"Чума на оба ваши дома" Григорий Горин

Бартоломео делла Скала – герцог Веронский - Мішак Андрій

Дом Монтекки:

Синьор Монтекки - Назарок Юрій
Бенволио – племянник, друг покойного Ромео - Рябіченко Володимир АКА Billy
Антонио – дальний родственник из Неаполя - Олексій Мельничук
Бальтазар – слуга Ромео - Кудрявченко Женя

Дом Капулетти:

Синьор Капулетти - Олег Пузік
Синьора Капулетти - Таня Ковтуненко
Валентин – брат покойного Тибальда - Богдан (фізматівець)
Розалина – племянница - Маша Калачова
Самсон – слуга - Крикун Ігор

Джорджи – негоциант - Бігуняк Дмитро
Брат Лоренцо – францисканский монах, он же – Хор в прологе - Олег Завгородній
Горожане Вероны, музыканты, родственники и слуги обоих домов, солдаты - Глущенко Олена, Шевченко Ольга, Колесник Ліда, Лукович Ліда, Кутишенко Оля, Макуха Андрій, і ще може когось забув

Як і обіцяв, ділюся своїми думками про відбір акторів для вистави.
Хочу нагадати, що ще на пробах я не мав власного бачення кастингу, і трохи навіть радів, що мені це бачення не обов.язкове.
Не можу сказати, і, думаю, я не один, що результати проб мене особливо порадували.
Але, фактично перед самою виставою, я поміняв свою точку зору.
Якби мені розповіли у якій конфігурації буде текст (без майже цілої восьмої дії, і деяких монологів Брата Лоренцо), то я очевидно захотів би грати саме Герцога.
Тим більше, що приблизно одночасно я зрозумів, що дивний пазл кастинга розпадався, якщо почати когось переміщувати з місця на місце.
Якби я таки грав Брата Лоренцо, то Герцогом я би бачив Юру Назарка, але тоді треба було шукати сеньйора Монтеккі. Припустимо, ним міг би стати (як і хотів) Білл, але тоді хто б був Бенволіо?
Не просто Бенволіо, а таким, дивлячись на якого можна було б повірити, що він таки дуелянт, і молодий Валентин Капулетті дійсно перед ним шумний щиглик, який хоче створити собі на ньому репутацію.
І далі в такому ж стилі практично по всім зі словами.
Поступово я прийшов до думки, що із колоди тих, хто прийшов на проби, наш Великий Демократ умудрився розтасувати всіх максимально ефективним чином.
Всі були на своїх найкращих місцях.
Звичайно, деякі ролі помінялися після проб.
Декому це може здатися випадковістю, але я останнім часом якось слабо вірю у збіги.


Деколи я задаю собі питання про енергетичний зв.язок між людьми, які ходять по сцені, і технічним забеспеченням залу: наша енергія живить чи спалює прилади?
З одного боку, час йде, все виходить з ладу, важко зрозуміти яким чудом дещо все ж світить.
З іншого боку, деколи бачиш на сцені таке, від чого про прожектори забуваєш.
На прем.єрі "Чуми ..." лівий зі сцени прожектор просто погас, і його не змогли оживити заміною лампи.


Недавно я переглядав відеозапис вистави.
Чесно кажучи я був вражений наскільки всі ми на сцені склалися в один пазл.
Так, можна говорити про те, що шматочки цього пазлу сяяли по-різному.
Глядачам більше подобалися Антоніо із Розаліною, сенйор Монтеккі, сенйьори Капулетті, обидва слуги, на мій погляд.
В цьому нема особливої дивини: деколи це залежить від ролі, деколи від самого актора.
Різні ролі глядачами сприймаються по-різному.
Але так, щоб доволі різні люди склалися в одне ціле, і це ціле не було простим переказом тексту, а додало чогось свого невловимого і неповторного, це треба було і попрацювати, і вкластися своїми спільними бажаннямм в одному напрямку.
Вся майже трьохгодинна вистава пройшла фактично на одному диханні.
Інакше люди в проходах біля дверей, яким не дісталося місця сісти в залі, швидко би повиходили.

