... Закономірний результат простої цієї операції було чути і в підвалі... При цьому робітники ще відбулися легким переляком - сантиметри відділяли учасників події від траєкторії падіння металевої штанги. Подряпини, порвані джинси і найтяжче - обдерті руки Олега Завгороднього - не йдуть в порівняння з тим, що могло бути.

Наступні дві години до вистави були присвячені підняттю завіси. Завіса так і не зарухалася, але була піднята нагору.

Отака от пригода...

Один постійний читач цих опусів, якого я найчастіше згадую в них, десь в районі третьої і останньої прем.єри "Хіп-хоп вертепа" назвав великий неакадемічний театр "Театром однієї прем.єри". Наскільки я його зрозумів, типу грається тільки одна вистава, а решта по великому рахунку мало що беруться до уваги.
От взяти бурлескний "експеримент": перший і другий покази особливо не надихали виконавців.
Відіграли вони найкраще саме третій, "ажебивостатній" показ.

Наша роздута редакція трохи (місяць десь здається) подумала і посперечалася (як завжди) між собою на цей рахунок.
І все-таки перемогла критична думка слів Великого Німого: серед шизофренічних нас більше не згодних, ніж згодних з такою точкою зору.
У нас є непідтверджене відчуття, що насправді колись відігравали декілька показів, при чому на досить високому рівні.
От взяти хоча б "Голомозу співачку".
Можливо все-таки справа у самій виставі?
Або у кількості глядачів, яких на показах номер раз і номер два було менше потрібної кількості для запалювання трави?
А на показі номер три були люди яким подобалося те, що відбувається на сцені.
Хтозна. Ясності в цьому питанні для нашої редакції нема.

І ще, до нас тут прийшов поганий аудіозапис розмови нашого журналіста (якого ми вважали вже пропавшим без вісти) із Великим Німим, де нашу редакцію критикують у надмірній прив.язаності до пошуків смислу у творах Великого Німого, якого буцімто в останніх виставах не було.
Що ж, наша редакція визнає за собою цей тяжкий гріх.
Але якщо вона не права у своїх бажаннях, то їй про це буде тільки шкода.
Адже справжньому джентельмену завжди є що сказати, а тут...

З іншого боку, навіть у творах великого англійського митця Л. Керрола люди знаходили смисл, існування якого він заперечував.
Хоча це складне питання, тут не вистачить меж нашої мистецької стінгазети...
Ми йдемо на чергове засідання з цього приводу.
Залишаємося з Вами,
Ваша шизофренічна редакція.

Перебуваючи в специфічній ролі спеціального такого писаки я пройшов етап топтання між трьома группами - теоретиків, практиків і критиків (розумних, красивих і сильних) і поки стою якось окремо.
Принаймні не вважаю себе належним до жодної із трьох груп.

В цьому я свої переваги - я можу займатися тим чим хочу в данний момент.
Хоча і отримував на горіхи за це деколи то від практиків, то від теоретиків (критики щось мені не зустрічаються, але думаю і вони...).

В даний момент я хочу сказати ще декілька слів про праект "Хіп-хоп вертеп" - тим більше дата під якою знаходиться цей опус, є повтором показу - спеціально для юних математиків.
Новизною його постановки був один цікавий момент - те, що вся масовка - а це більше 10 людей - повинна була знаходитися весь час на сцені. А було це тому, що в місці першого показу не було куліс, де б могли заховатися "неактивні" учасники процесу.
Відповідно прийшлося придумувати чим їм займатися.
Не завжди це було вдало, і цей процес практично бездіяльного (не дай б-г зробити щось таке, що відверне увагу від основного дійства!) існування на сцені притомив акторів.
Думаю, це також зробило свій вклад у враження від вистави.

