Teatral

2009-02-26T19:00:00.010+02:00

Нещодавно мені приснився сон.
Снилося мені, що я їхав у поїзді.
Якось було не надто весело, скоріше навіть тривожно.
Загрози від наволишніх пасажирів не було, квиток лежав у кишені, і кондуктора боятися не треба було.
Десь далеко за кордоном вирувала війна, але це вже було не перший рік.
І ця дурна війна, і обстановка у вагоні навіювали нудьгу, хотілося всього цього позбутися.
Тому я став дивитися у вікно.
Мені завжди спочатку цікаво те, що за вікном (коли поїзд тільки вирушає в дорогу), а потім воно втомлює своєю одноманітністю.
Але тепер навіть ця постійність у відсутності чогось принципово нового була привабливіша, ніж люди поруч.
Пейзажі були одинакові по суті, але несли в собі надію на потенційність чогось цікавого, оскільки поїзд все таки рухався.
І мої сподівання справдилися: поступово ліс змінився видами невеликого містечка, і ми навіть зупинилися (від несподіванки?).
Людей на пероні було трохи більше, ніж я очікував, і всі вони уважно спостерігали за поїздом.
Хвилини мені вистачило щоб все уважно роздивитися.
Нічого особливого у вокзалі не було, і люди теж не давали ніяких сподівань на те, щоб виклакати інтерес.
Мені в голову залетіла шалена думка залишити запланований маршрут, і вийти прогулятися по містечку.
Але що б я міг тут побачити і зробити?
Будинки такі ж, як я бачив по всій країні, люди теж.
Можна було б у напевно єдиному тутешньому барі перевірити гіпотезу про існування певного специфічного місцевого напою - наливки, вина чи пива.
Але це один келих, навіть при великому везінні одна пляшка.
А далі що?
Чекати на наступний поїзд, щоб звідси втекти?
І то, напевно, це буде довго, не часто поїздам випаде потреба зупинитися в цій провінційній дірі.

Я зітхнув.
Ніхто з вагона, а може навіть із всього поїзда, не вийшов.
Ми плавно рушили далі по своєму маршруті.
Перед очима проплили ще деякий час якісь типові будинки, але недовго, і тепер у вікно були видні осінні похмурі поля.

Наступну станцію і місто не пошанували зупинкою нашого поїзда.
Але на вокзалі теж були люди і теж на нас уважно дивилися.

Я почав дрімати (дивне відчуття, дрімати у сні), але раптом у голову прийшла дивна думка: а що б зробила жінка, якій раптом забажалося зійти в такому містечку. В неї немає нікого знайомого, будинки і бар її напевно не зацікавили б.
При чому молода, більш старіші і одружені жінки навряд піддадуться власній цікавості і вийдуть за межі сплаченого квитка.
Але й не дуже, не школярка - такі зазвичай рвуться в столицю, де останні моди, і яскраві вогні вечорами, і навіть не помітить проміжню зупинку.
Отже, молода жінка.

Єдиний шанс провести час в такому місці, щоб їй було щось розповісти потім, - це коли вона випадково зустріне незвичайних людей.

Хто цікавий може народитися і більш того - залишитися жити - в таких містечках?
В столиці завжди відбувається більше цікавого, життя йде швидше.
Це може бути великий лікар, до якого приїзджають люди зі всієї країни, і навіть іноземці.
Це може бути видатний письменник, (але не поет, ні, не вірю), драмутург, вчений, який шукає спокою і зосердженості на справі всього свого життя.
Але такі люди не зацікавлять молоду даму, вона не відвідає їх, наіть якщо знатиме про них.

Отже, зустрітися їй такі цікаві люди можуть лише із власної ініціативи.
Але чому знаменитий лікар, письменник, тим більше вчений, зістрінеться із жінкою і проговорить із нею більше декількох хвилин?
Хм, такі люди зазвичай, чоловіки. Це може бути звичайний порив чоловіка до жінки.
Далі все залежить від професії. Воєнний, торговець і навіть якийсь бюрократ із мерії спробують закрутити флірт із моєю героїнею, і моя історія перетвориться у водевіль. Пффф, не цікаво.
Лікар буде шукати у неї хворобу, тим більше, що знаменитих молодих лікарів мало, замолоду вони повинні вчитися і працювати. Ні, не лікар.
Письменник буде її вивчати, щоб прикути в рабство до своєї наступної книги. Вони це називають "увічнити", але насправді це робота із матеріалом, крадіжка у реального життя при відсутній власній фантазії. Та й навряд чи автор залишить її і в наступній книзі - надто це ризиковано, раптом викриють потім? Ні, письменник в такому містечку буде день і ніч працювати над текстом. Він використає випадкову коротку зустріч із незнайомкою, і забуде про неї. Ні, не цікаво.
Отже, вчений.
При чому, не біолог, взагалі, ніяких шансів використати героїню як об.єкт вивчення.
Крім того, для сюжету пригоди цікаво було б, щоб і жінка щось до нього відчула інтерес.
Отже, треба щось загадкове і містичне.
Математики, хіміки і фізики відпадають - сухарі, їй-богу.
Гуманітарії теж - надто балакучі і малоромантичні...

Астроном!
Так, саме астроном! Знавець невідомих зірок.
Але чому тут, в цій глушині, а не в місті, в університеті, чи в обсерваторії?
А він любитель! Він вивчає зірки на дозвіллі. І ще він, звичайно, відкрив нову зірку нещодавно, і шукає їй гарну назву, і ми знаємо на честь кого він назве цю зірку!
А ще він тихо працює в містечку, звичайно, в єдиній гімназії.
А на вокзал він прийшов щоб забрати потрібну книгу, старий каталог, щоб перевірити чи не помилився він, і його зірку дійсно ніхто окрім нього раніше не бачив.

Але щоб все це виглядало в рамках пристойності і для молодої дами, треба критичні обставини.
І я вирішив, що молода дама буде випроваджена із поїзда, оскільки в неї немає квитка.
А ще вона втікає від свого нудного несправжнього минулого життя, від несправжніх штучних розваг, від коханця, взагалі від всього.
І от її висаджують невідомо де, в істериці, серез незнайомих людей.
І лише тихому фанатику-астроному, вчителю гімназії, може прийти в голову їй хоч якось допомогти.

Але це небезпечно. Як для нього, так і для неї.
Містчекові жителі знають один про одного буквально все, і за всім уважно слідкують і пліткують. І навіть якщо вчителя не особливо турбували колись ці дивні погляди, то потім знайшлися люди, які прийшли до нього і все, що знають про нього розповіли і порадили (звичайно, як справжні друзі) як саме йому жити, і таких людей багато...

А вона, що вона буде робити із тою невеликою хвилиною взаємної цікавості, як вони далі будуть жити в цьому маленькому місті?

І я вирішив, що коли буду розповідати комусь цю цікаву історію, то не буду давати хибну надію на те, як яскрава зірка і повільна планета випадково зустрілися, і вже більше не розлучалися ніколи, тому що дуже кохали один одного, а сила кохання це огого.
Ні, планета і далі буде крутитися по своїй звичній орбіті, а зірка полетить далі.
Вчитель і далі буде викладати в гімназії, а жінку покличе її минуле яскраве життя.
За нею приїде на великій красивій машині гарно вдягнений чоловік, і забере її назад в золоту клітку.

Тут я прокинувся, і зрозумів, що мені приснилося, як я був Михаїлом Себастіаном, румунським євреєм.
Він під час другої світової війни (1942 рік) записав історію про зірку і вчителя, зустріч людей і силу тих орбіт, по яким вони рухаються, і здавалося б тихе провінційне життя.
А через 55 років після першої постановки (1944 рік) маленький самодіяльний театр видав власну її версію.

2009-01-14T23:45:00.002+02:00

Проби на постановку "Безимянная звєзда"

Цього вчеора отримав специфічне враження від присутності на пробах на постановку, приймати участі в якій не міг. Все було якось віддалено від мене, навіть емоцій не було відносно вибору п.єси. Найвірогіднішого кандидата на постановку прочитав, отримав задоволення і певне естетичне видіння, але жалості від того, що не буду серед виконавців не отримав.
Кажуть, є старий радянський фільм по п.єсі, але я його не бачив.

На постановку є шість тижнів.
Учасникам процесу доведеться напрягтися.

Був якось більше вражений зменшенням чоловічого складу серед акторів.
Дівчат стало так багато, що вони почали забирати чоловічі ролі.
В принципі, нічого проти немаю.
Колись бувало і навпаки - забиралися жіночі ролі.
Але це не поміняє того факту, що основною рушійною силою, як в ідейному, так і в матеріальному плані, в цьому самонадільному театрі є чоловіки.

Ну, і основне, для історії (хоча помітив, що останнім часом зазвичай до прем.єри склад когось, хоч одного, втрачає, заміняє, тощо):

Дійові особи та виконавці:

Учитель - Назарок Юра
Мона - Скордіна (Цегельник) Олена
Мадмуазель Куку - Лукович Ліда
Начальник вокзала - Макуха Андрій
Ікім - Шелест Паша
Кондуктор - Смірнов Петро
Крестьянін - Глущенко Олена
Ученіца - Друженко Таня
Гріг - Рябиченко Володя АКА Billy
Паску - Мельничук Олексій
Удря - Бігуняк Діма

2008-12-13T19:00:00.011+02:00

"Чума на оба ваши дома" Григорий Горин

Бартоломео делла Скала – герцог Веронский - Мішак Андрій

Дом Монтекки:

Синьор Монтекки - Назарок Юрій
Бенволио – племянник, друг покойного Ромео - Рябіченко Володимир АКА Billy
Антонио – дальний родственник из Неаполя - Олексій Мельничук
Бальтазар – слуга Ромео - Кудрявченко Женя

Дом Капулетти:

Синьор Капулетти - Олег Пузік
Синьора Капулетти - Таня Ковтуненко
Валентин – брат покойного Тибальда - Богдан (фізматівець)
Розалина – племянница - Маша Калачова
Самсон – слуга - Крикун Ігор

Джорджи – негоциант - Бігуняк Дмитро
Брат Лоренцо – францисканский монах, он же – Хор в прологе - Олег Завгородній
Горожане Вероны, музыканты, родственники и слуги обоих домов, солдаты - Глущенко Олена, Шевченко Ольга, Колесник Ліда, Лукович Ліда, Кутишенко Оля, Макуха Андрій, і ще може когось забув

Як і обіцяв, ділюся своїми думками про відбір акторів для вистави.
Хочу нагадати, що ще на пробах я не мав власного бачення кастингу, і трохи навіть радів, що мені це бачення не обов.язкове.
Не можу сказати, і, думаю, я не один, що результати проб мене особливо порадували.
Але, фактично перед самою виставою, я поміняв свою точку зору.
Якби мені розповіли у якій конфігурації буде текст (без майже цілої восьмої дії, і деяких монологів Брата Лоренцо), то я очевидно захотів би грати саме Герцога.
Тим більше, що приблизно одночасно я зрозумів, що дивний пазл кастинга розпадався, якщо почати когось переміщувати з місця на місце.
Якби я таки грав Брата Лоренцо, то Герцогом я би бачив Юру Назарка, але тоді треба було шукати сеньйора Монтеккі. Припустимо, ним міг би стати (як і хотів) Білл, але тоді хто б був Бенволіо?
Не просто Бенволіо, а таким, дивлячись на якого можна було б повірити, що він таки дуелянт, і молодий Валентин Капулетті дійсно перед ним шумний щиглик, який хоче створити собі на ньому репутацію.
І далі в такому ж стилі практично по всім зі словами.
Поступово я прийшов до думки, що із колоди тих, хто прийшов на проби, наш Великий Демократ умудрився розтасувати всіх максимально ефективним чином.
Всі були на своїх найкращих місцях.
Звичайно, деякі ролі помінялися після проб.
Декому це може здатися випадковістю, але я останнім часом якось слабо вірю у збіги.

Деколи я задаю собі питання про енергетичний зв.язок між людьми, які ходять по сцені, і технічним забеспеченням залу: наша енергія живить чи спалює прилади?
З одного боку, час йде, все виходить з ладу, важко зрозуміти яким чудом дещо все ж світить.
З іншого боку, деколи бачиш на сцені таке, від чого про прожектори забуваєш.
На прем.єрі "Чуми ..." лівий зі сцени прожектор просто погас, і його не змогли оживити заміною лампи.

Недавно я переглядав відеозапис вистави.
Чесно кажучи я був вражений наскільки всі ми на сцені склалися в один пазл.
Так, можна говорити про те, що шматочки цього пазлу сяяли по-різному.
Глядачам більше подобалися Антоніо із Розаліною, сенйор Монтеккі, сенйьори Капулетті, обидва слуги, на мій погляд.
В цьому нема особливої дивини: деколи це залежить від ролі, деколи від самого актора.
Різні ролі глядачами сприймаються по-різному.
Але так, щоб доволі різні люди склалися в одне ціле, і це ціле не було простим переказом тексту, а додало чогось свого невловимого і неповторного, це треба було і попрацювати, і вкластися своїми спільними бажаннямм в одному напрямку.
Вся майже трьохгодинна вистава пройшла фактично на одному диханні.
Інакше люди в проходах біля дверей, яким не дісталося місця сісти в залі, швидко би повиходили.

Мене завжди радували люди, які лізли на сцену без особливих видних оку сподівань на славу.
Мені нескоромно хочеться думати, що я і сам такий скромний.
За мою багаторічну власну історію в мене бували часи, коли цілеспрямовано йшов до невеликих, але цінних мені ролей.
Спостерігаючи за всіми нами, деколи про такі дивні бажання я нескромно думаю, як про певний рівень актора, або, хоча б, його "театральної лихоманки", бажання потрапити на сцену.
Більшість новачків часто хочуть грати (особливо дівчата) головні ролі.
Побачити себе, і хотіти зіграти якусь дивну дрібненьку роль - це треба бути вже трохи більше, ніж повністю "підсадженим" на сценічну хворобу.
В "Чумі" теж була своя доволі безіменна "комуна".
Автор деколи лінився дати їм імена, не знав, що вони взагалі були, але це не завадило всім їм пройтися по сцені.
Чесно кажучи, коли постановка тільки починалася, я турбувався за всіх цих вказаних автором городян, вартових і слуг. І звідки вони могли з.явитися в достатній кількості?
Але все обійшлося, і найкращим мінімально-затратним способом.
Не кількістю беремо, а якістю.

