На минулому тижні нічого особливого в маленькому самонадільному театрі не відбувалося.
Головний режисер разом с Головним Декоратором насолоджувалися свіжим гірським повітрям.
У компанії Біллі (по слухам) відбувалися репетиції. Але наш штатний кореспондент пішов у конкретний "забій", і наших сил випровадити його "в поля" - спостерігати і фотографувати творчий процес - не вистачило.
Тому ми стали переглядати відеозапис останньої вистави.
Не можемо (в черговий раз) не відмітити відчутну різницю між роботами професіонала, любителя і людини, яка просто тримає в руках відеокамеру під час вистави. Навіть якщо останній з них буде намагатися відслідкувати за тим, що відбувається на сцені (наїзджаючи і від.їзджаючи об.єктивом), нічого особливо вартого уваги в напівтемному залі він не покладе на плівку.
Під час перегляду весь час хочеться сказати - "ближче! ближче!". Але операторові все і так було видно в об.єктив, обличчя, напевно, не були білими масками, або він просто намагався зняти так, щоб потім можна було відновити всі мізансцени.
Не Голівуд, і навіть не Мосфільм.
Хоча на касетах (як не дивно) було щось варте уваги.
Для своєї власної розваги оператор перед виставою декілька разів вмикав камеру, і в аннали історії потрапили кадри, які з часом стануть безцінними - молоді обличчя в атмосфері прем.єри, до якої вже менше декількох годин.
Словами цього не передати, це треба бачити, це треба пережити. І не суть важливо що саме знято на плівку - головне, що через зю років людина побачить і почує себе таким молодим, і згадає справи минулих днів...
Звичайно, якби цей недооператор знав, що поки він розважається з кнопкою вмикання камери, в залі проходить операція допуску Дівєєва-Церковного до віп-ложі зарезервованих дирекцією "театру без декорацій" місць...
(Бачили б ви цю віп-ложу... огороджена потасканою мотузкою центральна частина залу)
Або якби він здогадався увімкнути відеокамеру в момент, коли Ксенія Козаченко (АУ) тримаючи за руки Олексія Мельничука (АРЛЕКІН) і Олексія Дівєєва-Церковного, загадувала бажання (і не бажала відпустити зірку з телеекрана, поки не загадала, здається, все, що тільки можна)...
Він би наварив невеликі грошенята від нашого жовтуватого журналу скандальної хроніки.
Ееех! Тільки згадками і живемо...
Щось колектив нашої редакції потягнуло на лірику. Старіємо?