Крім того, у мене складається враження, щшо наш Великий і Жахливий стає потихеньку німим на рахунок смислу.
От взяти весняний праект - "Дами і Гусари". Навіть текст там такий, що ставити його не особливо тягне. А постановка залишила питання - а чи не обманули глядача?
Ось в залі сміялися. А чому сміялися не відомо.
Таке враження, що це було занесено у сценарій вистави.
На словах пояснити думаю ніхто не зможе з цого саме він сміявся.
Вертепу не повезло - глядача забули попередити що це - комедія, трагедія або хоча б сказати що треба робити. Сміятися чи задуматися про вічне.
Можливо, режисер і сам не знав що це повинно бути, чи до акторів не дійшло що вони роблять і яку реакцію повинні викликати...

Хоча рано підбивати підсумки, але на данний момент мені здається, що основною темою того, що з.являється на світ від Великого і Жахливого (за великої допомоги його незамінного помічника) є ідея про різноманітність, різноплановість життя.
Я (не перший, і не останній) довгий час займався пошуками смислу у житті, і так його і не знайшов.
Те, що "виходить з рук" Великого Німого рідко має один закінчений смисл, а якщо глядачам здається, що це не так, то, думаю, словами вони цей смисл описати не зможуть.
На сцені просто ще одна історія з життя.
Навіть у його найзухваліших постановках у хіліганській манері.

А безцільно прожити в певній манері на сцені - хоч і менше години - чужим життям...
Це, знаєте, стомлює.

Взагалі кажучи, я міг би піти за основною трендом, і сказати, що все те, що НЕ відбувалося з останнього запису на обшарпанних листках цієї стінгазети, це своєрідний експеримент. Що насправді я:
хотів написати про репетиції і театральний процес в маленькому самовпевненому театрі за певний період одним опусом;
або зрозуміти що ж таке театральна постановка в цілому, а не по фрагментам;
або перевіряв чи зможу НЕ писати;
або чекав коли набереться певна кількість людей або запитів - а чому це я не пишу?;
або ... (а Ви як думаєте?).
Якщо комусь ця тема цікава - милості прошу, оберіть самі.

Писав Ваш писака, чи ні, а театральне життя маленького театру з великими декораціями, про які вони кажуть, що їх немає, тривало і триває.
Зараз в ньому мода на експерименти - чи принаймні мода на слова про експерименти.
Спочатку був експеримент із залом і участю в мистецькій акції.
Потім експеримент чи зможе такий маленький театр за 2,5 репетиції забацати концерт на годину.
Далі - чи зможе театральна трупа сама придумати сценарій, ідею, самоорганізуватися і поставити виставу...

Я думаю, що насправді ніяких експериментів не було.
Великий і Жахливий просто намагався якомога більше урізноманітнити своє театральне буття.
Ну не назвете ж Ви експериментом те, як в одній точці простору і часу збіглися текст, запрошення на участь у мистецькій акції і режисер? При чому режисер не передбачав цей збіг.
З моєї точки зору, експеримент повинен задумуватися.
А те, що відбувалося з невеличким театриком, не мало плану-задуму - основного, що потребує експеримент. Та й наявність результату була сумнівна...

Залишимо у спокої вселенські теми, і перейдемо на конкретику.
Дата цього тексту насправді трохи глузує із читачів цієї стінгазети.
Зрозуміло, що на момент написання цього тексту за вікном (і перед ним також) далеко не жовтень, і навіть не листопад.
Зрозуміло, що, можливо, автор трохи щось напутав, і не в цей понеділок піддослідний театрик уже точно без своїх декорацій, хоча вже з чужими, зібрався щоб зробити дійсно прем.єру бурлескної комедії "Хіп-хоп вертеп".
Зрозуміло, але електронний папір все стерпить навіть більше ніж звичайний.

Місцем прем.єри випало бути одному із корпусів флагману українізації - НАУКМА, тобто Могилянці серед людей попростіше.
Відбувалося це дійство, звичайно, у підвалі.
Хоч і відремонтованому, і "забацаному" під мистецький витвір - із старими, часто поломаними, речами, які "помастили" зверху золотистою фарбою.
Особисто мені це сподобалося.
Особливо - сокира вбита у стіл, прив.язана дитяча лялька, телевізор, стара шафа без задньої стінки, а найбільше - телефонна будка.
Це було щось рідне.
Складалося враження, що автор ідеї акції палить ту ж траву, що й учасники маленького театрища на півдні Києва.
Декорації місця під час єдиної репетиції на місці майбутньої прем.єри вплинули на учасників дійства, і до позолочених елементів ланшафту додалися позолочені пеньок, сокирка і гітара, які були повноцінним театральним реквізитом дійства.
(Ця позолота - чи це не наші спогади про минуле? хм...)

