Перебуваючи в специфічній ролі спеціального такого писаки я пройшов етап топтання між трьома группами - теоретиків, практиків і критиків (розумних, красивих і сильних) і поки стою якось окремо.
Принаймні не вважаю себе належним до жодної із трьох груп.

В цьому я свої переваги - я можу займатися тим чим хочу в данний момент.
Хоча і отримував на горіхи за це деколи то від практиків, то від теоретиків (критики щось мені не зустрічаються, але думаю і вони...).

В даний момент я хочу сказати ще декілька слів про праект "Хіп-хоп вертеп" - тим більше дата під якою знаходиться цей опус, є повтором показу - спеціально для юних математиків.
Новизною його постановки був один цікавий момент - те, що вся масовка - а це більше 10 людей - повинна була знаходитися весь час на сцені. А було це тому, що в місці першого показу не було куліс, де б могли заховатися "неактивні" учасники процесу.
Відповідно прийшлося придумувати чим їм займатися.
Не завжди це було вдало, і цей процес практично бездіяльного (не дай б-г зробити щось таке, що відверне увагу від основного дійства!) існування на сцені притомив акторів.
Думаю, це також зробило свій вклад у враження від вистави.

Крім того, у мене складається враження, щшо наш Великий і Жахливий стає потихеньку німим на рахунок смислу.
От взяти весняний праект - "Дами і Гусари". Навіть текст там такий, що ставити його не особливо тягне. А постановка залишила питання - а чи не обманули глядача?
Ось в залі сміялися. А чому сміялися не відомо.
Таке враження, що це було занесено у сценарій вистави.
На словах пояснити думаю ніхто не зможе з цого саме він сміявся.
Вертепу не повезло - глядача забули попередити що це - комедія, трагедія або хоча б сказати що треба робити. Сміятися чи задуматися про вічне.
Можливо, режисер і сам не знав що це повинно бути, чи до акторів не дійшло що вони роблять і яку реакцію повинні викликати...

Хоча рано підбивати підсумки, але на данний момент мені здається, що основною темою того, що з.являється на світ від Великого і Жахливого (за великої допомоги його незамінного помічника) є ідея про різноманітність, різноплановість життя.
Я (не перший, і не останній) довгий час займався пошуками смислу у житті, і так його і не знайшов.
Те, що "виходить з рук" Великого Німого рідко має один закінчений смисл, а якщо глядачам здається, що це не так, то, думаю, словами вони цей смисл описати не зможуть.
На сцені просто ще одна історія з життя.
Навіть у його найзухваліших постановках у хіліганській манері.

А безцільно прожити в певній манері на сцені - хоч і менше години - чужим життям...
Це, знаєте, стомлює.