В цей вечір я відвідав свій інший улюблений театр. Мені подобається "Київський державний академічний театр драми і комедії на лівому березі" (який я називаю абревіатурою "ТДК"). Я навіть колись хотів передивитися всі його вистави...
І ось після довгої паузи (минулого разу це було аж восени, і тоді ми гуртом ходили на "Зрітелі на спектакль не допускатся", доречі, дуже раджу, класна комедія!) і ретельного вибору я знову став його глядачем.

Я купив у вестибюлі программку, з якої отримав наступну інформацію:
Назва вистави: "Веселитесь! Все хорошо:!?" (Душевниє откровения в ожиданіі Володі, спектакль без антракта по п'єсє "Аделаіда").
Прем'єра відбулася 13 квітня 2003 року.

Автор: Євгеній Унгард.
Режисер: Андрій Білоус (студент 4-ого курсу режисури драми Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого, курс з.д. мистецтв України, професора Володимира Суд'їна). (По правді говорячи, я цей факт помітив тільки після перегляду вистави, і навіть після довгого часу - під час роботи над цією сторінкою мого щоденника).
Пластичне рішення: засл. арт. України Льва Сомова. (А от на цей факт я звернув увагу одразу...).
Художній керівник постановки: нар. арт. України Едуард Митницький (він же художній керівник театру, саме його я чомусь прийняв за режисера...)

Діючі особи і виконавці:
АДЕЛАЇДА - Світлана Орліченко (а без галочки на програмці - Наталка Озірська)
ІВАНОВНА - Галина Корнєєва (Ніна Кич, відповідно)
КОЧКІН - Костянтин Костишин (Михайло Жонін)
ВІОЛЕТТА ХАРІТОНОВНА - засл. арт. України Світлана Золотько (Тетяна Камбурова)
ЛЮСЯ - Наталка Циганенко (Ірина Мельник)
НІНЕЛЬ ГЕОРГІЄВНА - Ірина Мак (Оксана Архангельска)

Для себе я при перегляді програмки відмітив з виконавців мені знайомі лише двоє - засл. арт. України Світлана Золотько (Тримаючи в руках старі програмки, скажу, що бачив її у виставах "Зрітелі на спектакль не допускатся" (хазяйка театру), "Ідеальний муж", "Анна Кареніна", "Женіх с Ієрусаліма", "Мєлкий бєс", "Сільвія", "Комедія о прєлесті грєха". Хмммм. Прочитав, і здалося, що ходив тільки на вистави цієї акторки...) і Ірина Мак (сам згадав, що бачив її в обидва свої приходи на "Зрітелі на спектакль не допускатся" в ролі тієї дами, яка весь час була в захваті від їхньої трупи - папери підказують, що роль називалася "Флавія Брент, вона же Белінда Блеяр", і ще - що вона грала й в "Анна Кареніна"). Звичайно, акторський склад мало що сказав про виставу...

Сцена ще до фактичного початку вистави була відкрита - при чому бокові завіси були підняті - можливо, для того, щоб глядачі могли добре розгледіти все, що було на сцені (а можливо, щоб натякнути глядачам, що розділення на сцену і зал, на справжнє і уявне життя не буде) - ящики-коробки, м'яч, гітару, табуретки, програвач пластинок, ванну з целофановою завісою і ще різний мотлох. Зверху в три ряди (на різній висоті, що створювало іллюзію перспективи) висіли зварені докупи покручені водопровідні труби. Особисто у мене склалося враження, що декоратор намагався створити враження великої за розмірами старої комунальної кімнати.

Не буду особливо пересказувати сюжет (раптом комусь ще захочеться її подивитися?). Розлучені чоловік і жінка (Аделаїда). Її мати - пролетарка, так би мовити. Його мати - "абразованная". Її подружка з інтелектом 50-60 пунктів. Дама з ЖЕКу. Аделаїда виходить знову заміж - за "бізнесмена з нових". Це той Володя, якого чекають... Нічого складнішого, ніж мильна опера, побачити яку можна ввімкнувши телевізор, на сцені не було. Але спостерігати за тим, що відбувається, було цікаво.

Мені навіть подумалося - завдяки акторській грі - і "бантикам" (як їх називає режисер "Театру без декорацій"), і самому рівню майстерності, завдяки вмілому поданню сюжета, коли спостерігачі обдурюють самі себе, а їх - вистава несподіваними поворотами, глядачі зникають, вони цілком зосереджуються на процесі, можна навіть сказати - стають співучасниками дійства.