Що відбулося того осіннього похмурого вечора у тому підвальчику важко сказати.
Людей було мало.
День був похмурий.
А те, що саме було на імпровізованій сцені, не зможе скоріше всього описати навіть "експериментуючий" режисер.
Мені не хочеться бути схожим на товстенького пацанчика із стареньким ноутбуком з ніби газети університета Шевченка, який знайшов після вистави час і місце задати незручні питання про смисл Великому Німому Який Заговорив.
Справа в тому, що я думаю, що якби театр був для того, щоб режисер відповідав словесно на такі питання, то так багато людей для вистави не було потрібно, і все можна було обмежити невеличкими прес-конференціями.
У театральному залі глядач присутній не тільки для того, щоб подивитися (інакше акторам можна було обмежитися тільки репетиціями).
Насправді глядач приймає активну участь в процесі створення того, що відбувається на сцені.
Кожен робить з тим, що відбуваєтсья в залі, в цей час те, що хоче - хтось шукає смисл, хтось прийшов повеселитися, хтось отримує зовсім нові враження, а хтось приніс старенький ноутбук, щоб йому про цей смисл розповіли, а він вже "оцінив"...
Це питання вибору.
При бажанні всі можуть бути задоволеними.
Навіть ті, хто шукав той смисл, який режисер вміло заховав під купою натяків.
Наприклад, смисл про те, що за цю купу років люди в основному і не змінилися, і навіть говорять дуже схоже. Що вони так само дурять один одного, сміються, танцюють, напиваються... Ось на початку ми їх побачили в якийсь момент їх життя. Ось вони зі сміхом, плачем або криком пронеслися поруч нас. Але це такі ж люди, як і ми.
Ми від них не далеко, але більше за 300 років.
Вертеп це перш за все зріз життя.
І те, що відбулося в тому підвальчику, могло було бути одночасно і тим, що було колись, і є зараз, і буде колись.
Колись, можливо, перед кимось (уві сні?) знову з.являться один за одним і пролетять якісь тіні.
І зрозуміє цей(ця? це?) хтось що таки нічого не змінилося, що люди як були людьми, так ними і залишилися.
Справа ж не в тому, що зараз запорожці, поляки, мадяри, селяни, дяки, чорти, цигани і кози не зовсім такі, як тоді, і звичайно не такі, як зараз, і не такі, якими вони були на сцені...

Саме цей вечір можна назвати початком сезону.
І не подумайте, що я ніби вважаю сценічні рухи не потрібними, що думаю, що сезон починається тільки після проб, коли починаютсья справжні репетиції...
Просто цей сезон здавався якимсь неправильним - на першій репетиції\зборі ніхто не віджимався.
Сергія Володимировича Сивоконя з нами не було, а інші видно несвідомо трималися, не ризикували власним здоров.ям - для гарного почуття гумору в погано освітленому залі малого художнього театра треба бути загартованим.
І - ось, нарешті.
Без Сергія Володимировича сезон би напевно не розпочався.
Тепер я спокійний.

В цей вечір була визначна подія - П Р О Б И !!!
Засоби масової дезінформації в моїй нескромній особі на деякий час забули про регулярність творчого процесу, і сумнівалися про те чи буде щось взагалі того вечора, але, як і минулого разу з першим збором сезону, чуйка не підвела.
При чому це були прогресивні проби - претенденти на ролі не тільки читали, але й показували заздалегідь підготовлені сценки. Не всім ці сценки допомогли, але були унікуми, які, не зважаючи на відсутність текстів в розтиражованих давніх українських репринтах для героїв їх (фактично) етюдів, отримали роль одразу ж на сцені, під час перевірки домашнього завдання.
Порівнюючи всіх тих, кого я бачив під час сценічних рухів, і тих, хто отримав ролі, в мене склалося враження, що ці рухи були таки перевіркою. Не всі змогли доходити до проб. З іншого боку, нема гарантії, що вони не отримають ролей, коли з.являться на репетиціях.
На жаль, мені важко згадати список всіх, хто отримав ролі.
Їх багато, і список буде не повний - в рукаві режисерів є декілька визначних тузів, які вони можуть з часом кинути в котел - як приправу, як козир і як "контрольний" постріл для публіки.
Або ці тузи самі можуть вискочити із рукава у вдалий момент і зіграти самі свою партію...