Що ще б сказати про прем.єру і людей, завдяки яким вона відбулася?
Ми всі молодці.
При обдумуванні цього питання я, здається, трохи зрозумів наших режисерів, які наскільки багатослівні під час репетицій (і особливо прогонів, і генеральної репетиції), настільки ж мовчазні після прем.єри.
На те, що з робочої точки зору такі "слони" не корисні (саме цієї вистави більше покажуть, а деякі просто не прийдуть більше грати у театрі), я протиставлю те, що більшість людей, які переживуть прем.єру, стають підсаджені на "театральний наркотик", і їм буде корисно отримати цінні поради.
Із досвідом, часом, кількістю прем.єр, актори самі вже думають, що знають де саме вони "помилилися".
Не завжди це збігається із тим, що може їм сказати режисер або глядачі.
Оскільки в загальному вистава - це єдиний, спільний твір всіх тих, хто працює над її створенням.
Не може одна людина "витягнути" все, ким вона б не була - режисером чи геніальним актором.
І результат роботи оцінюється гладачами в цілому - і сценарист-драматург теж впливає, як не дивно.
Прем.єра, традиційно (фактично) гірша за генеральну репетицію, показувала, що можна було щось покращити в деталях (говорячи за себе, дивлячись відеозйомку, я деколи жалкував, що не бачив чогось подібного до прем.єри, деякі речі я б робив по-іншому...).
Але в цілому "Чума ..." склалася в єдине прекрасне ціле.
Нічого акторам з такої точки зору не варто говорити - ні до чого, не в тому річ.

Крім того, прем.єра, для більшості - це вибух емоцій, завдяки чому вона часто западає в пам.ять акторам.
Мало кому захочеться псувати враження про те, що із такими спільними витратами сил створювали.

І тому всі ми - молодці.

2008-12-11T19:00:00.001+02:00

Як показує моя власна практика багаторічного ведення цього затишного щоденничка, не зважаючи на кількість і величину емоцій, із якими співвідноситься вистава (і власна роль у ній), рано чи пізно сюжет п.єси забувається.
Дивлюся я на список вистав, у більшості яких приймав безпосередню участь, і часто не можу згадати про що взагалі йшлося, і хто ким був.
Склероз молодіє, як каже наш Великий Демократ.
Тому - зараз про моє власне бачення сюжету п.єси Григорія Горіна "Чума на оба ваши дома".
Звичайно, якщо виникне бажання ближче познайомитися із п.єсою, краще прочитати її саму.
Тим більше, що, як і всякий достойний творчий витвір мистецтва, його важко переказати весь, у деталях.
Моя ціль - це щоб можна було швидко пробігтися очима по цьому тексту, і йти далі, до фінального прем.єрного аккорду про цю постановку.
Я напишу не все, але, як знову показує моя власна практика, достатньо тільки почати годувати ненаситну лакуну пам.яті певними натяками-фактами, як раптом все почне пригадуватися все більше і більше.

Фактично, "Чума ..." починається на місці, де закінчилася п.єса Вільяма Шекспіра "Ромео і Джульєтта".
Смерть обох закоханих цілком природньо переросла у спільні похорони.
І Герцог Верони цілком очікувано сказав у слід двом закоханим серцям про те, що нема повісті сумніше на світі, ніж повість про Ромео і Джульєтту.
Але технічне виконання - те, як автор переказує підступно задуманий ним для героїв сюжет, вилилося у те, що у п.єсі є два плани - один сюжетний, а інший театральний. Монах Лоренцо, фактично, написав п.єсу про свою долю і показує її глядачам у власній виставі.
Саме тому мені так подобалася ця неоднозначна роль.
З одного боку, брат Лоренцо серед подій, які розгортаються серед глядачів. Людина під час випробування сили віри в бога.
З іншого боку, бувший брат Лоренцо, театрал, який говорить із глядачами, пояснює те, що відбулося з ним і Вероною.
Нелінійна, багатопланова і цікава для виконання роль.
(Я залишу питання кастингу на наступну, завершальну замітку про описувану постановку).

Постановка "Театру Без Декорацій" починалася і переростала у сюжет по Г. Горіну.
Все починалося із невеликої пантоміми близько до сюжету оригінальної п.єси Шекспіра: бал, на якому присутні члени обох сімей, зустріч Ромео і Джульєтти, розтягнення в різні боки закоханих, бійка до загальної погибелі на шпагах між сім.ями.
Бійка вже була записана у Г. Горіна.
Далі виходив актор, який розповідав публіці про що буде йтися, відпускав "вбитих" акторів, одягав рясу, ставав братом Лоренцо, і запускав новий сюжетний план.

Отже, Верона, похорон Ромео і Джульєтти.
Похорон спільний, як і горе у обох сімей.
Але це не може зупинити каламуть взаємних почуттів сімей Монтеккі і Капулетті.
Навіть нещастя не зупиняє на мить їх взаємної ненависті.
Ні голів сімейств, ні знатних членів родини, ні простих слуг не зворушує суворість моменту і спільне нещастя.
Навіть над тілами загиблих молодих вони продовжують намагатися вчепитися один одному в горло.

Між двох сімей - Герцог Верони, якому випала нещаслива доля ще із минулої шекспірівської частини бути голосом розуму, примирення і розважливості, якого ніхто не слухає.
Терпіння Герцога не витримує, і він придумує зробити рідними обидві родини - Монтеккі і Капулетті.
Цікава думка - адже саме по родинному принципу противники обирають хто є свій, а хто чужий, і кого власне треба вбивати.
Під страхом арешту Монтеккі наказано підібрати нареченого, а Капулетті - наречену, щоб замінити таким чином нещасних загублених закоханих Ромео і Джульєтту.
Строку - тиждень.

Обидві родини швидко знаходять тих, кого не шкода втратити, і ким можна було б зганьбити ворога.
Монтеккі "віддають" кульгавого Антоніо (який, можливо, ніякий і не Монтеккі), Капулетті - вже вагітну в наслідок доволі брудної історії Розаліну (взагалі кажучи, доволі підступний хід Г. Горіна так підставити Розаліну, яку начитанний глядач буде вважати тою Розаліною, через яку Ромео пішов на небезпечний бал до ворогів, і так зустрів Джульєтту).
В обох майбутніх наречених проблеми, вирішити які вони поки можуть сподіватися лише із сторонньою допомогою.
Це їх і зближує.
З іншого боку, я думаю, пройдисвіт Антоніо не міг не вплинути на Розаліну - такий вже він задуманий і створений Горіним.
Такий вже він був в "Театрі Без Декорацій"...

Весілля, як кінець початої із невідомої причини боротьби, демонстративно святкується спільно всім містом до тих пір, поки все не псує єдина, напевно, людина в Вероні, якій фактично немає приводів веселитися: брат Лоренцо. Навіть голови ворогуючих сімей можуть потішатися із підступів, які вони один одному приготували. А брат Лоренцо, який відчуває себе відповідальним за смерті Ромео і Джульєтти, не може і не хоче забути про власний обов.язок.
Випливає на світло підозра, що Антоніо - двоєженець. І не спасає ні намагання клятви на хресті, ні публічна сповідь про своє життя Антоніо (із фактом церковного дозволу на повторний шлюб, який вже закінчився смертю його другої жінки).
Брат Лоренцо не хоче брати на себе надмірної відповідальності, він згоден лише підкоритися приписам із єпископату.
Весілля відкладається.
Герцог Верони безсилий перед церемоніальною владою церкви і спільною ненавистю обох сімей.
Все, що він може, це спостерігати, і повторно проклинати голів сімей "чумою на обидва доми", як влучно висловився ще в першій частині Меркуціо (доречі, родич Герцога).
І звична каламуть ненависті закручується знову, всі лише чекають приводу, щоб знову закрутитися на вулицях Верони.
П.яне штурхання слуг переростає в конфлікт між дворянами.
Вже витягнуті шпаги, коли Антоніо намагається розборонити бійку.
І по іронії долі саме Антоніо і постраждає від цієї штурханини.
Герцог потрапляє лише на фінал, і зриває, фактично, свою злість на новоприбулому до міста.
Антоніо висилають з Верони.
А Герцогу залишається сподіватися лише на майбутню дитину, спільну для обох ворогуючих сімей, яку Антоніо визнав своєю серед розборок по весіллю.
І дитину цю Герцог оголошує своїм прийманим онуком.

Час летить, на Італію (і Верону зокрема) нападає чума (прокляття збуваються?), і дитина ця народжується одночасно із звісткою про смерть Антоніо.
(Глядачі не знають, вирізаний кусок однієї із сцен не познайомив їх із пікантними подробицями вагітності Розаліни: можливих батьків двоє, і один із них мавр. Синьйора Капулетті, якій про все відомо, радісно вилітає із кімнати породіллі із малозрозумілим для непосвячених криком "біленька!").
Новонароджену дівчинку, зрозуміло, називають Джульєттою (за наказом Герцога).

Обидві ворогуючих родини тепер мають цілком матеріальний приз, за який можна боротися - майбутню власницю земель, які Герцог подарував своїх названій онуці.
Каламуть просто так не зникає.

Під тиском шантажу і "порад" Розаліну змушують одружитися із справжнім батьком дитини - спільним партнером для всіх учасників процесу (і Герцога теж) торгівцем Джорджі.

І настає час Антоніо, який, звичайно, не загинув, знову зіпсувати всім карти.
Він повертається у Верону, і з монастиря францисканскього брата Лоренцо дає звістку Розаліні.

І виявляється, що Верона - місто чудес.
Після першого дива, між Ромео і Джульєттою, виявляється, існує друге нікому не потрібне чудо: взаємне кохання Антоніо і Розаліни.
І коханню цьому не існує ні меж, ні кордонів.

Третім дивом можна визнати відродження давніх неймовірно теплих відчуттів між главами домів - сенйорою Капулетті і синйором Монтеккі. Шекспір, напевно і не знав, що колись в дитинстві вони були близькі, але молодому Монтеккі не вистачило тієї сміливості, яку так нерозсудливо продемонстрував його син Ромео.

Далі дива трапляється все більше, частіше і швидше.
Молодь обох ворогуючих домів дивно спільно починає свою власну гру.
Вони роблять замах на Антоніо (всі у місті хочуть цього, і Герцог, і рогоносець Джорджі, і глави сімей).
Не повезло Валентину Капулетті, якого в цій сутичці вбивають, і цим повезло Бенволіо Монтеккі, який стає одноосібним лідером молоді.
Гине від рук Розаліни невчасно охочий до отримання подружніх обов.язків Джорджі.
Невідомі темні події прикривають зникнення зі сцени старих голів сімей (але я вірю, що Бенволіо не залишився осторонь від цих подій, і допоміг старому поколінню злягти в ліжка без шансів на одужання).
Бенволіо керує нетовпом із наміром провести обряд публічного покарання, і веде всіх до монастиря, де заховалися Антоніо і Розаліна.

Антоніо близький до смерті і без чужих зусиль.
У нього залишилося лише одне бажання - одружитися із Розаліною.
Він марить про те, що як розправить вітрила і понесе їх обох до кращого життя великий красень-корабель.

І тут вже перед завжди винним братом Лоренцо питання стає в такому розрізі, що і його бездіяльність призведе до небажаних ним наслідків. Все, що він може запропонувати Антоніо і Розаліні, які скоро зустрінуться із самосудом, це полегшення душі, об.єднання їх якщо не у визнаному всіма, то хоча б ними шлюбі.
Важкий вибір брата Лоренцо вирішуєтья сам собою.
Від обряду одруження вже залежить тільки подальша доля самого монаха.
І брат Лоренцо одружує Антоніо і Розаліну.
Антоніо і Розаліна виходять до юрби, і присутньому безсилому Герцогові Верони залишається лише просити брата Лоренцо пом.якшити літопис, який він веде перед глядачами.
Верона, все ж таки, карнавали і все таке...

Подальша доля нарешті одружених прикрита в постановці завісою, а автором п.єси трюком із напусканням туману на Верону, серед якого вдало загубилися Антоніо і Розаліна.
І мені трохи не зрозуміло - чи це брат Лоренцо справді пом.якшив за порадою Герцога страшний кінець, чи це автор п.єси зумисно все швиденько прикрив, щоб закінчити до настання четвертої години постановки.
А тим, хто згадає початок п.єси, і трошки подумає, дійсно, як у постановці "Театра Бед Декорацій", зовсім не обов.язково вислуховувати останні віршовані куплети брата Лоренцо про те, як він перестав бути монахом, і пішов у труппу акторів-волоцюг, і з тих пір бродить по світові, розповідаючи по те, що ж насправді було тоді у Вероні.

2008-12-10T19:00:00.003+02:00

В театрі без декорацій існує невелика плутанина на рахунок терміну "Генеральна репетиція".
Зазвичай вистави проходять по суботам, а на те, що називають генрепом, проходить в четвер, і на нього з.являється до половини залу глядачів.
Тобто, фактично, це вже вистава.
А остання репетиція проходить в середу тижня, в яку проходить вистава. Фактично, вона і є генеральною.
Саме такий був описуваний день.
Почали, щоправда, трохи із запізненням, враховуючи майже трьохгодинну тривалість постановки.
Підвів молодий Валентин Капулетті - довго бігав по свій костюм. Зате всі були, нарешті, у сценічних костюмах.
Закінчили близько 11 вечора.

Лірична цена між синйором Монтеккі і синйорою Капулетті у восьмій картині повернулася.

Після недільної репетиції емоції мої якось вляглися.
Я практично перестав думати про те, що треба змінити в ролі.
Робота над роллю, звичайно, не закінчилася, але перейшла в ремесло, в рухи, паузи.
А я звик більше переживати через речі, які пов.язані більш "високим" рівнем: відношення між дійовими особами, настрій, думки і яку людину я показую на сцені.
Шкода, що я не міг бачити зйомки того, як я граю у цій виставі.
Дивлюся я зараз, і розумію, що дещо я би поміняв, і не тільки на рівні ремесла...

2008-12-08T19:00:00.002+02:00

У цей вечір були застосовані правки для зменшення вистави менше трьох годин - тобто, фактично, без восьмої картини, ну і ще деяких частинок.
Як я вже писав, мені було шкода.

Ще в цей вечір виявилася неприємність із лампами.
Я спеціально прийшов трохи раніше, щоб замінити декілька ламп із бокових прожекторів у залі - вони не горіли в неділю. Але все виявилося сумно: лампи на перший погляд були в порядку і після заміни на нові не запрацювали.
Справа у запобіжниках, які псуються з часом.
Деякі з них виходять з ладу при перегріванні.
Матеріальний ресурс руйнується...

Ще цього вечора торгувалися із Великим Демократом за ліричну сцену сенйора Монтеккі і сенйори Капулетті у восьмій дії.
При чому, що характерно, найбільше торгувалися не безпосердні учасники - Юра Назарок і Таня Ковтуненко (Хіжіна), які спокійно прийняли вибір режисера, а інші - глядачі, актори і учасники процесу.
І режисера вдалося вмовити.
Останньою краплею стала вдало підібрана постмодерністична фонограмма: тема із італійського фільму "Ромео і Джульєтта" знятого режисером Джефіреллі.
На молодь я не сподіваюся, але старші за тридцять років по ідеї повинні були б знати і цей чудовий фільм, в якому прекрасно зіграли актори приблизно вказаного у п.єсі Шекспіра віку, і головну музичну тему фільма.
Якщо не взнати, то хоча б отримати дивне відчуття дежавю під час сцени.

