Нещодавно мені приснився сон.
Снилося мені, що я їхав у поїзді.
Якось було не надто весело, скоріше навіть тривожно.
Загрози від наволишніх пасажирів не було, квиток лежав у кишені, і кондуктора боятися не треба було.
Десь далеко за кордоном вирувала війна, але це вже було не перший рік.
І ця дурна війна, і обстановка у вагоні навіювали нудьгу, хотілося всього цього позбутися.
Тому я став дивитися у вікно.
Мені завжди спочатку цікаво те, що за вікном (коли поїзд тільки вирушає в дорогу), а потім воно втомлює своєю одноманітністю.
Але тепер навіть ця постійність у відсутності чогось принципово нового була привабливіша, ніж люди поруч.
Пейзажі були одинакові по суті, але несли в собі надію на потенційність чогось цікавого, оскільки поїзд все таки рухався.
І мої сподівання справдилися: поступово ліс змінився видами невеликого містечка, і ми навіть зупинилися (від несподіванки?).
Людей на пероні було трохи більше, ніж я очікував, і всі вони уважно спостерігали за поїздом.
Хвилини мені вистачило щоб все уважно роздивитися.
Нічого особливого у вокзалі не було, і люди теж не давали ніяких сподівань на те, щоб виклакати інтерес.
Мені в голову залетіла шалена думка залишити запланований маршрут, і вийти прогулятися по містечку.
Але що б я міг тут побачити і зробити?
Будинки такі ж, як я бачив по всій країні, люди теж.
Можна було б у напевно єдиному тутешньому барі перевірити гіпотезу про існування певного специфічного місцевого напою - наливки, вина чи пива.
Але це один келих, навіть при великому везінні одна пляшка.
А далі що?
Чекати на наступний поїзд, щоб звідси втекти?
І то, напевно, це буде довго, не часто поїздам випаде потреба зупинитися в цій провінційній дірі.

Я зітхнув.
Ніхто з вагона, а може навіть із всього поїзда, не вийшов.
Ми плавно рушили далі по своєму маршруті.
Перед очима проплили ще деякий час якісь типові будинки, але недовго, і тепер у вікно були видні осінні похмурі поля.

Наступну станцію і місто не пошанували зупинкою нашого поїзда.
Але на вокзалі теж були люди і теж на нас уважно дивилися.

Я почав дрімати (дивне відчуття, дрімати у сні), але раптом у голову прийшла дивна думка: а що б зробила жінка, якій раптом забажалося зійти в такому містечку. В неї немає нікого знайомого, будинки і бар її напевно не зацікавили б.
При чому молода, більш старіші і одружені жінки навряд піддадуться власній цікавості і вийдуть за межі сплаченого квитка.
Але й не дуже, не школярка - такі зазвичай рвуться в столицю, де останні моди, і яскраві вогні вечорами, і навіть не помітить проміжню зупинку.
Отже, молода жінка.

Єдиний шанс провести час в такому місці, щоб їй було щось розповісти потім, - це коли вона випадково зустріне незвичайних людей.

Хто цікавий може народитися і більш того - залишитися жити - в таких містечках?
В столиці завжди відбувається більше цікавого, життя йде швидше.
Це може бути великий лікар, до якого приїзджають люди зі всієї країни, і навіть іноземці.
Це може бути видатний письменник, (але не поет, ні, не вірю), драмутург, вчений, який шукає спокою і зосердженості на справі всього свого життя.
Але такі люди не зацікавлять молоду даму, вона не відвідає їх, наіть якщо знатиме про них.

