Ще в минулому столітті нідерландський вчений Йохан Хьойзінга в своїй праці "Homo Ludens" (Людина Граюча) відмітив важливу роль інституту гри в культурі нашої цивілізації.
На жаль, я цю книгу до кінця не дочитав (можливо, саме тому і сиджу штатним кореспондентом жовтої стінгазети...), але декілька цікавих думок з неї я все ж виніс. Найцікавішою в ній мені здалася думка про те, що і дорослі (здавалося б) люди часом навіть не знаючи є учасниками різних ігор.
В цей вечір я, ризикуючи здоров.ям, прийшов на анонсовані "сценічні рухи" в "театрі без декорацій". Залишитися непомітним було не важко - на сцені було 12 чоловік - серед них і зовсім новачки, які прийшли вперше. Цікаво, що були й "ветерани" - Ігор Крикун, Наталка ( :) ) Базько і Роман Савченко.
Так от, це було скоріше не тренування, а якась комбінована гра.
На вулиці зима, холод (в залі теж не дуже тепло), а невелика юрба займається чимось дуже схожим на дитячі ігри для дошкільнят.
І, що характерно, отримує від цього задоволення!
Це було видно по їх розпашілим червоним обличчям.
Грішним ділом, і я не зміг встояти від того, щоб повністю не включитися в процес...
Тим більше, що займалися також тим, що має дуже розумну назву - "автодидактичні вправи" (якщо я не помиляюся).
А суть їх полягає в тому, що в заданому керівником ритмі учасники тренінгу почерзі називають задані слова (ім.я або обрані ними самими слова), передаючи чергу в довільному порядку (на 3ій такт - свій ідентифікатор, на 4ий - обраної "жертви"). Помилка - випадання з ритму, передача вибувшому - карається виключенням з процесу гри. Цикл закінчується, коли залишаються двоє.

p/s В середу піду знову...
Не зважаючи на те, що потрібно виконати домашнє завдання (здрастуй, школа!) - придумати самому і виконати невелику безслівну сценку, з якої можна було б вгадати певну емоцію (радість, нудьга, страх).