Я звичайно міг би продовжити видумувати і писати всілякі не особливо до маленького але вже академічного стосовні речі, але якось воно вже приїлося...
Стану на деяких час із архіваріуса типу критиком.

Підсумовуючи досвід декількох тижнів, заповнених фізичною зарадкою на сцені, коротко можна викласти наступне:
Театральні сценічні рухи були. І, здається, регулярно. Засоби немасової дезінформації не завжди доходили до циганського табору фанатиків старої грецької музи імені якої не всі згадають, але по слухам творчий процес проходив як тренування. За графіком.

Що вразило:
"Зарухалися" етюди. Вони стали живі.
Я - як найвдячніший в світі глядач - невимовно радий.
Звичайно, мені можуть заперечити і "поставити на вид", що мовляв нічого дивного - типу минула вистава вся була таким собі типу етюдиком за творчим процесом... Але на сцені ж були не тільки ветерани, і доречі не завжди вони були найкращі в самопальних сценках, хоча марку здається тримали...
Учасники процесу не були скутими і зажатими, веселили себе і оточуючих.
Я думаю - це знаковий здобуток, мені б не хотілося, щоб його було втрачено.

А ще в маленькому бурхливому театрикові з.явилися нові обличчя, нові цікаві люди, і навіть повернулися старі. Деяких фанатів не зупинив навіть негативний досвід зняття з ролі, записаний в трудову книжку. Хтось є представником вже другого в театрі сімейного покоління...
В цьому місці, напевно, мені, старперу, можна було б позітхати, розповісти про золоті часи театру, коли були на сцені такі ... ні, ТАКІ ЛЮДИ (не плутати з ім.ям - прим. перев.)...
Але я цього не буду робити.
І не тільки тому, що "діди" часом повертаються, що є люди зі старих складів, які просто деколи ходять на репетиції...
Театр живе - і це основне.

Зручна це штука гуглівський сервіс щоденників.
Можна рік лазити десь, а потім зробити вигляд, що кожен день писав щось як папа Карло над поліном.
З іншого боку, самовзята роль архіваріуса в чомусь вигідна - можна почекати трохи (поки всі призабудуть те, що було...), а потім вліпити передовицю заднім числом - мовляв в цей вечір на репетиції добрий режисер був вкрай справедливим, актор, який зайняв омріяну критиком головну роль героя-коханця-рембо-на-танку, вів себе вкрай гидко, був незібраним, неготовим до репетиції... і все таке.
А потім учасники подій через деякий час повернуться за спогадами, і самі повірять в такі дрібні підніжки...
І конкуруючий ресурс "гастєвая кніга тіятра" нічого заперчити не зможе - оскільки не такий дотошний і не часто оновлюється...
Але це я щось замріявся на фоні намагань згадати що там і коли було...
Цього разу (здається) глобалізаційний броунівський рух відібрав у фізматівських фанатів вимираючого мистецтва їх головну шахову фігуру, і парадом командував замість режисера такого всього в білому режисер такий весь в чорному.
Звичайні театральні двіженія продовжилися.

І я якось не згадаю хто б мені так не подобався щоб описати його в неприглядному світлі за цей вечір.
Нічого - зажди можна поправити "заднім числом"...