2008-12-07T11:00:00.002+02:00

Недільна репетиція "Чума на оба ваши дома"
Згідно таємного пакту, який Великий Демократ колись (за легендами) уклав, можливо, сам із собою, на одну постановку можна витрачати лише одні чари "репетиція на весь день".
Зазвичай дія цих чар дуже позитивна, чари накладаютсья лише в останню неділю перед виставою, і вплив починається ще задовго до цієї неделі.
Тільки подумаєш, що будуть декільки повних прогонів (я давно не пам.ятаю трьох прогонів, другий за звичай закінчується коли вже темно), послухаєш режисера, що неділя у всіх "втрачена", і починаєш губитися у здогадах який ти будеш недільного вечора.
Справедливості заради зазначу, що такі потужні чари вимотують більше всіх самого "чарівника".
Із розрізнених зазвичай до неділі сцен він "збирає" виставу, щось додає, щось викидує, торгується сам із собою, і загалом живе найактивнішим серед усіх учасників події життям.
Цієї неділі дійшла черга до "Чума на оба ваши дома".
Як на мене, саме в цей день відбулася, склалася вистава.
Справа в тому, що повна постановка авторського тексту займає очевидно більше трьох годин. А оскільки ідеологічно ТБД працює без антрактів і буфетних розпродажів чебуреків і пива в холлі, то режисери зазвичай шкодують психіку і сідловища глядачів, і намагаютя обмежитися двома, максимум епохальними трьома годинами.
"Чума ..." була прореперирувана по тексту більше ніж три години.
Після довгого (із збиваннями) першого прогону, це стало практично ясно.
Другий, із меншими паузами, тільки підтвердив очевидний факт.
І ввечорі було прийнято рішення про викидання більшості сцен восьмої картини, ще по дрібниць по ходу п.єси, ну, і фінал обрізали.
Відповідно, випадкові глядачі (я не пам.ятаю щоб було їх багато) в цей день бачили найповніший варіант постановки.
Такі зазвичай намагаються випускати окремим тиражем, із написом "режисерська версія".
Чесно кажучи, там було на що глянути.
Взяти хоча б Діму Бігуняка, який вклав у свої нечасті виходи на сцену багато сил, бажання, і створив яскраву роль. Жаль, але його герой (негоциант Джорджі з Неаполя) не надто важливий для сюжету... Його можна було різати.
Ще трохи постраждав монах Лоренцо, і я, можливо, вперше позитивно подумав про те, що я не отримав цю роль. В межах, які залишилися для монаха, роль виглядала трохи не так, як уявляв собі її я. І якби знав, що будуть такі "правки", можливо, і свідомо відмовився б неї. Тепер я думав, що мені повезло.
Ну, Герцога порізали трохи, викинули саме сцену його розмови із Джорджі, там було декілька солодких фраз про те, що у Розаліни третій тиждень "постільний режим", і що "рогоносці у Вероні не приживаються", але на фоні того, що відбувалося навколо (перш за все Джорджі, і викинута смачна, пророблена, із використанням маніпулятивних НЛП-технік, із глибоким підтекстом, лірична сцена синйора Монтеккі і синйори Капулетті), суму за втратою частини себе я не віжчував.
Занадто вже інших було шкода.

2008-11-28T19:00:00.002+02:00

Останнім часом я себе деколи запитую чи важливим є те, про що я із такою самовпевненністю віщую на сторінках свого багаторічного затишного щоденничка.
Після неправильної відповіді на це питання у смітник вже пішли декілька записаних але не опублікованих забитих на дату (із подіями) записів.
Я підозрюю, звичайно, що випадковий читач буде скоріше радий позитивній згадці про улюбленого себе, аніж моїм обширним протокольним роздумам.
Але все, що я можу запропонувати таким невідомим - це лише пару натяків із сподіванням, що саме вони будуть тими білетами у країну гарних спогадів про минуле.
Цей же запис вижив через те, що матеріально для театру саме в цей день було зроблено важливу річ.
Хоч і пізнувато, після довгих перепитій і перетрушувань, восени 2008 року під приводом 45-річного юбілею трохи перепало "фондів" і актовому залу фізмата.
Була пошита нова падуга - шматочок тканини розмірів десь 15 на 1,5 метрів, який прикривав від глядачів конструкції для завіси вверху сцени - на заміну старій і вицвілій (коли шили новий комплект завіси на 40-річчя, здається, я про цей шматок просто забув, і той, що висів, мені постійно нагадував про мою ж оплошність).
Вивішували її, правда, не цього дня. Раніше.
Крім того, довго обіцяли, і ось нарешті, саме цього дня таки виділили і вставили лампи для залу.
Важлива річ для репетицій. Постіпово режисери могли тільки на голос оцінювати що ж відбувається на сцені.
Звичайно, ні перевірити який стан і що треба, ні вставити без театралів ці лампи не могли.
Багато людей не було потрібно: електрик вгорі на високому стремінному механізмі, і один театрал внизу, який би творчо пересував цю вишку, і переставляв електрика до потрібної позиції.
Вставили 42 лампи, і невелику кількість стартерів.
У залі стало відчутно світліше.

Оцінити це могли Юра Назарок, який трохи поганяв по сцені на рахунок дикції молодих Монтеккі і Капулетті, а також Антоніо і Розаліну (у їх парних сценах).
Такому зубру, герою-любовнику і просто людині-глибі, як Юра, є що передати не тільки починаючим, а й досвіченим театралам.
Вірю, що якби якби він захотів, то зміг би і сам бути режисером.
Щоправда, я поки не помічав за ним цього бажання...

2008-09-19T15:36:00.001+03:00

Однієї із ідей постановки "Чума на оба ваши дома" є пантоміма для тих, хто раптом забув про що йдеться у "Ромео і Джульєтті" Шекспіра. Горін написав, фактично, продовження. Деяка частна героїв просто прийшли із сторінок п.єси, а деякі нові (Антоніо - так точно).
Цього вечора пройшла репетиція цієї пантоміми.
Намагалися зробити бал.
Народу було багацько.
Фактично, ставили масовку.
Після довгої перерви багатьом (принаймні, за себе впевнений) було важко поставити себе в певні рамки поведінки актора на сцені.
Але повторами з початку сцени якось із недбалістю практично справилися.

Із центар сцени виходили синйори Капулетті, до них підбігав їх слуга Самсон, отримував по голові, і знову втікав у якихось своїх справах. Із куліс виходили гості, здоровалися і говорили між собою. Серед них були також із сім.ї Монтеккі. Потім після попередження Самсона гості шуквалися у лінію вітати Герцога. До Герцога поспішали старші Капулетті і Монтеккі. Герцог виходив на центр, перемовляючись із ними.
Невеликий епізод, який не дожив до прем.єри: із Герцогом намагалася кокетувати одна із дам, її відтирав у бік синйор Монтеккі.
Фактично за мить після цього із різних сторін авансцени з.являлися Ромео (Андрій Макуха, йому не звикати, він вже грав Ромео у сценці, де говорив англійською, а Джул.єтта - італійською, а потім була потіжна бійка) і Джул.єтта (Олена Глущенко).
Всі поступово завмирали.
Ромео фактично відштовхував даму, яка кидалася до нього.
Ромео і Джульєтта зближалися.
Всі присутні поступово віддалялися.
Старші сімей забирали із собою "закоханих", і кидали в бій своїх людей (на прем.єрі була бійка три на три).
Не більше 5-10 хвилин, якщо не гальмувати.
Але на першій репетиції до кінця без помилок не доходили.

Коли планувалася постановка, мені було важко повірити, що набереться достатня кількість народу на масовку.
На цій репетиції я майже повірив, що люди знайдуться - через те, як весело і з задоволенням всі (і ветерани, і новачки) бігали по сцені.

Ще стало відомо, що Юра Назарок отримав роль Монтеккі.
Я все ще вірю, що Герцог із нього вийшов би кращий, ніж із мене.
Але якось навіть язик не повертається говорити про "обмін": монахом все одно я не став би.
Монтеккі, звичайно, шикарна роль, але я вже якось почав звикати, що я - герцог.
Особливо після того, як годинку походив у пантомімі в цій ролі.

2008-09-15T20:00:00.003+03:00

Проби на "Чуму на оба Ваши дома":

Бартоломео делла Скала – герцог Веронский - Мішак Андрій

Дом Монтекки:
Синьор Монтекки - на пробах не знайшли
Бенволио – племянник, друг покойного Ромео - Білл
Антонио – дальний родственник из Неаполя - Олексій Мельничук
Бальтазар – слуга Ромео - Дима Dear Diary

Дом Капулетти:

Синьор Капулетти - Олег Пузик
Синьора Капулетти - Танюха Ковтуненко
Валентин – брат покойного Тибальда - Богдан (фізматівець)
Розалина – племянница - Маша Калачова
Самсон – слуга - Мага
Джорджи – негоциант - Бігуняк
Брат Лоренцо – францисканский монах, он же – Хор в прологе - Олег Завгородній
Горожане Вероны, музыканты, родственники и слуги обоих домов, солдаты - все остальные

Ось такий розклад колоди.
Ролі отримали практично всі хто прийшов - окрім юрби дівчат. Вакансій принцес на всіх не вистачило.

З одного боку, приємно було відсторонено думати, що Антоніо віддав би Олексію Мельничуку, звичайно, монаха - собі, а решту ролей добре, що не я роздаю. Важкувато все якось було. Загальні проблеми із читанням?
А з іншого боку, розбита дитяча мрія: монаха мені не дали зіграти.
Звичайно, винний я сам - не так читав, не був переконливим.
А з іншого боку, я дійсно не знаю кому можна було передати цю роль - із присутніх на місці.
Відчував деяку досаду із відсутності Назарка на пробах.
От із кого б вийшов величний герцог...

2008-09-12T20:00:00.001+03:00

Мали бути проби, Васіліч їх переніс

2008-09-10T19:00:00.002+03:00

Друге заняття із техніки мови

Прийшло по пам.яті навіть трошки більше, ніж у перший раз.
Вчилися голосно говорити - вже на сцені.
Сиділи в колі.

Потім говорили отримані скоромовки.
Потім (фактично етюди) здали фрази і настрої, випадково отримали із кошика, і говорили (роблячи наголос на дикції) фрази у вказаному настрої.
Настрій оточуючі вгадували - із перемінним успіхом.

2008-09-08T19:00:00.002+03:00

Перше заняття з техніки мови

У зв.язку із доволі поганеньким становищем в театрі із дикцією, і в рамках попередніх проб, Великий Демократ затіяв заняття по дикції.
Прийшло чоловік з 20: і нові, і знайомі обличчя.

Були ознайомлені і займалися наступними вправами:
Артикуляційна гімнастика
1. Широко открываем и закрываем рот
2. Языком оттягиваем щеку
3. Язык под нижнюю и под верхнюю губу поочередно
4. Круговые вращения языком под губами
5. Губы в “трубочку”, потом в улыбку
6. “Трубочку” двигаем влево – вправо, вверх-вниз
7. “Трубочку” вращаем по кругу (зубы сомкнуты, челюсть неподвижна)
8. Верхнюю губу вверх, нижнюю вниз, поочередно
9. Тянуться языком к подбородку и к кончику носа
10. Нижняя челюсть вправо-влево, вперед-наза
11. Круговые вращения челюстью
12. “Поза льва”. С силой выбрасываем язык вперед, совмещая с движением головы вперед

Такою гімнастикою варто займатися перед заняттями із дикції.
Це, фактично, розминка м.язів.
Далі корсино зайнятися наступною вправою:

Веселі букви номер раз
-и -э -а -о -у -ы
-мни -мнэ -мна -мно -мну -мны
-нми -нмэ -нма -нмо -нму -нмы
-лри -лрэ -лра -лро -лру -лры
-рли -рлэ -рла -рло -рлу -рлы
-гбди -гбдэ -гбда -гбдо -гбду -гбды
-кпти -кптэ -кпта -кпто -кпту -кпты
-зждри -зждрэ -зждра -зждро -зждру -зждры
-трррирррь -трррэрррь -трррарррь -трррорррь -трррурррь -трррырррь
-бдги -бдгэ -бдга -бдго -бдгу -бдгы
-птки -пткэ -птка -птко -птку -пткы
-дбги -дбгэ -дбга -дбго -дбгу -дбгы
-тпки -тпкэ -тпка -тпко -тпку -тпкы

Ще в цей вечір встигли позайматися (папарно і потрійно) етюдами нового зразку: більше звертали увагу на дикцію беззмістовних фраз (чисел і всякого такого), ніж на відігрування. Хоча, при правильно поставленій дикції тіло само якось пристороювалося вжитиися в те, що говорив.

Ще раз побачив наскільки слабкі у мене легені, і наскільки не сила легенів вирішує силу голосу актора: здували один у одного пір.їнки з долоней, поступово збільшуючи відстань. Я здував свою дуже важко, чим здивував Васіліча...

Домашнім завданням стало вивчити одну із скоромовок:
1. Наш шахматист вашего шахматиста шахматами перешахматил, перевышахматил
2. Редька редко росла на грядке. Грядка редко была в порядке.
3. Волхвовал волхв в хлеву с волхвами.
4. Сыворотка из простокваши.
5. Стоит поп на копне, колпак на попе. Копна под попом, поп под колпаком.
6. Была у Фрола. Фролу на Лавра наврала, пойдет к Лавру – на Фрола Лавру наврет.
7. От топота копыт пыль по полю летит.
8. К Габсбургам из Страсбурга приехали вахмистр с вахмистршей, ротмистр с ростмиршей из-под Сыктывкара.
9. Однажды галок поп пугая, в кустах увидел попугая, и говорит тот попугай: “Пугать ты галок, поп, пугай, но галок, поп, в кустах пугая, пугать не смей ты попугая”
10. Гонец с галер сгорел
11. Сиреневенькая зубовыковыривательница
12. Шли сорок мышей, несли сорок грошей; две миши поплоше несли по два гроша
13. Либретто “Риголетто”
14. Рапортовал, да не то рапортовал, стал рапортовать, да зарапортовался
15. Расскажи про покупки! - Про какие, про покупки? - Про покупки, про покупки, про покупочки свои
16. Сшит колпак не по-колпаковски, вылит колокол не по-колоколовски, надо колпак переколпаковать, перевыколпаковать, надо колокол переколоковать, перевыколоколовать
17. Тридцать три корабля лавировали, лавировали, да не вылавировали
18. Из-под пригорка, из-под распреподвыподверта зайчик распреподвыподвернулся
19. Говорил командир про полковника и про полковницу, про подполковника и про подполковницу, про поручика и про поручицу, про подпоручика и про подпоручицу, про прапорщика и про прапорщицу, про подпрапорщика, а про подпрапорщицу молчал
20. Дело было в Вавилоне. Расчувствовавшаяся вавилонка Варвара расчувствовала нерасчувствовавшегося вавилонца Вавилу Вавилонского вавилонянина
21. Невелик бицепс у эксгибициониста
22. Разневрничавшегося конституционалиста Константина нашли акклиматизировавшемся в конституционном Константинополе и со спокойным достоинством изобретавшим усовершенствованные пневмомешковыколачиватели
23. Купи кипу пик. Кипу пик купи. Пик кипу купи.
24. А мне не до недомогания

2008-09-05T20:00:00.003+03:00

Відкриття 24-ого сезону

Літо перед відкриттям було доволі жарким, як для театру. Зазвичай всі відпочивають, а Васіліч шукає п.єси.
Цього ж літа був експеримент: на вконтактівській группі було відкрите голосування.
Великий демократ хотів знати те, що на роду хочеться ставити.
Підозрюю, що із людьми, які хочуть грати саме в даній постановці, саме в даних словесних і подійних декораціях, якось легше проводити репетиції...