Мене завжди радували люди, які лізли на сцену без особливих видних оку сподівань на славу.
Мені нескоромно хочеться думати, що я і сам такий скромний.
За мою багаторічну власну історію в мене бували часи, коли цілеспрямовано йшов до невеликих, але цінних мені ролей.
Спостерігаючи за всіми нами, деколи про такі дивні бажання я нескромно думаю, як про певний рівень актора, або, хоча б, його "театральної лихоманки", бажання потрапити на сцену.
Більшість новачків часто хочуть грати (особливо дівчата) головні ролі.
Побачити себе, і хотіти зіграти якусь дивну дрібненьку роль - це треба бути вже трохи більше, ніж повністю "підсадженим" на сценічну хворобу.
В "Чумі" теж була своя доволі безіменна "комуна".
Автор деколи лінився дати їм імена, не знав, що вони взагалі були, але це не завадило всім їм пройтися по сцені.
Чесно кажучи, коли постановка тільки починалася, я турбувався за всіх цих вказаних автором городян, вартових і слуг. І звідки вони могли з.явитися в достатній кількості?
Але все обійшлося, і найкращим мінімально-затратним способом.
Не кількістю беремо, а якістю.


Що ще б сказати про прем.єру і людей, завдяки яким вона відбулася?
Ми всі молодці.
При обдумуванні цього питання я, здається, трохи зрозумів наших режисерів, які наскільки багатослівні під час репетицій (і особливо прогонів, і генеральної репетиції), настільки ж мовчазні після прем.єри.
На те, що з робочої точки зору такі "слони" не корисні (саме цієї вистави більше покажуть, а деякі просто не прийдуть більше грати у театрі), я протиставлю те, що більшість людей, які переживуть прем.єру, стають підсаджені на "театральний наркотик", і їм буде корисно отримати цінні поради.
Із досвідом, часом, кількістю прем.єр, актори самі вже думають, що знають де саме вони "помилилися".
Не завжди це збігається із тим, що може їм сказати режисер або глядачі.
Оскільки в загальному вистава - це єдиний, спільний твір всіх тих, хто працює над її створенням.
Не може одна людина "витягнути" все, ким вона б не була - режисером чи геніальним актором.
І результат роботи оцінюється гладачами в цілому - і сценарист-драматург теж впливає, як не дивно.
Прем.єра, традиційно (фактично) гірша за генеральну репетицію, показувала, що можна було щось покращити в деталях (говорячи за себе, дивлячись відеозйомку, я деколи жалкував, що не бачив чогось подібного до прем.єри, деякі речі я б робив по-іншому...).
Але в цілому "Чума ..." склалася в єдине прекрасне ціле.
Нічого акторам з такої точки зору не варто говорити - ні до чого, не в тому річ.

Крім того, прем.єра, для більшості - це вибух емоцій, завдяки чому вона часто западає в пам.ять акторам.
Мало кому захочеться псувати враження про те, що із такими спільними витратами сил створювали.

І тому всі ми - молодці.

Як показує моя власна практика багаторічного ведення цього затишного щоденничка, не зважаючи на кількість і величину емоцій, із якими співвідноситься вистава (і власна роль у ній), рано чи пізно сюжет п.єси забувається.
Дивлюся я на список вистав, у більшості яких приймав безпосередню участь, і часто не можу згадати про що взагалі йшлося, і хто ким був.
Склероз молодіє, як каже наш Великий Демократ.
Тому - зараз про моє власне бачення сюжету п.єси Григорія Горіна "Чума на оба ваши дома".
Звичайно, якщо виникне бажання ближче познайомитися із п.єсою, краще прочитати її саму.
Тим більше, що, як і всякий достойний творчий витвір мистецтва, його важко переказати весь, у деталях.
Моя ціль - це щоб можна було швидко пробігтися очима по цьому тексту, і йти далі, до фінального прем.єрного аккорду про цю постановку.
Я напишу не все, але, як знову показує моя власна практика, достатньо тільки почати годувати ненаситну лакуну пам.яті певними натяками-фактами, як раптом все почне пригадуватися все більше і більше.