Кажуть, що араби (напевно не з числа тих, хто носить пояси шахідів) колись любили говорити "май терпіння, і твого ворога пронесуть мертвим поруч твого вікна". Або щось подібне.
А ще згадується мені в падоночному фільмі "Бійцівський клюб" новобранців до проекту "Хаос" чекала перевірка терпінням поруч дверей організації. Їх при цьому всіляко ображали і відговорювали - набір мовляв закінчився, поїзд пішов, цирк поїхав, білети закінчилися і взагалі - в тебе немає запрошення, і ти не витримаєш...
Цього вечора було щось подібне. У партайгеноссе зросла кількість справ, які йому треба зробити за день, і тому він трохи затримався. Шкода, звичайно, але якщо терпіння не буде на такі дрібниці, то звідки взятися терпінню на речі глобальні, потрібні і більш нудні?
І взагалі кажучи - потерпіти було для чого.
Той заряд бодрості і радості, які отримують учасники процесу, важко виразити в джоулях.
Я не раз говорив про специфічну траву, котру курять на репетиціях, але мені ніхто не вірить.
Адже радісно ганяють по сцені саме ті люди, які скоріше за все не люблять робити зарядку або щось на неї подібне.

ЗІ. Одним словом були звичайні театральні двіженія.

Азм єсьмь.
Панєслася.
Перша зустріч Великого Німого зі своїми адептами відбулася як завжди - із вірою в існування напередначертаної долі.
Як казав Брєжнєв перед своїм 60-річним ювілеєм (за словами Хазанова, хоча це ще той - збреше не кліпнувши оком...) - "ну, ми специально пріглашать нікаво не будєм".

Судячи із того, що хтось прийшов, зв.язок ОБС (одна баба сказала) спрацював.
А вважати, що всі взнали про збір із сторінки в інтернеті...
Ви в це вірите? Я - ні.
Ну, припустимо, засоби массової інформації взнали. Але ж не у всіх є такий нюх на новини, щоб за день до події зайти на офіційну дошку об.яв.
Але це все фізика.

Справжня лірика була в традиційному форматі таких перших зборів - у вигляді спогадів людини-театра, яка знайома із всією історією маленького самонадіяльного театру із більш ніж 20-річною історією.
І ви знаєте, це не набридає.
Хоч і з більшістю історій постійні учасники процесу знайомі.

Взагалі кажучи, при потребі, таку зустріч можна було би скоротити і до 10-20 хвилин, коли Великий Німий говорить про свої плани на сезон.
Але чи будуть раді від цього всі хто прийшов? Звичайно, ні.

Отже, корисна інформація зводиться до наступних фактів:

В кінці вересня планується провести чергову інкарнацію конкурса "Алло, ми ісчєм таланти!" тепер вже під гаслом "а тепер хто захоче може вийти на сцену і зробити те, чого хотілося, але ніяк не випадАло".
Як покажуть наступні події, проведення такого збору виявляється залежить від кількості оформлених заявок на участь. Бюрократія нарешті прийшла і в незалежну самодіяльність.

Великий Німий вирішив показатися у світі. Хоч і не зразу весь, а у темряві підвалу. Десь в середині-кінці жовтня малий неакадемічний театр з.явиться серед учасників незвичного підпільного дійства на території відродженої Києво-Могилянської академії. Дійство, на скільки я зміг зрозуміти зі слів керманича процесу, буде різноплановим - там відмітяться не тільки непрофесійні групи, які будуть називати себе театрами (хоча який театр без вєшалкі, яким він, як усі знають, починається?), а й виставки картин і ще щось.
Підвал для маленького держпрозрахункового відкриють на годинку, і всі російські слова на території флагмана українськості заборонені. На англосаксонську вони ще згодні погодитися, а от ... ні-ні.
Але засоби масової інформації все ця оточуюча дрібнота не цікавить. Основне, що емігрант нарешті побачить світ, а світ - емігранта.

І ще було оголошено про традиційну виставу на кінець грудня. Поки що проект дуже секретний, і відомо тільки, що це буде комедія.