Жарким було воно, оскільки люди, які хотіли, не забували про театр, висловлювали свої думки, сперечалися (довелося навіть втручатися модераторам), агітували підтримати свій вибір.
Лідерів було два: ремейк "Санта Круза" Макса Фріша і віддання боргу - "Чума на оба ваши дома" Григорія Горіна. Із перемінним успіхом вони боролися, фактично, тільки самі із собою. Решта не набирали більше 3-4 голоси (здається).

Я був тим, хто запропонував "Чуму ..." для голосування.
У першій давній перерванній спробі поставити цю п.єсу я отримав бажану роль монаха-хора Лоренцо. Тоді Васіліч був змушений поїхати із Києва, і постановка зірвалося.
Фактично, це була моя остання "дитяча мрія".
Не Гамлета, не Сірано, хотілося зіграти саме цього францисканця саме у цій п.єсі.

І ось саме цього вечора Васіліч прийшов і розповів народу наступне:

про перемогу демократії, за голосуванням (19 проти 14 у "Санта Крус") і що будемо ставити "Чуму на оба ваши дома" Горіна
вистава буде 13 грудня
попередньо будемо займатися технікою мови, попрацюємо над дикцією
проби відбудуться через тиждень, 12ого вересня

2008-05-24T20:00:00.002+03:00

"8 женщин"
Дійові особи і виконавці:
Шанель - Катя Єпішова
Луіза - Ліда Лукович
Бабушка - Оля Шевченко
Габі - Яна Мізенко (Молодая)
Сюзон - Майя Волкова
Огюстіна - Таня Салівон
Катрін - Олена Глущенко (9-ий клас!)
П.єретта - Олена Скордіна (Цегельник)

Дівчата молодці, зал був їхній.
Від самого початку, коли приїхала старша донька Сюзон, коли глядачів познайомили із діючими особами, коли все закрутилося, ... і аж до фінального пострілу.
Навіть мене, який із самого початку пішов в опозицію до цієї постановки, який бачив не один раз їх на сцені, вони змогли зацікавити.
В принципі, це практично все, що я можу розказати саме про виставу.

Мої думки більше займає саме постановка.
Як відомо, на цю п.єсу Робера Тома відомий французький режисер Франсуа Озон зняв фільм із відомими французькими актрисами (Тома навіть згаданий одним із співавторів-сценаристів).
В принципі, можна багато говорити про різні рівні професійності (де Озон а де ТБД), але для мене після повторного перегляду фильма (вже потім, після п.єси) було трохи несподівано, наскільки відійшов від п.єси фільм, і що постановка маленького самодіяльного театру ближча до надрукованої п.єси (хоча б тим, що в п.єсі половина діючого видимого жіночого складу НЕ лесбіянки... принаймні, не явно).

З іншого боку, нещодавно я знову задавався дивними питаннями на рахунок цієї п.єси.
Цього разу чомусь хотілося "залізти в голову автора", і зрозуміти (навіть не стільки що він хотів п.єсою сказати), а чому саме у певному вигляді люди змогли познайомитися із певною ситуацією, змодельваною людьми на сцені.
Мені хочеться вірити, що все це було не випадково.
Що автор щось хотів показати, якось вплинути на глядача/читача (ну, раптом...).
Media is message. Засіб передачі є посланням.

Найбільше захоплює мою увагу в п.єсі (звичайно, після відсутнього на сцені головного героя) кульмінаційний момент, коли глядачам показують присутність у всіх діючих осіб прихованих мотивів, коли зрозуміло, що брешуть - всі.
Коли ж я глянув всевідуючим оком читача п.єси, співставив те, що відбувається на сцені із тим, що відбувається за сценою, то мені прийшло на думку, що саме до цього моменту і підводив автор глядачів.
Відчути цю брехню, звичну у класичних рамках детективу, у якому підозрюваними є всі присутні.

Звичайно, я бачу цілі зазеркалля різних відображень різноманітних версій відносно того, що бачать зацікавлені люди у тексті і п.єсі.
Звичайно, навіть одне моє улюблене відображення не є найбільш "правильним" і "вірним".
Але, відчуваючи себе у шкірі автора...
Якби я був Робер Тома...

Не випадково всі діючі особи у п.єсі - жінки.
Всесильний творець-автор міг наплодити навколо них скільки потрібно мужчин.
Міг хоча би вивести їх на сцену.
Але не зробив цього.
Чоловіки лише згадуються.
Схиблені (кожна по-своєму) діючі особи постають перед глядачами.
Я не вірю, що на них вплине те, що вони переживуть.
Вони й далі, після фінального пострілу, будуть страждати від своїх вивихів.
Вони не зміняться.
Зміниться тільки головний невидимий герой п.єси.

Франсуа Озон просто задав собі питання "чому вони такі?", і продемонстрував у фільмі свій варіант відповіді. Можливо, трохи тупо буде виглядати, але відповідь, на мою думку, саме в тому, що вони - жінки.
Якби на місці діючих осіб були чоловіки, то ситуація або (скоріше всього) виродилася б у бойовик, і всі один одного повбивали (я так думаю), або всі швидко зрозуміли що їх дурять, розложили роздачу, вкатили паравоз тому хто грав мізер, і спокійно записали отримані кожним очки.

В певному сенсі постановка із восьми акторками з театру без декорацій вкладається у мою схему.
Кожна на своєму місці.
Кожна із якимсь дефектом.
Акторки з.явилися перед глядачами живими, вклали у чужі слова і сцени свої почуття.
А двом чоловікам-режисерам постановки, яким на генеральній репетиції вдалося застрілитися двічі (і у фіналі, і на поклоні), вдалося не тільки дати акторам емоційно розкритися (за Таню Салівон, наприклад, місцями було трохи лячно - настільки здавалося вона близька до межі між грою і реальністю, а роль психопатична, істерична...), а й облаштувати все так, ніби вони дійсно знають як ведуть себе жінки, коли поруч із ними немає чоловіків.

2008-03-19T20:00:00.004+02:00

Розумні люди, якби їм "дійшли руки" до роздумів і спостережень за моїм маленьким блогом, давно б здогадалися, що він вже досить рідко щоденник життя самодіяльного театру, а скоріше нотатник вартих уваги власних думок.
Зрозуміло, що потужність мого власного одиничного джерела менша, ніж колективного організму цілого театру.
Відповідно, відстаю.
Відповідно, щоденник перетворився збірку листів із минулого, навіть якщо слідкувати і бути на нього новомодно підписаним (RSS).
Боротися із цим я особливо не збираюся, борги свої (практично всі) пам.ятаю, більшість із них віддам із власної волі.

Продовжуючи тему потужності і невичерпності множинних і одиничних джерел, згадаю певну розмову в салоні одного автомобіля вже після репетиції того дня (запис цей розміщено із правильною датою).
Не всі хто був тоді присутній прочитають мій запис, не всі згадають, для сучасної тоді постановки розмова має досить побічний рахунок, а на мене він склав враження.
Одному мені не вистачило б цікавості пройти по хитким дощечкам думки про головного героя, який не з.являється на сцені.
Нагадаю: п.єса "8 женщин", на сцені лише прекрасна частина театру, сильна частина в той час відпочиває.
В п.єсі присутні (лише згадуються) двоє чоловіків: батько-зять-чоловік-хазяїн і його партнер. І якщо про партнера практично вільно можна побудувати версію його приємного паразитичного життя, то про голову сімейства виникає питання: чому він в кінці застрілився?
Постріл цей дожив до фінала прем.єри навіть у театрі, де здавалося б головний постановник обирає п.єси спеціально щоб поміняти фінали, або додати нових героїв, не згодитися із автором. "Все було не так!" і так далі.
Звичайно, можна зрозуміти обох режисерів, які на поклоні стрілялися на сцені.
Їх було двоє проти восьми, які завжди знають як треба.
Але мені здається, що не тільки тому цей фінальний постріл дожив до фіналу.

Думка, виголошена у згаданому вечірньому салоні в автомобілі, була, на мій погляд, наступною:
З одного боку, той гадючник, який відкрився перед очима головного недіючого героя, ввів його у відчай; а з іншого, витівка із удаваною смертю була в стилі всіх тих красунь, які псували йому кров не один рік, і від яких він ніяк не міг позбутися. Вийти, і заговорити - це уподобитися власним гадюкам. А постріл перекреслював шанси на таке уподоблення.

А ще (мої думки вже потім) - чоловік, нарешті, отримав відпочинок від гадючника. Вийти живим і позбутися всього цього вантажу було не можливо.

І поряд із цією складністю непроявленного характеру не видного нікому героя, на мою думку, живі героїні видаються якимись дрібними...

2008-02-27T20:00:00.006+02:00

Є речі, на які ми не згодні, але все ж вони стаються.
В принципі, не всі з таких речей настільки погані, щоб до них не торкатися і не приймати опосередковану участь.
Цього дня були проби на "Восємь женщін".

Ролі отримали:
Шанель - Катя Єпішова
Луіза - Ліда Лукович
Бабушка - Бєлоусова Віталія (Скринько)
Габі - Яна Мізенко (Молодая)
Сюзон - Майя Волкова
Огюстіна - Таня Салівон
Катрін - Олена Глущенко (9-ий клас!)
П.єретта - Олена Скордіна (Цегельник)

Роль бабушки була роздана заочно.
У мене немає сумнівів стосовно того, що наша примадонна Тоха зіграла би її незабутньо і захоплююче.
Але трохи пізніше виявилося, що непереборні обставини перешкодили нашій примі порадувати нас незабутнім видовищем, і роль Бабушки зігарала Ольга Шевченко.

2008-02-25T20:00:00.002+02:00

В цей день був театральний збір, на якому було оголошено п.єсу маленького самонадіяного театру, яку глядачі побачать у травні.
Збору передувало нововведення: обговорення у группі сервіса ВКонтакте.
Кандидатів було два: "Снєжная каралєва" Є. Шварца і "8 женщин" француза Робера ТомА.
Французька п.єса відрізнілася не тільки тим, що по ній вже був знятий французький фільм-мюзикл із зірками світових кіноекранів, але й тим, що всі діючі особи в ній жіночої статі.
Саме ці дві причини турбували нашу маленьку самонадіяну редакцію, і привели до невеликої словесної опозиції до дій Великого Демократа.
Звичайно, друга альтернатива - казка про Снігову королеву - теж була не легкою, завдяки досить великої кількості акторів.
Але, все ж, я до сих пір до кінця не згоден із вибором саме французької п.єси.
Можливо, це тому, що я бачив французький фільм?

2008-02-23T20:00:00.003+02:00

З моєї точки зору, відносно постановки "Невіновного" мною було сказано достатньо, щоб випадковий читач зміг би стати схожим на рафінованих великопомісних театралів, які знають п.єсу до її виходу на сцені якого-небудь модного на певний період театру. Таких людей важко здивувати сюжетом, вони мають своє уявлення про те, що відбувається у п.єсі.

Мене цікавило, що ці люди можуть шукати в театрах, і чи знаходять це щось. Зрозуміло, можна піти потасуватися в колоді таких же фігур та випадкової дрібноти, ну, або голосно підказати актору слова. Але такі ігри повинні швидко набриднути: надто зусилля і результат важко урівномірити.

Коли я поставив себе на місце такого ідеального глядача, який іде на виставу, мені уявляється наступна картина: спокійно заходить до зали, мовчить під час дії на сцені, і уважно вглядається у те, що відбувається. Він знає, що буде з діючими особами, але не знає як саме. Знову ж таки, при прочитанні деякі деталі він міг не помітити, і тепер режисер і актори намагаються показати по-своєму один і той же набір текстових знаків, за допомогою своєї точки зору на п.єсу вказати ідеальному глядачу на те, що він не помітив.

І коли цей унікальний глядач помічає такі деталі, його охоплює задоволення першого роду, яке допомагає йому злитися із діючими особами на сцені, пережити все те, що прочитано, по-новому і заново, отримати ще одне задоволення - від уявного переживання без наслідків іншого, не доступного йому життя Цезарів, графів там всяких або інших примарних створінь.

І що радує - так це те, що всі театри перед таким ідеальним глядачем рівні: і відомі, і невідомі, і молоді, і старі. В момент зустрічі глядача, навіть неідеального, із неідеальним театром, мало значать попередні їх заслуги один перед одним. Є актори, і є публіка, і є для обох шанс саме у цей вечір пережити нові відчуття, потрібна лише увага.

Постановка "Невіновного" наштовхнула мене на вказані вище думки саме через те, що я багато чого знав про п.єсу до того, як вона загриміла по сцені: і текст, і діючих осіб (своє щось). Крім того, я передивився декілька разів (за останній тиждень перед прем.єрою) саму постановку. Здавалося б, чим могли мене здивувати актори, що я міг отримати нового із кожним новим переглядом?

І, звичайно, кожен із виконавців мене чимось здивував, порадував.

Найбільше:
Таня Салівон (взагалі неочікувана пані Ердман, я уявляв її собі "іншою", але побачена пасувала до "уявного власного сну про п.єсу" більше, ніж уявна),
Микола Перестюк (роль здавалася не такою веселою до того моменту як я побачив Миколу на сцені),
і Юра Назарок (а за ним я спостерігаю давно; я не вірив, що він зможе мене хоч трохи здивувати; але взяти хоча б в момент, коли пан Ердман вже звинуватив сам себе у злочині, і переживає, здається, момент сумніву, оскільки нічого іншого не залишається...).

Знову й знову ідеальний глядач очікував нових чуттєвих відкриттів, і його не розчарували жодного разу.