Фактично, "Чума ..." починається на місці, де закінчилася п.єса Вільяма Шекспіра "Ромео і Джульєтта".
Смерть обох закоханих цілком природньо переросла у спільні похорони.
І Герцог Верони цілком очікувано сказав у слід двом закоханим серцям про те, що нема повісті сумніше на світі, ніж повість про Ромео і Джульєтту.
Але технічне виконання - те, як автор переказує підступно задуманий ним для героїв сюжет, вилилося у те, що у п.єсі є два плани - один сюжетний, а інший театральний. Монах Лоренцо, фактично, написав п.єсу про свою долю і показує її глядачам у власній виставі.
Саме тому мені так подобалася ця неоднозначна роль.
З одного боку, брат Лоренцо серед подій, які розгортаються серед глядачів. Людина під час випробування сили віри в бога.
З іншого боку, бувший брат Лоренцо, театрал, який говорить із глядачами, пояснює те, що відбулося з ним і Вероною.
Нелінійна, багатопланова і цікава для виконання роль.
(Я залишу питання кастингу на наступну, завершальну замітку про описувану постановку).

Постановка "Театру Без Декорацій" починалася і переростала у сюжет по Г. Горіну.
Все починалося із невеликої пантоміми близько до сюжету оригінальної п.єси Шекспіра: бал, на якому присутні члени обох сімей, зустріч Ромео і Джульєтти, розтягнення в різні боки закоханих, бійка до загальної погибелі на шпагах між сім.ями.
Бійка вже була записана у Г. Горіна.
Далі виходив актор, який розповідав публіці про що буде йтися, відпускав "вбитих" акторів, одягав рясу, ставав братом Лоренцо, і запускав новий сюжетний план.

Отже, Верона, похорон Ромео і Джульєтти.
Похорон спільний, як і горе у обох сімей.
Але це не може зупинити каламуть взаємних почуттів сімей Монтеккі і Капулетті.
Навіть нещастя не зупиняє на мить їх взаємної ненависті.
Ні голів сімейств, ні знатних членів родини, ні простих слуг не зворушує суворість моменту і спільне нещастя.
Навіть над тілами загиблих молодих вони продовжують намагатися вчепитися один одному в горло.

Між двох сімей - Герцог Верони, якому випала нещаслива доля ще із минулої шекспірівської частини бути голосом розуму, примирення і розважливості, якого ніхто не слухає.
Терпіння Герцога не витримує, і він придумує зробити рідними обидві родини - Монтеккі і Капулетті.
Цікава думка - адже саме по родинному принципу противники обирають хто є свій, а хто чужий, і кого власне треба вбивати.
Під страхом арешту Монтеккі наказано підібрати нареченого, а Капулетті - наречену, щоб замінити таким чином нещасних загублених закоханих Ромео і Джульєтту.
Строку - тиждень.

Обидві родини швидко знаходять тих, кого не шкода втратити, і ким можна було б зганьбити ворога.
Монтеккі "віддають" кульгавого Антоніо (який, можливо, ніякий і не Монтеккі), Капулетті - вже вагітну в наслідок доволі брудної історії Розаліну (взагалі кажучи, доволі підступний хід Г. Горіна так підставити Розаліну, яку начитанний глядач буде вважати тою Розаліною, через яку Ромео пішов на небезпечний бал до ворогів, і так зустрів Джульєтту).
В обох майбутніх наречених проблеми, вирішити які вони поки можуть сподіватися лише із сторонньою допомогою.
Це їх і зближує.
З іншого боку, я думаю, пройдисвіт Антоніо не міг не вплинути на Розаліну - такий вже він задуманий і створений Горіним.
Такий вже він був в "Театрі Без Декорацій"...