Наше життя повне умовностей.
І театр, напевно, одна з найбільших сфер, де все стоїть на мовчазних домовленностях про щось.
І це не тільки декорації, реквізит і костюми.
От взяти репетицію - коли хтось на репетиції невеликої сценки для випускного у фізматі настирливо робить вигляд, що він насправді не Вася, а пес породи "королівська болонка", то іншим вже нікуди діватися. Вони можуть лише підстроюватися.
З іншого боку - це тільки зараз він "королівська болонка", завтра цим псом може бути хтось інший.
Або ще така свята божа роль, як режисер.
Колись він сидів у залі, і він керував всім процессом.
Тепер у житті на сцені повно режисерів, які знають, що їм (та й не тільки їм, а й іншим) робити.
Або взяти таку умовну роль, як театральний критик.
Він не завжди сидить у залі; він мало що розуміє в тому, що відбувається на сцені; коли він робить те, за що його чомусь вважають критиком, він здебільшого сидить за компютером, а не в залі; він може не писати місяць в щоденник життя найдорожчого йому театру; але він все одно зустріне колись в залі своє відображення в зеркалі життя і критику своєї критики...
А поки є хоч є один читач його писанини, він - критик, він існує.

Коли це відбувалося, відверто кажучи, я був п.яний.
І якби міг роздвоїтися, то скоріше всього хотів би бути одним тверезим на виставі, а іншим в тому ж стані, що й був на 10-літті випуску зі школи.
Знайшлися герої, які змогли якщо не роздвоїтися, то встигнути відмітитися і у наших, і у ваших. Але цей герой не просто людина, а титан духу, гігант мислі і взагалі батько української демократії (але про це - тсссс...), який не знайшов достойного виклику дома і загартовує себе в суворих умовах північних країн. Тут він був зіркою, сірим кардиналом і ідейним борцем за грошові знаки. І він для нас таким, здається, залишився. Але це для нього вже був пройдений етап, він це все переріс. Якби ще фінал євробачення трохи рознесли в часі, то і туди встиг би наш гігант. Микола, респєкт (без сарказму і іронії).
А я навіть не встиг помітити моментів коли він зник, і коли повернувся. Відносність часу, двері туалету і що ще там говорив по цій темі Альберт Ейнштейн.
Здавалося б, театральний критик не зможе нічого сказати з приводу того, де не був, і що навіть не помітив.
Але це тільки так здається.
Театральний критик побував на завершальних репетиціях, створив на одній з них своєю присутністю цілий зал, на який реагували актори, і навіть збирався фотографувати на генеральній репетиції (яку хтось називає справжньою прем.єрою), але доля перешкодила йому це зробити. Видно так було десь записано заздалегідь в якійсь книзі - його в цій виставі нема, і все.
Можна посперечатися про існування цієї книги, але розумні люди знають, що це все лише метафора. Насправді такої книги звичайно немає, але вона є в когось в голові, отже, вона існує.
Так само і комедія, яку грали на сцені згустку протиріч, найдіалектичного театру з усіх бачених мною - "Театру без декорацій", де деколи від декорацій мало місця, їх так багато, що вони стоять ззаду головної завіси (так званого "задника", пардон) і в самій підсобці, чимось схожа на цю книгу.
Коли я читав текст комедії "Дами і гусари", мені не було смішно.
Мені було трохи нудно.
Знаю людей, які не дочитали її до кінця.
Відповідно і на пробах робив все що завгодно, а не шукав ролі.
З іншого боку, коли дивився виставу, і часто сміявся, то деколи ловив себе на думці, що не знаю з чого сміюся. Можливо це тому, що хтось подумав, що це буде смішно, прийшли глядачі, і дійсно їм було смішно.
А можливо це просто актори створили таку атмосферу, що хотілося тільки сміятися. Ну просто виходу не було.
Відповідно і виділити особливо нікого не можу. Всі були молодці. При всій повазі до героїв, які підтримували те, що називають сюжетом, вони не виглядали для мене головними.
Дехто просто вразив. Це було як знайти щось несподіване радісне на дорозі, світле в темряві.
Ротмістра не пам.ятаю - відповідно і вражень більше, ніж від слуги Рембо (ну, той, що Сан Санич, здається). Сан Санича бачив, а ротмістра раніше ні. Хоча сказати, що хтось із них був кращим сообисто я не можу.
Пастор, здається, розвиває типаж з попередньої вистави. Тепер він довше говорив, а його "Ідітє, і нє грєшитє" ну просто погріло душу. От тут знав з чого сміявся.
Сестри були супер. Вони вдихали життя у виставу. Коли вони зникали зі сцени, зал нарешті отримував передих. Особливо, звичайно, Анеля-Таня. Але це можливо тому, що її типаж був найвеселіший, а сцена її з ротмістром викликала певні труднощі в моїх дихальних шляхах. І смішно, і захват стискає груди... Лєна Цегельник і Маша Киянчук були більш серйозні, і вони теж порадували.
А коли вони вступали разом втрьох...
Просто ховайся!
Другий план по іменам не зможу, з.явилися нові обличчя, але в цілому коли вони зникли ближче до кінця вистави, я за ними сумував. Швабри і вогнегасники - це було дуже радісно! А те, як саме вони це робили і створювало для мене той гарний настрій, який і викликав радісний місцями скоріше безпричинний сміх.
Загалом режисер довів, що здатний поставити все що завгодно - включаючи словник і телефонний довідник. Не те, щоб я йому в цьому предметі не вірив, але тепер про це повинні здогадуватися навіть ті, хто про це не знав.
А те, що під час розкрученого євробачення були люди, які поставили на перше місце старе мистецтво перед голосними піснями з яскравим світлом. Причому два рази. Під час півфіналу і фіналу.
Хоча, можливо, все було підраховано, і демпінгові мінімальні ціни в одну гривню, а також продаж квитків тільки перед самою виставою зробили свою справу.