2008-02-19T20:00:00.001+02:00

Якщо говорити про "Невіновного" як про ідеальний творчий проект (у якому всі цікаві мені - а значить чоловічі - ролі зіграв би я сам, ну такий собі фільм), то я бачу його, звичайно, іншим, ніж той, що побачили глядачі у день вистави.

Звичайно, це не означає, що у актуальній постановці хтось зіграв погано чи був не на своєму місці. Просто я - за визначення, і під "магічним" ідеалізованим поглядом "всі чоловічі ролі які я хочу - мої", відіграв би, звичайно, краще.

По-перше, у ролі головної дійової особи - пана Ердмана, я би захотів питання про обєктивну вину пана Ердмана залишити відкритим для глядачів. І це не зважаючи на цінну просвітляюче питання мого Великого Друга про те, як я це собі уявляю самого себе із добрим сміхом завершаючим виставу. Ну, от хочеться мені, щоб глядачі подумали, і вирішили для себе самі. Не тому, що такий фільм вони б іще раз передивилися, а тому що останнім часом мені смакує така багатогранність, багатозначність.

Мені видається, що у п.єсі немає прямих вказівок чи винний насправді пан Ердман. Все залежить від постановника і акторів. Що ж, вони свій вибір показали. "Бідний" пан Ердман винний.

По-друге, якби мені запропонували вільно обирати будь-яку роль у цій постановці, то не подумавши, я б звичайно, обрав стати паном Ердманом. А подумавши - його "другом" Юліусом Юліусом. Саме у цій ролі відкривалися іще більші горизонти для засмучування глядачів безглуздими питаннями. Починаючи від головних питань (з моєї точки зору) для цього персонажа: чи вважає Юліус Юліус (так-так, це ім.я і прізвище) винним у злочині пана Ердмана? чи є Юліус Юліус справжнім другом пану Ердману (і що він під цією дружбою розуміє, хоча це вже питання за рамками п.єси)?

Якщо вищевказаним чином ставити завдання, то виконавець цієї ролі із цією задачею не справився. Не факт, що справився б і я, але я маю на увазі ідеальну постановку, "сферичний голомозий оборзеватель у вакуумі", тому мрія і ідеал про такий сценічний образ все ж є.

По-третє, старий дивакуватий Кротт, який працює у саду, і знає хазяїна дуже давно, був би у моєму виконанні іще більше дивакуватим, зхибленим на голову, і не таким моложавим у рухах.

По-четверте, Петтерніг був би ще більше підлим, слизьким і дійсно отримав би задоволення від усього того багна, у яке вляпався пан Ердман.

По-п.яте, суддя Штарк був би більше впевненим у собі. І самозакоханим настільки, що постійно думав би про те, який момент слави він переживає: він мурує своє велике і золоте майбутнє, птах-Ердман уже йде у майстерно розставлені сітки, і залишається лише насолодитися усім цим процесом... А насолодитися - це не поспішати, грати у свою дотепну гру, і дати решті навколишнього народу все це зрозуміти...

А по-шосте, єдиним актором-не собою (окрім жіночих персонажів, звичайно), якого б я залишив у такій своїй постановці, був би Брудершафтер (Коля Перестюк) із актуальної постановки, який відкрив мені очі на деякі сторони свого персонажа, і доволі не тільки повеселив, а й порадував.

2008-02-16T19:00:00.003+02:00

Про п.єсу Фріца Хохвельдера "Невіновний"

Часу для появи думок про що ж йдеться у п.єсі у мене було більше ніж достатньо: я і прочитав її вперше давно, і не витрачав час і зусилля на репетиції.

Дія п.єси починається вранці. Гладачі (і читачі) нахабно вдивляються у звичайний ранок сім.ї Ердманів, і практично одразу дізнаються, що буде щось незвичне (сюрприз! хоча чи сподівалися вони на інше?). У ненаглядному садку хазяїна дому містечкові служби викопали яму, і тепер все жіноче населення дому - пані Ердман, її дочка і служниця - із трепетом чекає на вибух, який станеться, коли пан Ердман про все це неподобство дізнається.

Далі з.являєтсья у хорошому настрої сам головний герой, пан Ердман, і влаштовує звичайну ранкову гру у строгого господаря дому - із служницею і власною дочкою. Служниця не догледіла продуктів на сніданок, а дочка на 28-ому році життя насмілилася сама обрати собі нареченого і майбутнього чоловіка. Все доволі звично, от тільки дочку не приведеш до тями показавши сир.Пану Ердману доводиться пригрозити їй, натякнувши що далеко не всі темні його сторони знає його сім.я (згодом він про ці натяки пошкодує). Він не в курсі що буде далі, ато би поберіг нервову енергію.

А далі виявляється, що коли на місці улюбленої клумби пана Ердмана розрили яму, то виявили скелет із проломленим черепом. Про цю "радісну" звістку йому поспішає доповісти хазяїн дому поруч, який не міг впустити можливість порадувати свого "улюбленого" благополучного сусіду. Кажуть, що у кожної людини є свій скелет у шафі. Так настав час показати громаді що там у пана Ердмана. От тільки все відбулося не з шафи, а із ями.

І тут вступає в гру невказана у списку дійова особа. Її важко ідентифікуавти, але багато хто схильний назвати її "громадською думкою". Ця доволі містична річ існує поза яким-небудь фізичним тілом, хоча в реальності її може переконатися кожен: наприклад, можна прислухатися до пресконференції агенства ОБС (Одна Баба Сказала) у старомодних домах і двориках наших міст.

Саме до цієї особи вибігають порадитися оточуючі пана Ердмана люди. Вони зустрічають її у різних обличчях, приймаючи її за знайому людину.

А "громадська думка" не примусила себе чекати на реакцію. Поступово вона всім розповідає про те, що знайдений скелет у ямі пана Ердмана є його жертвою, що пан Ердман, якого знає все місто, насправді злочинець і вбивця.

І багато хто у це вірить.
Навіть жінка, навіть дочка пана Ердмана, служниця, яка роками працює в домі, не кажучи вже про радісного від подій сусіду.

Тут мені б зупинитися, підсвітити ліхтариком проблему легковірності громадян і громадянок, але, мені здається, що в рамках даної п.єси, не це є основним акцентом.

Одна із найважливіших тем п.єси, на мою думку, це проблема вини. Навіть не присутності чи відсутності злочину, а провини.

І вини не моральної (про що так детально писав Ф.М. Достоєвський з порядковою оплатою від видавців), а фактичної.

В теорії, така складна річ, як відповідальність перед законом, повинна бути об.єктивною, і однаковою для всіх. (Не покарання, а відповідальність, вирішення винний чи ні підозрюваний).

Але чи можуть такі суб.єктивні і легковірні в житті люди бути об.єктивними?
На основі чого може бути претензія на об.єктивність? Речові докази? Є скелет з проломленим черепом. Свідки? Завжди знайдуться охочі тебе "закопати". Поведінка? Надто вже підозрюваний веде себ нервово. Можливо, він знає що винний, і тепер він сам видає себе, сам готовий до кари?... Все це глядач(читач) п.єси бачить більше ніж її герої, вимушені жити у своїй колії. Але і він не може бути до кінця впевнений винний чи ні пан Ердман. І це показує подальший розвиток подій.

До пана Ердмана поступово доходить серйозність подій. Спочатку він лише нервово ходить, звично кричить на оточуючих. Але коли його картина реальності все більше дає тріщини, він вже зривається. Йому не вірять ні його власна сім.я, ні його давній друг, якому він єдиному може відкрити свої слабкі сторони. (І чи друг він тоді? ...) Його "хитрий" розрахунок на місцевого суддю теж не виправдовується. Для Штарка він вже лише вигідний об.єкт переможного процесу, який ширше відкриє двері для дорогоцінної кар.єри.

Пан Ердман зривається, і звинувачує себе сам.

І перед глядачем(читачем) відкривається нова картина життя пана Ердмана.
Молодим він втратив батьків. Грошей у нього і тоді було достатньо щоб весело проводжати свої молоді літа. Він може дозволити собі і свій дім, і машину, і слугу. Далі все йшло тільки вгору - одруження, забезпечене життя, ще більше покращене його директорством на заводі, дочка. Все прекрасно.
Життя його було приємним, хоча деколи і нудним. Але для хвилин втоми у нього був товариш, об якого можна було побити м.ячиком риторичних питань.
Він не може навіть згадати щоб хтось ставав йому на дорозі.

Але суддя Штарк йому допоможе згадати.

Життя його жінки Шарлотти досить звичайне, і затмярене (лише?) трагедією розлуки з коханим Лучіано, тапером місцевого бару. Якось Лучіано просто зник з міста. Після цього пані Шарлотта змирилася, і стала вести себе в рамках запропонованої їй колії, про що сміливо дає поради своїй дочці. Вона стала пані Ердман, хазяйкою в домі. Чи то 4, чи то 3 "К" (не всі знають що крім "кіндер, кірхен, кітчен" - дитина, церква, кухня - раніше був ще "кайзер").

І тут, після дотошно проведеного допиту, всім раптом стає зрозуміло, що знайдений скелет - це Лючіано. Тим більше що пан Ердман так зусиленно протестував проти розкопок на його території (ясне діло: приховував!).

І всі впевнені у вині пана Ердмана до тих пір поки не приходить обраний дочкою як її наречений вчитель-помічник з гімназії пан Брудершафтер, який єдиний у місті може бути експертом по скелетам, і визначає знайдений у ямі дома як скелет солдата з часів Наполеонівських війн. А це все було задовго до народження пана Ердмана...

І всі раптом збиті з пантелику (ну, звісно ж, цього громадська думка їм не сказала), всім незручно, пана Ердмана "виправдовують", перед ним вибачаються. Глядачі і читачі хусточкою врадькома витирають сльози від счасливого фіналу (герой-визволитель Брудершафтер отримує руку дочки пана Ердмана і скелет у якості половини царства).

Але це ще не кінець п.єси.

Закручені обставини не дозволяють так просто закінчити.
Далі слідує розмова не менш дотошного ніж суддя, але все-таки розумнішого пана Ердмана, який не може не відплатити людині, яку називав другом не один десяток років, і яка під час вибору сторін між ним і громадською думкою обрала більш тепле і зручніше місце. "Друга сім.ї" пана Юліусу примушують серйозніше ставитися до слів, і задуматися: а що, якщо перед ним в кріслі за традиційною партією в шахмати сидить не просто пан Ердман, а дійсно вбивця пан Ердман? Адже знахідка скелета не звільняє пана Ердмана від свідчень (які дали всі хто міг) про зникнення тапера Лучіано. Пан Юліус у незвичній для себе ролі виглядає доволі комічно, і пан Ердман може відверто сміятися.

І вже тільки цим сміхом п.єса, нарешті, закінчується, залишаючи глядачів і читачів разом з паном Юліусом вирішувати винність чи невинність пана Ердмана.

2008-01-14T19:00:00.003+02:00

Історія постановки лютого 2008 року п.єси Фріца Хохвельдера "Невіновний" доволі довга.
Ще декілька років тому Великий Демократ знайшов у спеціально "пригодованому" місці книгу автора з доволі оригінальною назвою ("Пьеси").
Було деяке обговорення, були люди, які хотіли зіграти у цій п.єсі (як не дивно, головну роль).
Але чи то бажання тих людей не було достатнім щоб простимулювати нашого Головного постановника, чи то були на те якісь суб.єктивні причини, але п.єсу тоді не поставили.

І ось зараз до неї повернулися.
Проб як таких не відбулося (збір був десь в районі 14 січня), ніхто нічого не читав (деякі навіть п.єсу перед тим як отримати у нії роль).
Все було як у дивній грі преферанс: роздали карти, помовчали, заказали, поклали карти і записали кожному його очки куди треба.

Оскільки афіші в цьому плані останнім часом мало інформативні, наводжу список дійових осіб і виконавців тут:

Крістіан Ердман = Назарок Юра
Шарлотта, йево жена = Салівон Таня
Крістіна, йево доч = Шевченко Оля
Юліус = Шелест Павло
Кротт, садовнік = Матвіїв Іван
Міцци, служанка = Волкова Майя
Петтерніг = Кумачьов Діма
Штарк = Мартиненко Антон
Брудершафтер = Перестюк Коля

2007-12-31T19:00:00.001+02:00

В кінці 2007 року наш Великий Демократ зареєструвався на сервісі vkontakte.ru
Практично одразу була відкрита група театру: http://vkontakte.ru/club1190849
(щоб побачити що всередині потрібно зареєструватися)

В принципі, досконалим цей сервіс назвати важко, але у нього окрім деяких недоліків, є значні плюси: там вже можна робити, все що потрібно для місця театру у мережі: проводити структуровані обговорення, розміщувати фото і відео.

А ще там можна зробити оголошення про наступну виставу, створивши "подію" і запросивши туди всіх своїх друзів.

2007-12-08T19:00:00.002+02:00

'Сильные чувства нервных людей'

Цей вечір міг би стати першою виставою невеликого самодіяльного коллективу на самозабезпеченні, до якого я би не мав ніякого відношення. Не був на сцені, не робив декорацій, не світив прожектором...

В час, коли мої ідейні товариші або ходили по сцені, або хвилювалися десь поруч за безпосердніх учасників дійства, або просто спостерігали за ним під виглядом простих глядачів, я був на доволі далекій півночі, я продавався.

Лище згодом моя свідомість намалювала плагіативну картину про Леніних і його європейську "ссилку".

Лише згодом подумалося, що гарним варіантом було просто заснути на час вистави. І хоч духовно бути разом, бачити сни про театр, про мої і не мої ролі і вистави. А потім красиво написати для тих півтора чоловік, які мене читають (і яким я і так можу висловити все що хочу в очі):

"І лише дух мій летів над водою у пошуках таких рідних і милих місць і подій."

Але такого не було, я просто пиячив.

І все ж, я був-таки із своїми друзями, був у театрі. Десь на рідній Україні проходила вистава, і в ній був все та ж (така звична!) зміна декорацій, і зміну декорацій цю називали "таска по Мішаку". Можливо, востаннє звучала іспаномовна "La camisa negra" ("Чорна сорочка"), виходили люди у робах і касках, наливали спотикач, вмикали самі магнітофон...

