Взагалі-то, особисто я мало розумію людей, які після купівлі цифрового фотоапарату закидують інтернет купою фоток з вікна свого дому(роботи). Радянська школа не змогла виховати в мені естетичного почуття краси. Мені важко зрозуміти картини, які не несуть в собі емоційного або сюжетного навантаження. Тіпа красиво? Да ну?
Інша справа - "Театр без декорацій".
Я все більше прогріваю лаву олімпійського резерву, і так сталося, що на цій лавці я деколи тримаю в руках різні камери.
Так от, до чого це я веду - цього вечора мені руки чесалися, щоб залишити кадри на сцені для історії.
Минули часи загальних зборів, і зараз вже важко згадати, наприклад, номер Наталки Базько, Діми Бігуняка і Саші Баришнікова (ака Бейс) "Зіндагі кяпяз" (даруйте за мій акцент). Словами можна описати, але передати те, що відбувалося тоді на сцені, важко - можна лище розкрутити голову на спомини... А якщо їх нема, бо тебе тоді не було?
Тоді в справу вступають фотокартки від зухвалих папарацци і непрофесійнозняте відео.
Але театр - це хитра штука.
Щоб зрозуміти, відчути все, деколи недостатньо навіть знаходитися в залі... Що вже говорити про фото- і відеосесії? Але спорбувати щось таке упіймати за хвіст вони допоможуть...

Від того, що я бачив на сцені цього вечора, я отримав більше задоволення, ніж від деяких концертів у фізматі (не всіх, останнім часом ситуація трохи змінилася на краще...) або навіть вистав деяких професійних театрів Києва...
За чим йде сучасний глядач в театр?
За задоволенням, розвагою перш за все (у більшості своїй) - така моя думка. Він відкритий для того, щоб його розвеселили, розсмішили. Трагедіями важко наповнити повний зал...
Здавалося б - чого такого особливого відбувалося на сцені? Ті ж рахування секунд, ходіння на різних базових швидкостях, заміна партнера в "замороженій" позі, "криве зеркало" (як я це називаю, навіть просту позу передати ланцюгом вдаєтсья рідко), а далі - етюди.
Саме етюди (цього разу стандартні, в парах) утворили невеликий розважальний концерт - адже цього разу кожен з них був невеликою сценкою.
Моїм найбільшим відкриттям цієї зими був той факт, що не важливо що саме говорити під час того, коли відігруєш якусь ситуацію.
От візьмемо те, з чого почали - зображення певного аллегоричного поняття (ненависть, веселість, боязливість тирипири) за допомогою текстів, які складаються із цифр або чисел. Крім того, після закінчення і коли називалося (або відгадувалося) те, що показували актори, режисер намагався задавати різні каверзні запитання учасникам етюду. Цим він допомагав виробити правильне відношення до етюдів. Режисер - друг актора, як не дивно.
Пам.ять у мене дівоча, і згадати точно все те, що відбувалося в доброзичливій атмосфері сценічних тренувань, вона ліниться. Але це точно було весело і цікаво. Всі намагалися показати якусь історію.
Далі "вводна" для етюдів трохи помінялася. Замість видуманих цифр треба було читати вірші Пушкіна, і лише один учасник розказував, а інший повинен був реагувати на одне з двох слів - "добре" і "погано"(і тільки їх він мав право говорити). Але суть від цього не помінялася.
На цих етюдах вже розійшлися - в залі сиділи вже найдоброзичливіші глядачі, а це так допомагає...
І коли Ігор Крикун з Сашою (не з фізмату, ідентифікація відстутня) показали сценку з приходом п.яного чоловіка додому, і розповіддю його про своє пригоди (я думаю, це була домашня заготовка) під "У Лукомор.я дуб зєльоний...", або коли Лєна (перке сі ту Ромео?) з Славіком (Манюрою) зіграли маму з дитиною на руках (тестом був той же "дуб під лукомр.єм"), або коли Сергій Володимирович™ (Сивокінь, деколи відзивається на "Мага") з Юлєю (фізмат, десятий клас, здається) зобразили вчителя з ученицею (теж "дуб..."), або Юля Муха з Кирилом пройшлися по сцені парочкою ("Мой дядя самих чєстних правіл..."), їм аплодували із залу.
От так от. "Смєх і радость ми пріносім людям". І самі собі - теж.

А ще було приємно помітити, як після завершаючих слів Васіліча - мовляв, "все закінчилося, всі вільні" аудиторія деякий час завмерла, і він перефразував оголошення ще декілька раз. Особисто мені здалося, що часу ніхто особливо не помічав, і закінчилося все досить несподівано (доречі, приблизно за 20 хвилин до десятої вечора). Як кажуть - "нувотнасамомінтєресноммєстє..."...

На жаль, зайнятися декораціями для "Часи с кукушкой", не вдалося. У потенційних учасників цього невдячного заходу виявилися справи - дорослі, зайняті люди все ж-таки - а мені одному руки не піднімалися витягувати по черзі скручені "стіни", розводити клей, обклеювати їх принесеними газетами... Крім того, на початку творчого процесу сценічних рухів, людей для участі було мало... потім, потихеньку, їх стало більше, і на сцену вийшли вже втринадцятьох (недаром ми не далеко відійшли від п.ятниці, тринадцятого; пікова кількість була 15 чоловік), і відірватися від того всього, що відбувалося на сцені і в залі, було вже важко...

p/s Ледь не забув - в п.ятницю намічаються проби.
Рекомендую перечитати-таки "Маленькі трагедії" (А.С.-а Пушкіна). Звичайно, це нічого не гарантує, може не допомогти, і взагалі - я знаю декілька яскравих прикладів "прийшов пустий, побачив що проби, отримав головну роль", але чи настільки ви вірите в своє везіння?
А ще легендарна вожжа може попасти під мантію, і, йдучи на одні проби, ви потрапите на інші... Навсяк випадок ви можете також прочитати "Вечори на хуторі поблизу Диканьки" Миколи Гоголя, "Борислав сміється" Івана Франка, або всі томи серії "Всесвітня література" - ніколи не завадить... Але коли прийде вожжа, це не допоможе...