Комусь із постійних читачів нашої маленької стінгазети могло здатися, що після поверення папарацци до спостереження за творчим процесом одного самонадіяльного театру без декорацій він кудись раптово зник.

До нас в редакцію навіть приходили співчутливі листи від пенсіонерів із звинуваченнями в творчій, вибачте, кризі і імпотенції, а також підозрами про те, що вся наша редакція засіла в стінах вищеназваного самонадіяльного театру,і не виходить.

Насправді все було не зовсім так, хоча і близько до текстів листів.

Редакція наша дійсно приймала участь в житті вищеназваного театру, готувалася до вистави - на двох фронтах - на сцені і під сценою.

І на весь творчий колектив дійсно напало щось схоже на творчу кризу.

Адже не так вже це легко - писати різними словами про одноманітно повторювані події в житті театру: про репетиції, які відрізняються одна від одної лише номером дії, про події, відмінність яких одна від одної лише у складі їх учасників...

Що ж, можливо, читачі цієї стінгазети є свідками ненового для цієї планети зіткнення ідеального і реального світів. Здавалося б, робимо казку, шукаємо чудо... А насправді - беремо лопати і копаємо, копаємо, копаємо...

Ні, це не розчарування, і не відкриття для ветерана броунівського руху. Просто деколи за копанням я забуваю, що насправді ми ж шукаємо чудо, робимо казку...

Але досить про сумне - я повернувся. Вірніше, я нікуди не зникав. Скажемо так: слідкуючи за процесом репетицій, я шукав слова для того, щоб їх описати. Нові слова, нове бачення.

По правді кажучи, спостереження за процесом репетицій приносило і веселі, потішні моменти: на зразок поступового перетворення доброго режисера в учителя російської мови (чесно кажучи, будь я на місці деяких персонажів, я б не стримався вжити слова з не зовсім правильним наголосом. хоча б на прем.єрі. мені особисто дуже подобається слово "чучелА"), сцени з життя але за сценарієм схожим на епізод з вистави "Зрітелям вход васпрєщаєцца"... Я люблю такі милі дрібниці життя театру.

Але не лише емоціями жив в цей час театр. Мав місце розвиток і найбільш ідейної, найбільш концептуальної частини театра без декорацій. Згодтеся, що робити котрий вже сезон декорації для театра без декорацій не така вже легка справа. В самій постановці питання криється якась суперечиливість, антагонізм. З точки зору діалектичного матеріалізму (якщо я не помиляюся), саме наявність протиріччь і штовхає до невпинного розвитку.