2007-05-26T19:00:00.000+03:00

'Прощание в июне'

Цього вечора я знову прийшов на знайомий пагорб, щоб в черговий раз насолодитися хитромудрою грою у побудову Вавілонської вежі на час.
Правила цієї гри і прості, і складні одразу. Головні елементи це те, що в процесі використовується якомога меньше матеріалів, сама складна будівля утворюється, фактично, із тіл учасників, їх рухів, дій, слів, музики, світла, обмежена в часі (має свій початок і обов.язково має кінець). Фактично, гра ця дуже схожа на звичайне життя (принаймні, намагається бути такою). Із тією різницею, що, як і біблійська попередниця, вона намагається вирости із нього, стати вищим, відсторонитися від нього. І тут вже існує протиріччя – намагання бути чимось в одночас із відмежуванням від нього. Але це тонкощі тільки для снобів-поціновувачів. Основне те, що із часу падіння зухвалої біблійської праматері майстерні будівничі таких веж навчилися уникати гніву природних сил і руйнування своїх творінь. Тепер вони знищують свої будівлі самі.
Важливим елементом такої своєрідної гри в бісер є вид представлення глядачам за процесом. Глядачі ці є теж важливим елементом. Без них, без їх уваги вся гра втрачала б частину свого змісту. Сам факт їх наявності (можливо, навіть, без особливої уваги. можливо, хтось під час процесу в носі колупається, або дивиться на дівчат поруч) примушує робити все із серйозним, якомога виразнішим виглядом. Особливо важливо те, що дії учасників гри направлені на «вирощування (із) себе» [у\певної] «ляльку», яка приймає участь у процесі. Глядачі вдають, що не бачать тих же людей, із якими зможуть поговорити після того, як чергова Вавілонська вежа в черговий раз впаде. І тому учасники намагаються «відростити» із себе всі ті якості, які побачать глядачі. Складність такої «ляльки» дуже впливає на рівень гри, яку зможе побачити публіка. Для простих Вавілонських веж деколи достатньо однієї «рукавички», якою вони махають перед тими, хто зібрався (пожадливої, або незграбної, або смішної, або сумної, або хвальковитої. питання чи можуть бути ці «рукавички» зовсім іншими, ніж їх творці, і чи буде заважати емоційне ставлення до своєї «рукавички» – це, насправді, дуже складні питання...). Але коли складність майбутньої вежі висока, таких «рукавичок» одному учаснику гри треба багато, і до того ж потрібно задуматися і про слова, які треба говорити при цьому, і про координацію махання такими рукавицями, і про безліч інших речей. Адже чим складніший передбачуваний «сценарій», «логіка» гри, тим ближче утворювана «лялька» повинна бути схожою на звичайну людину. І чим реальнішою, складнішою є така «рукавичка», тим важче після падіння вежі учасникам гри розібратися де ж у них рукавички, де «лялька», а де сам учасник. «Виростити» такий штучний «прилад» важко навіть провіреним ветеранам. А що вже говорити про молодих...
Деякі поціновувачі вважають, що в цьому ця гра близька до улюбленого їм спорту. І основне в ній – це майстерно махати відрощуваними «рукавичками» перед носами глядачів, при цьому впевнено промовляти слова, і показувати свою майстерність, «вищість». Вони говорять про майстерність конкретних спроб конкретного учасника конкретної побудови Вавілонської вежі.
Голомозі критики вважають таких людей як таких, що обділяють самих себе. Адже вони тоді виключають саму суть всього того, що відбувається перед публікою. Так видається, що учасники прийшли «покрасуватися» перед публікою, видати якомога більше «фінтів» із м.ячем, «рукавичками», булавами, забити якомога більше «голів» у вигляді нестримної реакції глядачів. «Сьогодні учасник гри підстрибнув на 5 сантиметрів вище, ніж минулого року». «Цей матч показав, що парочка ветеранів може висунути свої шухлядки швидше і краще, ніж всі молоді, які бігли позаду». «Молодих мало ганяли і примушували віджиматися на тренуваннях, вони не знали що робити, і взагалі здохли ще до середини першого тайму». А результат – руйнування вежі і все, що супроводжувало це явище – в цей час залишився поза поглядом. І те, що вежа сама, її руйнування залишилися непоміченою в наслідок відволікання уваги від процесу повільного падіння.
(Хоча це вже, звичайно, повний маразм у голові голомозого критика. Шизофренічна натура єдиного редактора нашої любительскої графоманьскої стінгазети тут проявилася у повнії красі. Прим. ред.)
Саме таїнство вирощування рукавички одним із публічних учасників гри є теж цікавим питанням. Цей інтимний, взагалі-то, процес у практично кожного відбуваєтсья індивідуально. Хтось читає і промовляє передбачений текст до того моменту, що впадає у «повний добрий вечір», йому починає здаватися реальним сам текст, а не те, що його оточує, і він починає махати відрощеними «рукавичками» так, ніби ніякої «ляльки» немає, а є лише справжня жива людина (принаймні, так йому в цей час здається). Хтось намагаєтсья «відчути настрій» того, що відбувається з ним в процесі гри, і тоді глядачі бачать справжні емоції. Хтось намагається якомога точніше зіграти дії своєї «ляльки» так, як би вона була жива, слова при цьому йдуть із самого учасника, лялька здається ще більше живою. А хтось проявляє вищий пілотаж і формує свою «ляльку» ще до вихода на сцену, і все, що йому залишається – це відверто відповісти нею на сигнали від інших. В цьому процесі прихований від ока глядачів Великий Диригент цієї гри є коллегою доктора Фройда для учасників гри.
Кожен сходить з розуму по-своєму.
Яка ж гра відбулася на очах і у голові нашого голомозого критика в цей вечір? Він деколи приходив на тренувальні падіння, коли падали лише її частини. Щоб все побачити востаннє, він навіть взяв у руки прожектор і уважно світив на те, що відбувалося під час гри.
Він побачив історію дівчини Тані, яка полюбила. І сила її почуттів була настільки великою, що, можна бути впевненим, що це було перше велике кохання.
Кого ж вона полюбила?
Хлопця Миколу Колєсова, який відрізнявся від її оточення, випадав із «міщанського» буття із обов.язковими недільними сімейними бенкетами, який переживає кризу, можливо, найбільшу кризу у своєму житті, який, на вигляд, повинен утримувати всередині самого просто тайфун емоцій, але виявляє це не так, як її оточення.
Фабула сюжету починається із, здавалося б, випадкових незначних подій: весілля студентів Василя і Маші, пошуків Миколою найкрасивішої дівчини в місті (чим можна було б покрасуватися перед друзями), «випадкового» знайомства Тані і Миколи, дрібного хуліганства Миколи, яке виростає у 15 діб арешту, і – відповідно перетворюється у особисту трагедію – у його виключенні із університету перед самим випуском.
Все це могло бути історією головного героя. Але «лялька»-Микола ця не була настільки живою, щоб так сказати. Жила найбільше саме Таня, яка також стоїть в основі найгострішого конфлікту, який з.явився перед очима і в голові голомозого критика.
Конфлікт цей полягає у проблемі вибору (про що яскраво свідчить пацанчик на ровері, який негаданно для себе потрапив на афішу-оголошення про останні два падіння цього виду Вавілонської вежі).
І вибору не простого – не з одинакових доріжок.
Вибір лежить між буттям і володінням. (Свого часу наш голомозий редактор прочитав книгу Еріха Фромма «Imet' ili bIbt'?» Після прочитання якої деякий час ходив з очима схожими на два ліхтаря. Перед останнім переглядом падіння цієї Вавілонської вежі він з.їв морозива і його знову пробило на цю благодатну тему... Прим. перекладача)
Миколі пропонують просту в принципі річ – обміняти частину свого буття на володіння папірцем, який би засвідчував його проходження вищої освітньої программи, і доводив право продовжувати займатися справами, які йому цікаві.
Він повинен викинути частину свого буття – побачення із дочкою керівника учбового закладу, яка (упс!) несподівано виявилася тієї самою дівчиною, на яку він справив певне приємне враження всією своєю поведінкою під час знайомства, і у подальшому розвитку подій.
Вибір цей стоїть, можливо, перед ним вперше.
Адже інакше він би не здавався таким поглиненим у думки із цього приводу.
Ось взяти хоча б хазяїна дачі Золотуєва, на якій хлопець знайшов тимчасову стоянку і роботу сторожем. Він давно поміняв своє буття як людини на володіння вигідною позицією торговця. Для нього навколо не люди, а механічні покупці і продавці, і гроші. Він вже давно «продався».
Або керівник вищого учбового закладу, за сумісництвом батько головної героїні, пан Рєпніков. Він проміняв своє життя вченого на володіння посадою адміністратора, який «керує» і володіє таким уявним чином людьми. І люди ці для нього не живі, а автомати, роботи, які треба приводити у функціональний вигляд певними процедурами, щоб все було «так як треба». Він обирає володіння життям своєї доньки, а не буття, життя батька, який колись повинен випустити на волю, в небо свою дитину. Донька для нього такий же автомат, життям якого можна керувати прямими або непрямими методами.
І такий вибір між буттям і володінням стоїть, або колись стояв, перед практично кожним героєм цієї гри.
Жінка ректора, яка, як, можливо, тільки зараз для неї виявилося, колись обрала володіння спокійним місцем жінки керівника-бюрократа. Хлопець Василь Букін, від якого під час весілля пішла вже дружина-Маша, він обирає між буттям друга своєму напарнику-геологу і володінням місця чоловіка. Маша теж обирає. Бути дружиною чи володіти своїм чоловіком. Їй є з кого вибирати.
Адже поруч Григорій Фролов, який колись вже все зважив і обрав володіння тихим зручним становищем «правильного» замість буття самим собою.
І, звичайно, Микола. Йому спочатку пропонують папірець, потім місце у світлому майбутньому – аспірантурі. Тільки б він віддав частину свого буття. І все б нічого, вигоди очевидні, втрати, здавалося б, мізерні: таких дівчат у нього буде ще вагон. Але сам факт продажу самого себе примушує повертатися знову і знову до цієї дівчини, що повинно було б викликати якісь емоції відносно неї...
І всі вони за свій вибір платять.
Хтось одразу, хтось через роки і десятиліття.
Адже почавши продавати самого себе, зупинитися важко.
І можна розпродати самого себе, і намагатися купити назад. Але, на жаль, правила гри такі, що проданого буття назад не купиш.
Купити можна лише володіння.
Вихід, здавалося б, один – не продаватися.
Але і це не допомагає. За це теж треба платити.
А ще люди не живуть відокремлено. Тебе можуть продати і без твого відома. Ти втратиш частину свого буття, і, можливо, навіть про це не здогадаєшся. Як це було із головною героїнею.
І саме в цьому трагедія.
І саме тому глядачі співпереживали їй, навіть плакали разом з Танею.

Деяким могло здатися, що історія не досказана до кінця.
Що не вистачає фінального аккорду – «вони поженилися і назвали доньку Васьою», або «вона пішла від нього, він її ніколи не бачив, але докорінно змінився» або ще щось, щоб можна було радісно зітхнути, закрити очі і нарешті заснути після двох годин і сорока п.яти хвилин «казочки на ніч».
Що Великий Диригент міг би щось придумати, додати щось автору. Додав же він етюдик посеред гри, коли Таня збирала квіти, і втікала від свого батька. У автор слів такого не було.
Що вежа могла впасти, підстрибнути, і аж тоді зникнути. Так можна було б думати, що вона стоїть, хоча ми її не бачимо.
Але так не буває.
Питання цього вибору не знято, воно все ще кружляє десь поряд із нами.
Він може винирнути в нашому житті у будь-який момент.

І тоді, можливо, все буде так, як у Василя і Маші – вони помиряться, вони обоє оберуть буття перед володінням. І допоможе нам інша людина – друг, як допоміг їм Борис Гомира.
Або так, як у старого торговця, який захотів купити себе назад на схилі років.

І це настільки захопило голомозого редактора, що він забувся, прутулився до прожектора і трохи обпікся. І зрозумів, що його місце не серед освітлювальної техніки, а у самій грі. Адже легше виростити один раз одну «ляльку», ніж потім зіткнутися із теперішньою ситуацією, коли були вирощені самим собою всі ляльки. Просто так, для досліду...

2007-02-22T20:00:00.000+02:00

Добрий вечір, шановні друзі!
Наш спортивний канал веде пряму трансляцію із цього відомого всім вам місця. Якщо зібрати всіх, кого продинамили на цьому стадіоні, можна зібрати не одну команду.
Нас чекає цікавий матч. Команда акторів несподівано для всіх проводить гру не на своєму полі. Тепер саме команда режисерів має перевагу.
Побачимо, чи зможе вона цим скористатися.
Як мені натякнули перед початком трансляції – на команду акторів чекають несподіванки.
За моєми підрахунками, матч от-от повинен початися.
Нагадаю – тема сьогоднішньої гри п.єса відомого російського, можна навіть сказати радянського, драматурга, можна сказати, класика Алєксандра Вампілова. Її назва «Прощаніє в іюнє».
Ми бачимо біля краю поля гравців, які готуються до гри. Більшість із них ніколи не тільки не читали п.єсу, але й не чули про самого класика-автора. Зараз вони намагаються швидко ознайомитися із темою наступної гри.
Перша несподіванка – капітан команди режисерів вирішив не розтягувати процес, не дати команді акторів підготуватися. Дотепний хід.
Команда режисерів вже проводила ігри на основі творів сьогоднішнього драматурга. Згадати хоча б «Провінціальниє анєкдоти», які запам.яталися хоча б тим, що одна із зірок цього клубу виступила у незвичній для себе ролі, і не провокувала у глядачів тільки приступи гомеричного реготу. Як всі ви вже, напевно, здогадалися, я маю на увазі нашу шведську гордість, яка тепер займається страхуванням флегматичних північних оленів і ведмедів.
Але щось наші учасники гри затягують регламент.
Поки не відомі склади команд – невідомо хто буде що читати.
Всі зайняті читанням, чаюванням і спілкуванням. І ніяких порухів до того, щоб ситуація змінилася. Що ж, ми зробимо невелику перерву. До вашої уваги ми запропонуємо цікаву, веселу і корисну рекламу. Не залишайте нас – в будь-який момент ми повернемося до трансляції. Це станеться одразу ж, коли ситуація на полі зміниться.

...Година перерви і реклами...

Добрий вечір знову, шановні друзі!
Ми повертаємося до нашої трансляції.
Ситуація, нарешті, змінилася.
Капітан команди режисерів, після перемовин із своїм помічником, прямує до центра поля. Він тримає в руках якийсь папірець. Кульмінаційний момент – зараз він, напевно, почне стандратну процедуру проб.
Але що це?
Все йде не по плану!
Він зачитує вже сам склад команд.
Актори в легкому шоці. Їх можна зрозуміти! Ніяких проб не відбулося!
Табло показує склад команди:

Колєсов: Шелест Павло
Букін: Матвієв Іван
Фролов: Карапузов Олег
Гомира: Кумачов Дмитро
Репніков: Назарок Юрій
Золотуєв: Крикун Ігор
Таня: Цегельник Олена
Маша: Волкова Майя
Репнікова: Бєлоусова (Скринько) Віталія
Міліціонер: Сергій (new!)
Студенти:
Веселий: Цвєтнов Олексій
Серйозний: Перестюк Микола
Красавіца: Таня (new!)
Комсорг: Оля (new!)
Строгая: Калачова Марія

Що ж, шановні друзі.
Першого тайму ми не побачили. Адже не можна ж назвати повноцінними пробами хвилинне зачитування списка обраних гравців-акторів?
Це не може не обурювати.
Деяких із акторів, які вийдуть у наступному матчі, навіть немає біля поля зараз.
Всім нам добре зрозуміло що відбулося.
Ми були свідками типового договірного явища.
На цьому наша трансляція закінчується, я з вами прощаюся, і йду писати скарги у відповідні інстанції Федерації.
Я знаю, що нічого це не дасть, але залишити подію без реакції просто не можу.
До побачення!
Зустрінемося через три місяці на трансляції матчу-відповіді, коли обрані гравці відіграють вже на своєму полі.

