Я звичайно міг би продовжити видумувати і писати всілякі не особливо до маленького але вже академічного стосовні речі, але якось воно вже приїлося...
Стану на деяких час із архіваріуса типу критиком.

Підсумовуючи досвід декількох тижнів, заповнених фізичною зарадкою на сцені, коротко можна викласти наступне:
Театральні сценічні рухи були. І, здається, регулярно. Засоби немасової дезінформації не завжди доходили до циганського табору фанатиків старої грецької музи імені якої не всі згадають, але по слухам творчий процес проходив як тренування. За графіком.

Що вразило:
"Зарухалися" етюди. Вони стали живі.
Я - як найвдячніший в світі глядач - невимовно радий.
Звичайно, мені можуть заперечити і "поставити на вид", що мовляв нічого дивного - типу минула вистава вся була таким собі типу етюдиком за творчим процесом... Але на сцені ж були не тільки ветерани, і доречі не завжди вони були найкращі в самопальних сценках, хоча марку здається тримали...
Учасники процесу не були скутими і зажатими, веселили себе і оточуючих.
Я думаю - це знаковий здобуток, мені б не хотілося, щоб його було втрачено.

А ще в маленькому бурхливому театрикові з.явилися нові обличчя, нові цікаві люди, і навіть повернулися старі. Деяких фанатів не зупинив навіть негативний досвід зняття з ролі, записаний в трудову книжку. Хтось є представником вже другого в театрі сімейного покоління...
В цьому місці, напевно, мені, старперу, можна було б позітхати, розповісти про золоті часи театру, коли були на сцені такі ... ні, ТАКІ ЛЮДИ (не плутати з ім.ям - прим. перев.)...
Але я цього не буду робити.
І не тільки тому, що "діди" часом повертаються, що є люди зі старих складів, які просто деколи ходять на репетиції...
Театр живе - і це основне.