(І ось в чому різниця театру і кіно. В театрі реальні люди, у їх достовірність віриш. В кіно - особливо із зростанням ваги спецефектів, монтажів, спецтрюків і спецобладнання, вірити в реальність того, що відбуається, все тяжче. Зжитися з персонажем фільму важче, ніж з актором на сцені. Кіно все більше просто розважає...).

І такий вихід глядача на сцену цілком заплановано. Спочатку, під дією доброго веселого гумору, він розслаблявся, його ніщо не напрягало. З часом, ближче до середини вистави, на сцені умовно кажучи створюється своєрідне "зеркало" - глядача ніби хтось підбиває локтем під дих - чи не ти це на сцені? Та ви що! "Веселіться! Все добре!?" І це один з "прийомів", "підходів" до театральної постановки, який мені особисто дуже подобається.

Це серйозна п'єса. Питання, яких вона торкається, не такі й прості. А підхід і темп, з якими вони подані, можливо, був би занадто дорослим особисто для мене під час мого навчання в університеті.
Автобіографічний герой в книзі Генрі Міллера "Тропік рака" проходить по сюжету з наміром написати останню книгу, довершену, таку, після якої вже не буде для чого писати, вона вбере в себе все, що було до неї, і що могло би бути після.
Ця вистава, як на мене, зразок довершенної - коли не можна сказати де треба додати, а де щось замінити.
Але прикол в тому, що охоплює тільки частину, один з аспектів життя. От тільки висловити
Я все більше впевнююсь в тому, що справжні витвори мистецтва (будь-якого) важко спростити до кількох фраз, слів або понять. Таке мистецтво своєрідним чином віддзеркалює саме життя з його неоднозначністю і плюралістичністю точок зору.

Актори-виконавці, не зважаючи на різні частки в діях на сцені, всі відіграли вище усіляких похвал.
Єдиний чоловік на сцені - КОЧКІН = Костянтин Костишин - персонально мені сподобався найбільше, але, можливо, тільки тому, що характером і виглядом нагадав мені однокласника Володю Семенова (доречі, в минулому актора "Театру без декорацій" - дворянина Конрада з "Багато шуму з нічого" (1994) і дворецького Томаса з постановки "Шерлок Холмс і всі-всі-всі" зразка 1995 року, а зараз - кандидата фіз.-мат. наук)... А ще коли він продемонстрував відмінні знання для гри в міста... я просто був в шоці...
А Світлану Орліченко (АДЕЛАЇДА) я пригадав одразу, як тільки побачив її на сцені - я бачив її на сцені (порадишись із паперами, можу вказати де саме - у виставах "Комедія о прєлесті грєха", "Сільвія" - один з двох разів, "Мєлкій бєс").
Інших я бачив вперше.
Але що я зрозумів - це те, як можуть виглядати саме _театральні_ професіонали, і як деколи любителям до них далеко...

Про пластичне рішення. Те, що постановник, так би мовити, помічник режисера у цьому питанні - Лев Сомов, зі мною згодиться будь-який глядач "Зрітелі на спектакль не допускатся", який бачив фінальний танець. Під час вистави мав місце не то танець, не то пантоміма, не то балет, який стилем нагадав той, просто фантастичний. Хоча і цей був дуже класний. І його образне наповнення, місце у виставі, значення просто вразили - я ледве встигав перетворювати свої враження в такий вигляд (думки, слова), щоб потім я його міг згадати. І це було дуже приємно.

Ще про пластику. Місцями діалогів не було - були тільки театральні рухи, щось на зразок етюдів, наповнені контекстом сюжету. Це мені нагадало те, чим зараз займаються вечорами в "Театрі без декорацій".

Коли я йшов на цю виставу, очікування мої були на рівні нової розваги - я не чекав на той шквал вражень, який я зараз намагався передати. Думаю, що зробити цього мені, як би я не намагався, не вдастся.
Коли я йшов з театру додому, то боровся з тим, щоб не впасти в депресію - настільки слабкими виглядали тоді в очах мої попередні виходи на сцену і спроби хоч трохи бути актором театру. Але приємні переживання від вистави перевищили негатив самокопань...
Давно Ви бачили щось, що Вас дійсно вразило?

І ще - така вистава і на четвертому курсі...

p/s Я поки що думаю над тим як мій похід стосується анонсованого огляду життя маленького самонадіяльного "Театру без декорацій". Поки я думаю, а кількість таких походів невелика, ця сторінка полежить в цій папці.