2007-02-17T19:00:00.000+02:00

Акєлла промазав!

Витівки Фікса?

2006-12-09T19:00:00.000+02:00

2006-12-02T19:00:00.000+02:00

"Люба Шарлотта!

З тих пір, як трапилася та моя особиста трагедія, минуло вже більше ніж два з половиною місяці.

Зараз я вже майже відійшов від того жахливу зриву, який відбувся.

Справи мої йдуть на поправку, хоча ще рано передбачати коли я вийду з цієї затишної швейцарскої клініки.

Вчора до мене знову приходив найнятий детектив, і переді мною нарешті розгорнулася картина того, що сталося.

Як я і підозрював, мій припадок був викликаний не тільки кризою у наших відносинах.

Все те, що відбулося зі мною ввечері за день до того, як я потрапив до клініки, було заздалегідь сплановано, і навіть мало свою кодову назву (як для шпигунських операцій) - "Ужин с прідурком".

Ось список людей, які причетні до акції:

Ідея і режисура - Рябіченко Володимир

Б р о ш а н - Назарок Юрій

К р і с т і н - Рябіченко Ольга

С о р б ь е - Вакулович Олександр

П і н ь о н - Карапузов Олег

Л е б л а н - Пантела Віталій

М а р л е н - Скляр Єлизавета (9-?)

М е д с е с т р а - Харченко Настя (11-?)

М е н о - Баранець Сергій Васильович

Але по порядку.

Для мене все почалося у перерві матчу моєї улюбленої футбольної команди - Олімпік (Марсель). Задзвонив телефон, і я почув голос свого товариша по роботі - Піньона. Всіми правдами і неправдами мене виманили із домашнього затишку на квартиру якогось Брошана. Версія була така: від господаря квартири пішла дружина, і вона могла потрапити до цупких рук мого старого клієнта-знайомця Паскаля Мено. Мене переконали, що потрібно кидати все і везти їм адресу любовного кубельця цього старого ловеласа.

Квартира "Брошана", за легендою видавця, із професійної точки зору справила на мене багатообіцяюче враження: всюди були помітні сліди квапливого приховування слідів недобросовістної оплати податків.

Сам "Брошан" вже був заведений і нервовий (і я розумію людину в подібному становищі).

Як виявилося потім, на нього впливали не тільки ці обставини, а й тривале перебування у товаристві із Піньоном (наш Франсуа ще той собі тип…).

Також на квартирі був товариш господаря Леблан. Здається, письменник.

Я передав адресу детективам-самоучкам і прийнявся за легку вечерю, яку для мене приготували. Тепер, здалеку, мені вже все ясно. І чому дійство називалося "Ужин с прідурком" (а їв-то я лише один! вони б ще назвали "ужин придурка"! тепер зрозумілі всі їх брудні наміри і натяк із назвою операції! якщо не занаєш - то це така розвага: запрошувати до компанії всяких диваків, які розважають публіку, а хто приведе найбільшого дивака, той "переміг"), і чому мене так наполегливо заманювали.

Тепер, в стінах цього затишного швейцарського місця, я вже не так впевнений в тому, що саме Франсуа Піньон запросив мене в те місце. Але надто він вже на нього був схожий.

Звичайно, детективи одразу все з.ясували - і хто був хто, і з якими намірами все відбувалося.

Але тоді я перебував у хорошому настрої аж до моменту, коли в ході телефонної розмови з Мено стало зрозуміло, що з ним в той час перебувала не дружина "Брошана" Крістін, а ти!

Тепер, коли минуло трохи часу, сподіваюся, що ти зважиш на мій стан і мою хворобу, і забудеш всі ті прикрі слова, які я наговорив тобі під час свого зриву.

Я можу і хочу змінитися.

У нас все ще все буде добре.

Знаю, що ми обоє цього хочемо.

З нетерпінням чекаю одужання, щоб поговорити з тобою,

Твій Люсьєн Шеваль"

2006-09-15T20:00:00.000+03:00

Я, чомусь, думав, що проби будуть продовжуватися, а насправді цього вечора була перша репетиція цього сезону - наскільки я розумію.

По сцені ходили і говорили прообрази Брошана, Леблана, Піньона, Шеваля.

Звичайно, нікому - навіть учасникам репетиції - це поки нічого особливого не каже. Навіть тим же учасникам репетиції. Але невідворотній процес шляху до прем.єри вже пішов...

2006-09-14T20:00:00.000+03:00

Проби у Біллі

Пробувалися на виставу "Ygin s pridyrkom" (Франсуа Вебер). Народу набігло багацько, аж не звично. Це я за літо відвик...

Отже, хто в нас є:

Б р о ш а н - Назарок Юрій

С о р б ь е - Олександр (який грав у останніх постановках Біллі, але прізвище його я так і не запам.ятав 8-[ )

П и н ь о н - Карапузов Олег

Л е б л а н - Іван (? перший раз бачу, не з фізмата, здається)

Ш е в а л ь - Мішак Андрій

М а р л е н - Ліза (учениця фізмату, перший раз побачив на пробах)

М е д с е с т р а - Харченко Настя (здається)

К р и с т и н - за останніми данними, роль вакантна

Г о л о с М е н о - за останніми данними, роль вакантна

2006-09-11T20:00:00.000+03:00

Аз єстъ новий сезонъ.

Задуми на сезон наступні:

третя інкарнація "Ескоріалу" (на цей раз щось концептуально нове, із спеціальними декораціями, і на українській мові)

постановка "Ygin s pridyrkom" (В. Рябіченко)

комедія, або якщо не получиться знайти текст нової комедії, то нові експерименти над глядачами і акторами на грудень 2006

із січня - початок роботи над "Mnogo shyma iz nichego" Grigoriya Gorina

А взагалі сезон ще фактично цього вечора не почався - ніхто так і не віджимався...

2006-05-20T20:00:00.000+03:00

'Игрок'

2006-03-04T20:00:00.000+02:00

'Аліса в країні див'

Нашій маленькій редакції важко говорити щось про цю постановку. До цього часу наші експерти займаються аналізом доступних матеріалів.

Але все ж декілька слів скажемо.

Перш за все, треба відмітити сміливість режисера підняти руку на таку річ. Сама по собі "Аліса" важка навіть для прочитання. Можливо, діти або люди, які змогли зберегти з дитинства той самий наївно-чистий погляд на життя, із нами не погодяться, але все ж... А вже показати все це на сцені... Усі ці польоти крізь нору, і купа інших речей, які зняти в кіно треба ще постаратися, а вже зробити це на сцені...

Вмістити у формат цієї газети, якої насправді ніде не існує, опис того чим же є книга "Аліса у карїні див" неможливо. Люди до сих пір сперечаються що це було, а минули вже століття із дня публікації.

Єдиний коментар дав наш літературознавець, який обчитався однієї книги, яка стверджувала метод стуктурованого розташування літературних елементів (подій, слів) із використанням будь-якого підручного матеріалу як метод у творчості Льюіса Керолла. Автор цієї теорії - Ніколай Клюєв - написав окрім статті на цю тему також художню книгу у подібному стилі - "Мєжду двух стульєв". І, хоча, дехто вважає цю книгу переспівом геніальної "Аліси", наш літературознавець-недоучка, все ж прихильно ставиться до такої думки.

Але не дивлячись на все це - Великий і Жахливий все ж насмілився.

Хто ми - Ваша шизофренічна редакція - такі, щоб говорити про результати того, що відбулося, якщо ми не розуміємо що ж насправді відбулося?

До нас дійшли різні слухи.

І, хоча не діло для такого серйозного видання, як наше, користуватися лише слухами, але нам не залишаєтсья нічого іншого.

По-перше, нам стало відомо, що спочатку для експериментальної вистави був використаний експериментальний метод. Суть його полягала в надії на самоорганізацію творчого процесу - наскільки ми можемо зрозуміти. В принципі, це була доволі цікава ідея. Почати із проб, які не просто читання тексту, а етюди на тему "Аліси у країні див", і так на цих етюдах "в.їхати" у світлий рай, де всі самі й так знають що треба робити і над чим працювати.

Але, на жаль, нічого особливого із цього не вийшло. Чи то вогник не загорявся, чи то занадто ліниві актори потрапили у цей самоніяний театр, чи то ще щось. Але прийшлося якось перерахувати курчат щоб зрозуміти скільки в них їх залишилося, запитати про бажання бути курчатами і піти як завжди купатися в ставок. Образно так кажучи - якщо ви розумієте про що ми. Ті, кого вистачило більше ніж на затягнуті проби, залишилися і почали працювати більш-менш стандартним шляхом - зрідка озираючись у зал, і чекаючи поки режисер розкаже як воно насправді буде.

По-друге, у якійсь, не цій, ідеальній у всіх відношеннях постановці "Аліса у країні див" змогли б приймати участь усі бажаючі - настільки там багате поле для освоювання бюджету. І з іншого боку, при бажанні, на цю виставу можна обмежитися всім тим, що потрапить під руку. У цій народу було якраз не багато. Тому говорити хто ким був важкувато. Всі мали по декілька ролей, а Алісу ділили всі дівчата постановки, і навіть деколи одночасно перебуваючи на сцені. Нам відверто шкода тих глядачів, яким не вдалося отримати із цього задоволення.

По-третє, ходять слухи, правда, не підтверджені, що концепція-установка, яку задав режисер на початку репетицій, була озвучена як "Гра у грі". Нашій редакції в принципі важко зрозуміти про що йшлося. Щоб зрозуміти це, здаєтсья, треба бути закінченним дзен-буддистом, і мати повну свободу у своєму розумі... Ми ж можемо у міру своїх слабих суб.єктивних сил лише про щось здогадуватися, і то - не цілком, а тезами. І от що нам думається:

Звичайна гра має якісь правила, які гравці зобов.язані виконувати. При цьому гравці обмежені цими правилами. Але якщо не відомо у яку гру вони грають, то й залізної завіси правил не існує. Вони створюються в процесі спільного досвіду і ідей гравців. Можливо, якби на репетиціях актори споріднилися б із цією ідеєєю, то й все б вдалося із по-перше.

Вся ця постановка "Аліси" стоїть на цій грі правилами.

Ось зустрілися в певній точці простору і часу декілька незалежних суб.єктів. Ось у них виникло бажання звільнитися від нудьги рівного, плоскоплинного існування. Ось хтось із них почав гру. Ось інші підтримали. Ось поступово стають зрозумілі правила і методи використання оточуючого середовища і цій грі.

Звичайно, все те, що було у попередніх пунктах списку, це лише хибні побудови свідомості. Насправді ж просто було дійство, яке кожен із учасників і очевиців по-своєму інтерпретував. І будь-які слова, які спали на думку, щоб описати те, чим була ця "Аліса", хибні. Ага.

Про будь-яку виставу Великого і Жахливого, звичайно, можна так сказати. Але про цю виставу - найбільшою мірою.

Отаке...

2005-12-25T21:00:00.000+02:00

Якщо хтось із спостерігачів за життям ТБД думає, що саме "Бєрєгітє Флору" була фінальним акордом у 2005 році для театру, який весь час відхрещується від декорацій, то він помиляється.
Цей фінальний акорд бачили не всі, а ті, хто бачили мало що зрозуміли.
У театралів і інших учасників новорічного концерту були окремі свадьби, і публіка, здається вибрала собі більше звичайну.
Тема нового року у дурці не всім близька, навіть коли вона основана на дитячих віршах і під фонограму різних варіантів різдвяної "грайте, дзвоники".

P.S. За нашими даними, в цей вечір у зірки ТБД Миколи Ш., який зараз ховається від популярності у далекій Швеції, і в цей вечір вперше за який вже рік вийшла на сцену, з гримерки зникла футболка.
Єдиною (непідтвердженою) версією події є викрадення аксесуара фанаткою(-ами, з наступним роздиранням на шматки).

2005-12-17T19:00:00.000+02:00

Берегите Флору

Наша редакція трохи заплуталася.
Все починалося з того, що ми хотіли розібратися у театральному житті столиці України.
Але задача виявилася на такою цікавою в процесі, як здавалася на етапі задуму.
Так інтерес поступово звузився спочатку до двох, а потім взагалі до одного театру.
При чому театр цей був зовсім не професійним, і судити по ньому про те, що відбувається взагалі з театром в Києві дуже важко.
Він живе своїм специфічним цікавим життям.
Поступово - ми і це "з.їли".

І ось, коли все ніби устаканилося, наша редакція зіткнулася з раптовим усвідомленням того факту, що зрозуміти повністю що ж відбувається навіть у окремому цьому театрику ми не здатні.
Зараз, коли ми сидимо і одночасно чухаємо свої голомозі голови, нам видається причиною такої нашої ситуації надмірна "зацикленність" на осягненні всього саме через голову.
Тобто, ми занадто ретельно вибудовували логічний ланцюжок що із чого переходить, куди тече і чому є причиною.
І ось ми - нарешті - зіткнулися із ситуацією, коли вся наша схема летить кудись в напрямку сміттярки, а ми отримуємо несподівані, безпричинні результати на рівному місці...

Хтось із нашої редакції чув (читав?) колись про ефект жертви, коли після тривалого перебування заручника поруч із терористом між ними з.являється стійкий психологічний зв.язок.
У нас є підозра, що подібне сталося з усіма нашими агентами, які слідкували за життям маленького театрику зсередини.
Вони вже не могли відділити себе від того, що відбувалося, і багато чого випускали з поля зору.
Звіти ставали все рідше, і запізнювалися.
Агенти переставали бути цілком нашими.

І ось коли ми, нарешті, зібралися всі разом і побачили деякі вільно доступні відео записи, в нас був невеликий шок.
Те, що відбувалося на відео, і те, що було у звітах, доволі розходилося.
Ми поки в роздумах що буде далі.
Хтось із нас пішов у пошуках дзенських вчителів, з надією позбавитися від бруду арістотелевої логіки, хтось просто звільнився...