Отже, зустрітися їй такі цікаві люди можуть лише із власної ініціативи.
Але чому знаменитий лікар, письменник, тим більше вчений, зістрінеться із жінкою і проговорить із нею більше декількох хвилин?
Хм, такі люди зазвичай, чоловіки. Це може бути звичайний порив чоловіка до жінки.
Далі все залежить від професії. Воєнний, торговець і навіть якийсь бюрократ із мерії спробують закрутити флірт із моєю героїнею, і моя історія перетвориться у водевіль. Пффф, не цікаво.
Лікар буде шукати у неї хворобу, тим більше, що знаменитих молодих лікарів мало, замолоду вони повинні вчитися і працювати. Ні, не лікар.
Письменник буде її вивчати, щоб прикути в рабство до своєї наступної книги. Вони це називають "увічнити", але насправді це робота із матеріалом, крадіжка у реального життя при відсутній власній фантазії. Та й навряд чи автор залишить її і в наступній книзі - надто це ризиковано, раптом викриють потім? Ні, письменник в такому містечку буде день і ніч працювати над текстом. Він використає випадкову коротку зустріч із незнайомкою, і забуде про неї. Ні, не цікаво.
Отже, вчений.
При чому, не біолог, взагалі, ніяких шансів використати героїню як об.єкт вивчення.
Крім того, для сюжету пригоди цікаво було б, щоб і жінка щось до нього відчула інтерес.
Отже, треба щось загадкове і містичне.
Математики, хіміки і фізики відпадають - сухарі, їй-богу.
Гуманітарії теж - надто балакучі і малоромантичні...

Астроном!
Так, саме астроном! Знавець невідомих зірок.
Але чому тут, в цій глушині, а не в місті, в університеті, чи в обсерваторії?
А він любитель! Він вивчає зірки на дозвіллі. І ще він, звичайно, відкрив нову зірку нещодавно, і шукає їй гарну назву, і ми знаємо на честь кого він назве цю зірку!
А ще він тихо працює в містечку, звичайно, в єдиній гімназії.
А на вокзал він прийшов щоб забрати потрібну книгу, старий каталог, щоб перевірити чи не помилився він, і його зірку дійсно ніхто окрім нього раніше не бачив.

Але щоб все це виглядало в рамках пристойності і для молодої дами, треба критичні обставини.
І я вирішив, що молода дама буде випроваджена із поїзда, оскільки в неї немає квитка.
А ще вона втікає від свого нудного несправжнього минулого життя, від несправжніх штучних розваг, від коханця, взагалі від всього.
І от її висаджують невідомо де, в істериці, серез незнайомих людей.
І лише тихому фанатику-астроному, вчителю гімназії, може прийти в голову їй хоч якось допомогти.

Але це небезпечно. Як для нього, так і для неї.
Містчекові жителі знають один про одного буквально все, і за всім уважно слідкують і пліткують. І навіть якщо вчителя не особливо турбували колись ці дивні погляди, то потім знайшлися люди, які прийшли до нього і все, що знають про нього розповіли і порадили (звичайно, як справжні друзі) як саме йому жити, і таких людей багато...

А вона, що вона буде робити із тою невеликою хвилиною взаємної цікавості, як вони далі будуть жити в цьому маленькому місті?

І я вирішив, що коли буду розповідати комусь цю цікаву історію, то не буду давати хибну надію на те, як яскрава зірка і повільна планета випадково зустрілися, і вже більше не розлучалися ніколи, тому що дуже кохали один одного, а сила кохання це огого.
Ні, планета і далі буде крутитися по своїй звичній орбіті, а зірка полетить далі.
Вчитель і далі буде викладати в гімназії, а жінку покличе її минуле яскраве життя.
За нею приїде на великій красивій машині гарно вдягнений чоловік, і забере її назад в золоту клітку.

Тут я прокинувся, і зрозумів, що мені приснилося, як я був Михаїлом Себастіаном, румунським євреєм.
Він під час другої світової війни (1942 рік) записав історію про зірку і вчителя, зустріч людей і силу тих орбіт, по яким вони рухаються, і здавалося б тихе провінційне життя.
А через 55 років після першої постановки (1944 рік) маленький самодіяльний театр видав власну її версію.