І в чому підпільному руху декораторів не можна відмовити, так це в русі вперед. З часом мінялися матеріальна база, конструктивні елементи, кольорова гамма... Що цікаво, були спроби універсалізації декорацій, створення бази, яку можна було б потім перебудовуюючи міняти для наступної вистави...

Але хіба можна закінчити декорації для театру без декорацій? Тобто зробити те, чого за самою концепцією театру немає?

Не стала винятком і остання вистава - були зроблені декорації, які потім можна дійсно використовувати в наступних виставах. Надійність створених конструкцій не викликає сумнівів. Тепер на сходах може вільно розміститися, здається, весь чоловічий склад самонадіяльного театру. А якщо стояти гуртом на останній сходинці, можна бути впевненим, що не впадеш і не розвалиш декоративну конструкцію. Міцні, тяжкі (винести кожен із чотирьох елементів з підвала на сцену була неабияка задача), і майже за межами ряду концепцій опизиційного руху в середині театру: "симетрія - краса для дурнів" і "чим хужіше, тим краще" (хоча б).

Можливо саме через вихід за межі концепцій декораторський рух перейменував себе в "Декорації без театру". Від назви віє сучасністю. Моя хвороблива уява малює картини пасторального розміщення зроблених декорацій на природі і в міських парках, у свідомості виринають модні слова "інсталляція", "перфоманс"...

Як бачимо, антитезовий за виконанням декораторський рух став антитезою за назвою. В цьому відношенні все вкладаєтсья в концепцію, згідно якої декорації робляться не зважаючи на виставу.

З творчого боку теж зміни. Не знаючи чи погодяться зі мною пенсіонери і просто ветерани броунівського руху, але з моєї точки зору ця вистава в робочому відношенні, в плані репетицій і гри акторів була зроблена в дещо іншому ключі, ніж інші, попередні. На ній нікого, здається не "пробило", не було надриву емоцій, коли після репетицій, залишаючи сцену, роль залишалася з актором. Дах не протікав ні в кого. А це вже ознака професійного підходу.

На цьому місці на ватмані закінчується. Чекайте продовження в наступних номерах альманаха. На вас чекають чергові меланхолійні роздуми на тему глядача, суб.єктивний погляд на виставу і екзлюзивна інформація від інсайдера з-за куліс широковідомого у вузьких колах театру.

Ваша редакція

Розділи перший і другий,
в яких папарацци все ж таки просипається, і причетні до репетицій продовжують робити свою справу. Герої дочекалися папарацци, і тепер за ними спостерігають.

(чудесна поява практично готових сходів в підсобці
або що б це могло бути?)

Розділ третій (продовження),
в якому папарацци продовжує тихо спати в кущах, а причетні до репетицій роблять свою справу. Герої чекали на папарацци, але за ними все ще ніхто не спостерігає.

Розділ третій,
в якому папарацци тихо спить в кущах, а причетні до репетицій роблять свою справу. Герої живуть своїм життям, і за ними ніхто не спостерігає.

І ось, нарешті, репетиція в новому році.
Я не чекав від неї якихось особливих творчих досягнень.
Здавалося, чого особливого?
Прийти і згадати те, що було на репетиціях десь місяць тому.
І почати все, фактично, спочатку - з першої дії.
Але виявилося що забулися не стільки слова, як мізансцени. І актори більше забули один одного, ніж те, що треба говорити.
Напевно, це було дике видовище.
І це можна було прочитати в очах товаришів, які прийшли на репетицію (по-ідеї, поинні були прийти всі, однак ... як завжди), але не потрапили на сцену.
Їм не було цікаво на нас дивитися.
А це, на мою скромну думку, один із критеріїв оцінки вистави - чи захочеться вам дивитися її знову, коли ви вже знаєте, що буде по сюжету?
Мені здалося в той вечір, що на таку виставу наші товариші не прийдуть ще раз дивитися.

З іншого боку, режисер вже декілька років зі мною воював на рахунок того, що я хочу без важкої праці на репетиціях отримати результат, одразу, і такий, щоб мене він задовільнив.
З іншого боку, в цей вечір він не виглядав особливо задоволеним...