Весілля, як кінець початої із невідомої причини боротьби, демонстративно святкується спільно всім містом до тих пір, поки все не псує єдина, напевно, людина в Вероні, якій фактично немає приводів веселитися: брат Лоренцо. Навіть голови ворогуючих сімей можуть потішатися із підступів, які вони один одному приготували. А брат Лоренцо, який відчуває себе відповідальним за смерті Ромео і Джульєтти, не може і не хоче забути про власний обов.язок.
Випливає на світло підозра, що Антоніо - двоєженець. І не спасає ні намагання клятви на хресті, ні публічна сповідь про своє життя Антоніо (із фактом церковного дозволу на повторний шлюб, який вже закінчився смертю його другої жінки).
Брат Лоренцо не хоче брати на себе надмірної відповідальності, він згоден лише підкоритися приписам із єпископату.
Весілля відкладається.
Герцог Верони безсилий перед церемоніальною владою церкви і спільною ненавистю обох сімей.
Все, що він може, це спостерігати, і повторно проклинати голів сімей "чумою на обидва доми", як влучно висловився ще в першій частині Меркуціо (доречі, родич Герцога).
І звична каламуть ненависті закручується знову, всі лише чекають приводу, щоб знову закрутитися на вулицях Верони.
П.яне штурхання слуг переростає в конфлікт між дворянами.
Вже витягнуті шпаги, коли Антоніо намагається розборонити бійку.
І по іронії долі саме Антоніо і постраждає від цієї штурханини.
Герцог потрапляє лише на фінал, і зриває, фактично, свою злість на новоприбулому до міста.
Антоніо висилають з Верони.
А Герцогу залишається сподіватися лише на майбутню дитину, спільну для обох ворогуючих сімей, яку Антоніо визнав своєю серед розборок по весіллю.
І дитину цю Герцог оголошує своїм прийманим онуком.

Час летить, на Італію (і Верону зокрема) нападає чума (прокляття збуваються?), і дитина ця народжується одночасно із звісткою про смерть Антоніо.
(Глядачі не знають, вирізаний кусок однієї із сцен не познайомив їх із пікантними подробицями вагітності Розаліни: можливих батьків двоє, і один із них мавр. Синьйора Капулетті, якій про все відомо, радісно вилітає із кімнати породіллі із малозрозумілим для непосвячених криком "біленька!").
Новонароджену дівчинку, зрозуміло, називають Джульєттою (за наказом Герцога).

Обидві ворогуючих родини тепер мають цілком матеріальний приз, за який можна боротися - майбутню власницю земель, які Герцог подарував своїх названій онуці.
Каламуть просто так не зникає.

Під тиском шантажу і "порад" Розаліну змушують одружитися із справжнім батьком дитини - спільним партнером для всіх учасників процесу (і Герцога теж) торгівцем Джорджі.

І настає час Антоніо, який, звичайно, не загинув, знову зіпсувати всім карти.
Він повертається у Верону, і з монастиря францисканскього брата Лоренцо дає звістку Розаліні.

І виявляється, що Верона - місто чудес.
Після першого дива, між Ромео і Джульєттою, виявляється, існує друге нікому не потрібне чудо: взаємне кохання Антоніо і Розаліни.
І коханню цьому не існує ні меж, ні кордонів.

Третім дивом можна визнати відродження давніх неймовірно теплих відчуттів між главами домів - сенйорою Капулетті і синйором Монтеккі. Шекспір, напевно і не знав, що колись в дитинстві вони були близькі, але молодому Монтеккі не вистачило тієї сміливості, яку так нерозсудливо продемонстрував його син Ромео.

Далі дива трапляється все більше, частіше і швидше.
Молодь обох ворогуючих домів дивно спільно починає свою власну гру.
Вони роблять замах на Антоніо (всі у місті хочуть цього, і Герцог, і рогоносець Джорджі, і глави сімей).
Не повезло Валентину Капулетті, якого в цій сутичці вбивають, і цим повезло Бенволіо Монтеккі, який стає одноосібним лідером молоді.
Гине від рук Розаліни невчасно охочий до отримання подружніх обов.язків Джорджі.
Невідомі темні події прикривають зникнення зі сцени старих голів сімей (але я вірю, що Бенволіо не залишився осторонь від цих подій, і допоміг старому поколінню злягти в ліжка без шансів на одужання).
Бенволіо керує нетовпом із наміром провести обряд публічного покарання, і веде всіх до монастиря, де заховалися Антоніо і Розаліна.

