У мене з.являється враження, що у цьому непростому найкращому з світів не існує прямих доріг.
Я тут недавно прочитав в одній хитрій книзі, що навіть у морі-окіяні, де (здавалось би, однак ...) не має тротуарів, обмежуючих дорогу, і то - все якось галсами і брандевіндами...
Це тільки в школі і вузі людина може спланувати своє життя наперед - здати один екзамен, інший, перейти на наступний рівень...
А на сцені немає прямих доріжок.
Здавалося б - хухри-мухри - режисер намалював картину, актори за рахунок репетицій вбивають її собі в голову, поступово доганяючи що ж вони роблять...
А ніфіга.
На цьому шляху багато (прихованих) стінок, поворотів, ям...
І не завжди актори їх бачать.
Вони продовжують обережно йти в темряві, поки не впадуть, не зіткнуться зі стінкою або один з одним.
Деколи мені цей хитрий творчий процес нагадує повзання в траншеях.
Поки не переповзеш в іншу - не піднімешся з дна.
От повз я спокійно до прем.єри, здавалося, от ми відкатаємо всі мізансцени, навчимося тримати паузи і бачити один одного на сцені - і це вже можна показувати глядачам.
І тут мою траншею почало в черговий раз заливати водою сумнівів. Кому це буде цікаво? Що я взагалі роблю на сцені, і хто такий цей Фауст, щоб говорити віршами про речі, почувші про які в перший раз (можливо) мало хто з присутніх на прем.єрі зрозуміє - особливо останні ряди?
Поки я повз, я не розумів - вверх повзу я чи ні?
І тільки після розмови з командиром я зрозумів, що і одягнений не по формі, і ремінь сповзає, і взагалі мене деколи в траншеї (тобто на сцені) немає.
Що цікаво, говорили ми не про це.
А про тонкі психологічні речі, на якими люди б.ються вже давно.
Не знаю, як це виглядала сцена зовні - із залу, але зсередини все помінялося, а мене проперло.
Ні, мене не несло, я не витворяв речі, на які не був здатний ще вчора.
І натхнення не з.явилося.
Мені здалося, що я побачив нову траншею, якою краще можна було б доповзти до прем.єри.
Після цього залишалося тільки лущити пінопласт в андеграундній компанії (підвальні діти гуртка "Вмілі ручки", не чули про таких?) і почісувати язик.
І не тягнуло побачити як там поживає Дон Жуан в епізоді номер три "Камєнний гость", чи не засох порох у скупого барона Ігоря фон Крикуна з епізоду номер один.
Дотик до простої речі - пінопласта, творче самовираження в руйнуванні продукту епохи глобалізації - упаковки для моніторів, - це все що було мені потрібно.

А ви кажете - трава... Навіщо? Пара репетицій...