Антоніо близький до смерті і без чужих зусиль.
У нього залишилося лише одне бажання - одружитися із Розаліною.
Він марить про те, що як розправить вітрила і понесе їх обох до кращого життя великий красень-корабель.

І тут вже перед завжди винним братом Лоренцо питання стає в такому розрізі, що і його бездіяльність призведе до небажаних ним наслідків. Все, що він може запропонувати Антоніо і Розаліні, які скоро зустрінуться із самосудом, це полегшення душі, об.єднання їх якщо не у визнаному всіма, то хоча б ними шлюбі.
Важкий вибір брата Лоренцо вирішуєтья сам собою.
Від обряду одруження вже залежить тільки подальша доля самого монаха.
І брат Лоренцо одружує Антоніо і Розаліну.
Антоніо і Розаліна виходять до юрби, і присутньому безсилому Герцогові Верони залишається лише просити брата Лоренцо пом.якшити літопис, який він веде перед глядачами.
Верона, все ж таки, карнавали і все таке...

Подальша доля нарешті одружених прикрита в постановці завісою, а автором п.єси трюком із напусканням туману на Верону, серед якого вдало загубилися Антоніо і Розаліна.
І мені трохи не зрозуміло - чи це брат Лоренцо справді пом.якшив за порадою Герцога страшний кінець, чи це автор п.єси зумисно все швиденько прикрив, щоб закінчити до настання четвертої години постановки.
А тим, хто згадає початок п.єси, і трошки подумає, дійсно, як у постановці "Театра Бед Декорацій", зовсім не обов.язково вислуховувати останні віршовані куплети брата Лоренцо про те, як він перестав бути монахом, і пішов у труппу акторів-волоцюг, і з тих пір бродить по світові, розповідаючи по те, що ж насправді було тоді у Вероні.

В театрі без декорацій існує невелика плутанина на рахунок терміну "Генеральна репетиція".
Зазвичай вистави проходять по суботам, а на те, що називають генрепом, проходить в четвер, і на нього з.являється до половини залу глядачів.
Тобто, фактично, це вже вистава.
А остання репетиція проходить в середу тижня, в яку проходить вистава. Фактично, вона і є генеральною.
Саме такий був описуваний день.
Почали, щоправда, трохи із запізненням, враховуючи майже трьохгодинну тривалість постановки.
Підвів молодий Валентин Капулетті - довго бігав по свій костюм. Зате всі були, нарешті, у сценічних костюмах.
Закінчили близько 11 вечора.

Лірична цена між синйором Монтеккі і синйорою Капулетті у восьмій картині повернулася.

Після недільної репетиції емоції мої якось вляглися.
Я практично перестав думати про те, що треба змінити в ролі.
Робота над роллю, звичайно, не закінчилася, але перейшла в ремесло, в рухи, паузи.
А я звик більше переживати через речі, які пов.язані більш "високим" рівнем: відношення між дійовими особами, настрій, думки і яку людину я показую на сцені.
Шкода, що я не міг бачити зйомки того, як я граю у цій виставі.
Дивлюся я зараз, і розумію, що дещо я би поміняв, і не тільки на рівні ремесла...

У цей вечір були застосовані правки для зменшення вистави менше трьох годин - тобто, фактично, без восьмої картини, ну і ще деяких частинок.
Як я вже писав, мені було шкода.

Ще в цей вечір виявилася неприємність із лампами.
Я спеціально прийшов трохи раніше, щоб замінити декілька ламп із бокових прожекторів у залі - вони не горіли в неділю. Але все виявилося сумно: лампи на перший погляд були в порядку і після заміни на нові не запрацювали.
Справа у запобіжниках, які псуються з часом.
Деякі з них виходять з ладу при перегріванні.
Матеріальний ресурс руйнується...

Ще цього вечора торгувалися із Великим Демократом за ліричну сцену сенйора Монтеккі і сенйори Капулетті у восьмій дії.
При чому, що характерно, найбільше торгувалися не безпосердні учасники - Юра Назарок і Таня Ковтуненко (Хіжіна), які спокійно прийняли вибір режисера, а інші - глядачі, актори і учасники процесу.
І режисера вдалося вмовити.
Останньою краплею стала вдало підібрана постмодерністична фонограмма: тема із італійського фільму "Ромео і Джульєтта" знятого режисером Джефіреллі.
На молодь я не сподіваюся, але старші за тридцять років по ідеї повинні були б знати і цей чудовий фільм, в якому прекрасно зіграли актори приблизно вказаного у п.єсі Шекспіра віку, і головну музичну тему фільма.
Якщо не взнати, то хоча б отримати дивне відчуття дежавю під час сцени.

Недільна репетиція "Чума на оба ваши дома"
Згідно таємного пакту, який Великий Демократ колись (за легендами) уклав, можливо, сам із собою, на одну постановку можна витрачати лише одні чари "репетиція на весь день".
Зазвичай дія цих чар дуже позитивна, чари накладаютсья лише в останню неділю перед виставою, і вплив починається ще задовго до цієї неделі.
Тільки подумаєш, що будуть декільки повних прогонів (я давно не пам.ятаю трьох прогонів, другий за звичай закінчується коли вже темно), послухаєш режисера, що неділя у всіх "втрачена", і починаєш губитися у здогадах який ти будеш недільного вечора.
Справедливості заради зазначу, що такі потужні чари вимотують більше всіх самого "чарівника".
Із розрізнених зазвичай до неділі сцен він "збирає" виставу, щось додає, щось викидує, торгується сам із собою, і загалом живе найактивнішим серед усіх учасників події життям.
Цієї неділі дійшла черга до "Чума на оба ваши дома".
Як на мене, саме в цей день відбулася, склалася вистава.
Справа в тому, що повна постановка авторського тексту займає очевидно більше трьох годин. А оскільки ідеологічно ТБД працює без антрактів і буфетних розпродажів чебуреків і пива в холлі, то режисери зазвичай шкодують психіку і сідловища глядачів, і намагаютя обмежитися двома, максимум епохальними трьома годинами.
"Чума ..." була прореперирувана по тексту більше ніж три години.
Після довгого (із збиваннями) першого прогону, це стало практично ясно.
Другий, із меншими паузами, тільки підтвердив очевидний факт.
І ввечорі було прийнято рішення про викидання більшості сцен восьмої картини, ще по дрібниць по ходу п.єси, ну, і фінал обрізали.
Відповідно, випадкові глядачі (я не пам.ятаю щоб було їх багато) в цей день бачили найповніший варіант постановки.
Такі зазвичай намагаються випускати окремим тиражем, із написом "режисерська версія".
Чесно кажучи, там було на що глянути.
Взяти хоча б Діму Бігуняка, який вклав у свої нечасті виходи на сцену багато сил, бажання, і створив яскраву роль. Жаль, але його герой (негоциант Джорджі з Неаполя) не надто важливий для сюжету... Його можна було різати.
Ще трохи постраждав монах Лоренцо, і я, можливо, вперше позитивно подумав про те, що я не отримав цю роль. В межах, які залишилися для монаха, роль виглядала трохи не так, як уявляв собі її я. І якби знав, що будуть такі "правки", можливо, і свідомо відмовився б неї. Тепер я думав, що мені повезло.
Ну, Герцога порізали трохи, викинули саме сцену його розмови із Джорджі, там було декілька солодких фраз про те, що у Розаліни третій тиждень "постільний режим", і що "рогоносці у Вероні не приживаються", але на фоні того, що відбувалося навколо (перш за все Джорджі, і викинута смачна, пророблена, із використанням маніпулятивних НЛП-технік, із глибоким підтекстом, лірична сцена синйора Монтеккі і синйори Капулетті), суму за втратою частини себе я не віжчував.
Занадто вже інших було шкода.