Відео, яке найбільше вплинуло на емоційний стан нашої редакції, було зроблене 17 грудня 2005 року.
Ніщо не обіцяло прихованого підступу.
І раніше Великий Німий Недемократ набирав проекти без проб, фактично тільки із спеціально запрошених "зірок".
Цього разу ними стали:
Оллі - Ковтуненко Т.
Сільвія - Молодая Я.
Рене - Конько Ю.
Флора - Цегельник О.
Ренальдо - Карапузов О.
Хуліо - Пшенов В.
Репетиції цього супершоу почалися ще десь в листопаді, і повинні були закінчитися концертом для турніру юних фізиків.
І це було б черговим продовженням експериментального сезону у недемократичному самонадіяному театрі.
Просто так, взяти і підняти повноцінну виставу за 3-4 тижні.

Але хвороба однієї із двох головних героїнь змусила Великого Німого змінити трохи курс свого корабля, і перенести фінал шоу на декілька тижнів пізніше.
Від цього було багато наслідків:
- на рівному місці відбувся класний майже спонтанний концерт замість вистави (читайте попередній випуск)
- за рахунок додаткового часу вистава була більше опрацьована
- ми змогли заслати для кращого нагляду нашого спостерігача. Попердньо у виставі не було жодної згадки про можливі додаткові персонажі. Але тут ми зіграли на звичці Великого Недемократа самовільно вставляти додаткових героїв, і робітники сцени (Мішак А. і Шелест П.), які працювали над декораціями, якось залишилися і вплелися у виставу. Нічого так, їм сподобалося. І слів не треба було вчити - на відміну від основної трупи - тих, кого перекладач вписав у сценарій.

Звичайний сюжет, вже знайомий з екранів жвачника стиль а ля "секс і місто" (жіночий варіант світобачення).
Навіть відбувається все це знову ж таки ніби в Нью-Йорку.
Чотири давні подруги - Оллі, Сільвія, Рене і Флора - звикли час від часу зустрічатися і проводити якийсь час разом.
Одну таку зустріч і несподівано бачить глядач.
Життя подруг настільки "насичене" новими подіями, про які можна поговорити, що вони вже навіть займаються під час таких зустрічей псевдоінтелектуальними іграми.
Але в цей раз життя "дарує" подругам "подарунок" - від Флори іде її чоловік, з яким вона жила 14 років, і весь час аж до завіси перед очима глядачів всі будуть жити проблемами Флори, і проблемами, які пов.язані із проблемами Флори.
Навіть парочка іспанців - Хуліо і Ренальдо, які до цього доволі спокійно жили, хоча, напевно, по-іспанськи спокійно, будуть теж жити проблемами Флори.
А як буде жити проблемами Флори Оллі, яка сама запросить Флору пожити в себе, це важко словами описати, і краще бачити...
Коротше кажучи, всі учасники процесу - навіть робітники сцени - будуть вести себе, ніби таки бачили і близько прийняли до серця назву п.єси - "Берегітє Флору".

Ми в редакції прочитали текст, посміялися, і заспокоїлися.
Здавалося б, комедія, чого тут несподіваного очікувати.
Звичайна вистава.

Бачили б ви обличчя нашого спостерігача коли він переглядав фільм.
Приблизно такий вираз повинен бути в людини, яка б відгадала всі букви слова загадки Сфінкса, але не відгадала всього слова, і розуміє, що програла.
І при цьому сміється - все ж таки комедія на екрані.
Зосереджений на дрібницях, він якось випустив з поля зору те, що відбувалося на сцені.
Дивлячись цю виставу, важко зрозуміти де ж саме акторська гра.
З одного боку - ми прекрасно бачимо на сцені Таню, Яну, Лєну, Юлю...
А з іншого - чи грають вони?
От в справжньому житті - навіть якщо прийняти до уваги вислів старого Вільяма про весь світ як театр - чи можна поміняти місцями окремих людей?
Не в конкретній ситуації (з питанням про те як би себе повів Вася на місці Пєті), а взагалі.
У нас поки руки не піднімаються так знущатися над Васєю - міняти його назавжди на Пєтю.
Це в голові не вкладається...

Так от - якщо на інших виставах можна було сказати - от якби поміняти Васю на Пєтю...
То Пєтя зіграв би ... і не так як Вася...
Це як міняти їх місцями у конкретній ситуації.

Так само руки не піднімаються міняти місцями у даній виставі Таню і Лєну.
Неправильно це буде, неприродно.

Гарна вистава.
От тільки - чи вистава?
І як можна було механічно зробити так, щоб люди прожили на дерев.яних дошках чужим взагалі-то життям?
І як це могло відбутися із нашим спостерігачем, який все бачив і за всім слідкував?

2005-11-19T19:00:00.000+02:00

Ну, от і догралася із машиною часу наша маленька редакція.
Здавалося б, минуло якихось півроку, а точність дат уже виклакає сумнів.
І навіть підручні матеріали не допомагають.
Точна дата концерта для юних фізиків в 2005 році ховається від нашої редакції у тумані часу.
Здається, це була субота (отже - 19е)... а може - п.ятниця? (тоді це 18е).
А в тім - яка різниця для читача у цих числах?
Невже вони хоч щось скажуть через декілька років про те, що відбувалося?
(Хоча радує, що можна потім буде поміняти на ту дату, яка буде більше подобатися...)

Отже, ми порадилися, і головний редактор вирішив, що це було в суботу.
Але у його голові чомусь засіла думка про дві з половиною репетиції, за які був зліплений цей концерт...
І це його якимось чином турбує...

Не знаю, як там у інших театрах, де устрій життя інший, але для ТБД цей концерт укладався у схему експериментів над самим собою.
Не те, щоб самонадіяний театр сумнівався у собі колись, але раніше за дві з половиною репетиції концертів не ставили.
Звичайно, частина концерту була "награна" раніше, але і над нею прийшлося працювати - адже номери ці не повторювалися вже місяцями.
Крім того, були й зовсім нові номери.
І не надто багато людей на цю авантюру не повелося...
Хоча навантаження розподілилося нерівномірно.
Особливо багато взяв на себе Олег Карапузов.
З іншого боку, театр ТБД справа дуже добровільна.
Але воно того було варто, вийшло в нього це в нього потрясно.
Особливо - конферанс.
Це був окремий номер.
Сподіваюся, вні теж не шкодує про втрачені океани енергії.
Воно дійсно того було варто.
Уж в чому-чому, а в цьому колектив нашої маленької редакції одностайний.

Того вечора все було в стилі ТБД - там що не концерт, то "Новий рік у дурці", але декого із нашого колективу не полишає думка про те, деякі моменти (не те щоб несподівано, але все ж...) порадували і самих учасників, і Керманича процесу.
До речі, Великий і Жахливий явив своє обличчя народу.
Він був Правою рукою у постановці п.єси С. Беккета "Пріходят і уходят".
(Правою якщо дивитися зі сцени у зал. Це не зовсім та позиція, яку займає наша редакція, ми скоріше дивимося навпаки - із залу на сцену, але останнім часом наші кореспонденти занадто часто крутяться саме на сцені, а не у залі, тому... таки Права рука. Маленьке прохання до наших нечисленних фанатів - не бомбіть наші поштові скриньки з питаннями про те ЧИЯ Права рука, і чому у автентичному тексті п.єси немає нічого про якохось двох мужиків окрім трьох жіночих персонажів...)

А ще це була прем.єра п.єси дуже молодого драматурга.
При чому дуже специфічного.
Не класичного - бородатого дядьки з люлькою (тою, що смокчуть, а не гойдають), який закидував своє горище класикою і здобутками попередніх бородатих і не дуже дядьків.
Ні, цей молодий драматург вихований на виставах Великого і Жахливого, і написав свою п.єсу ("Бій на шоколадках") саме для маленького самонадіяного театрику із півдня Києва.
Короче кажучи, це була п.єса Софії Баранець.
Саме під стиль фуліганського режисера вищезгаданого театру.
І, Ви знаєте, її прем.єра була вдалою.
Навіть дивна публіка, яка дісталася в той вечір театру без тих речей, які вони виносять кожен раз на сцену, зреагувала досить тепло.

Кладучи руку на те місце, де мало б бути серце, те, що відбулося в той вечір для небагаточисельної публіки, мало позитивний ефект.
І продовження експериментального сезону вдалося.

P.S. Список номерів для зануд (вони могли читати одразу з цього місця):
1) Кондори летять справа наліво (див. нашу позицію у у постановці п.єси С. Беккета "Пріходят і уходят") Осіпов О., Мішак А. і Сивокінь С.В.
2) "Айболіт і Варабєй" (куди ж без нього...) Солісти Мішак А.і Назарок Ю., Варабєй - Лучкевич Ліда, Хор - решта чоловічого складу концерта.
3) "У папа била сабака..." (Класики про один і той самий сюжет Пушкіна О.С. Склад уточнюється...)
4) "Бой на шоколадках" (багато хто...) (NEW!)
5) "Странний кєльнєр" Конько Ю., Шелест П., Мішак А., Пшенов С.
6) "Он нє дождался єйо" Он: Карапузов О. Она: Цегельник О. (і всі, хто захотів сосісок із театральної трупи)
7) "Гамлєт" (з репертуару польського театрика) Гамлєт: Шелест П. Соло на тарілці від барабана: Мішак А. (NEW!)
8) "Пріходят і Уходят" Ковтуненко Т., Молодая Я., Цегельник О., Осіпов О., Баранець С.
9) Ті ж Кондори (див. №1) летять зліва направо.
10) Завіса

2005-11-13T11:00:00.000+02:00

Цього дня був зіграний черговий акт дійства "Альо, ми все-таки ісчєм таланти" маленького дивного театру ніби без декорацій.
Наша редакція зацікавилася його коренями, провела невелике розслідування, і в результаті вибудувала свою версію подій.

Отож, складається враження, що в давню давнину Великий Німий стомився тягти на собі великий айсберг всієї махіни театру, хоч він умовно і називався "без декорацій" (ми думаємо, що якби в назві не була відмова від декорацій, втома прийшла би швидше - а так вантаж був умовно, номінально полегше; хоча тягар неіснуючих декорацій теж давив). Безумовно, він розумів, що якщо він зніме цю штангу зі своїх плечей, то все перевернеться, і маленький самобутній театр просто зникне. Крім того, в той час в ньому жило бажання вийти на сцену. (Але він знав - коли він вийде на сцену, то нікого не залишиться у залі у руля, а бігати туди-сюди було вже якось не солідно. Звичайно, був ще Крикун, але він, пройшовши через режисування декількох вистав, вже не особливо рвався порулити...). Отже, треба було шукати Наполеонів.

І ось було оголошено про те, що Великий і Жахливий хоче від членів своєї банди спеціального концерту, до якого він не буде прикладати рук як режисер (ну хіба що порадою він би напевно допоміг...).

Але не тут-то було. Повелися мало хто. Думаю, основною причиною було те, що (за влучним висловом одного совістливого) в театрі всі робили фактично те, що хотіли. Хотіли - грали на сцені, хотіли - робили декорації (таких звичайно було менше, але були). І тут - такі цінні вказівки...

(Наша редакція на цьому не буде розгортати великої дискуссії на рахунок різних позицій режиссера в залі. Наші кореспонденти були свідками, коли суміщення цих позицій ні до чого особливо хорошого не приводило. Навіть у професійних театрах, навіть у народно заслужених акторів, які всім відомі і знамениті.)

І справа не вигоріла, але поступово - навіть коли бажання Великого Атланта зняти з себе твердь "неба", по якому бігають до сих пір, здається(+), зійшло до якоїсь мінімальної величини - дала свої плоди у вигляді осінніх таких собі спроб розвести "небожителів" на чергову авантюру.

Цього разу, у цей день театр бачив фактично єдиний результат цьогорічної спроби Великого і Жахливого здивуватися талантами театралів.

Треба сказати, що результат цієї спроби цієї був неоднозначно сприйнятий.

З одного боку, це була фактично повноцінна вистава, яку показали тільки для бажаючих і театралів, які прийшли в цей день в зал. Вже один цей факт повинен викликати повагу до молодого режисера - О. Графова (ака Аля). Не так просто зібрати під свої знамена, і довести до фінішу свою труппу. Цього разу повелися Юрій Назарок(тіпа Маестро), Сергій Сивокінь(тіпа той самий Любко Дереш який автор) і ще один пацан з хімічного факультету університета Шевченка (хтось) (здається (+)) імені якого я не знаю. Ну, і Аля - режисер і дійова особа. До слова, за нашими даними, не від хорошого життя пані режисер вийшла на сцену - планована акторка в процесі репетицій вибула через проблеми із здоров.ям.

А з іншого боку - сам матеріал був неоднозначний. Наша редакція довго думала чим могла настільки захопити молодого режисера саме книга "Архе" молодого львівського письменника Л. Дереша, що на її основі було створено шестисторінковий сценарій. І єдина ідея, яка прийшла від нашого розгалуженої шизофренічної уяви, - це варіант захвату, великого враження режисера від ідеї, що весь світ є уявою молодого львівського письменника Л. Дереша, яка явно прослідковується в його творах. Чесно кажучи, ця ідея на нашу редакцію також справила враження. Прожити стільки часу, і раптом взнати, що ти є химерною грою думки молодого львівського письменника Л. Дереша... Таке просвітлення! Крім того, практично кожна репліка діючих осіб дуже афористична, і тягне на мораль, омріяний "смисл" сама по собі. Це дуже збиває глядачів у пошуках відповіді на питання "до чого тут йдеться?" і "що тут взагалі відбувається?" Крім того, дія відбувається в незрозумілому місці, фактично в "ніде". А діючі особи не встигнувши ще повноцінно розповісти про себе, зникають.

Але все це лірика. Режисери - це свого роду божки, і шляхи якими до них приходить думка і бажання щось ставити на сцені краще не рухати - здоров.я свого психічного ради.

Перечитуючи самих себе, наш маленький колектив, деколи перебував під враженням того, що про саму дію якось ми і не пишем, а тільки про своє враження. А для цієї вистави в принципі важко і сказати що саме відбувалося і що це було - навіть після прочитання сценарію і неодноразового перегляду самої п.єси. Але не в цьому суть - у частини нашої редакції виникло враження, що режисер був би більше радий коли б його не зрозуміли і не прийняли, ніж знайшли в п.єсі якийсь очевидний нетараканний смисл. Тенденція якась... Чи вплив Великого Німого?

Свого часу на перших лекціях філософії в університеті весь склад нашої невеликої редакції вразило існування плюралізму в цій науці. Таке враження, що із часом народ подрібнішав і перестав заперечувати, і шукати невідповідності у словах інших учасників процесу, які мали свою власну думку. Всі просто почали молоти хто що хоче. І чим більше людей займалося філософією, тим більше доводів і цитат вони давали для своїх наступників, які могли б при бажанні згадати пару думок попередників - щоб надати вагу своїм новим текстам, якщо це їм було потрібно. Тепер політкоректність і плюралізм дійшли до тої межі, коли краще бути незрозумілим, ніж викликати конфлікт претендуючи на якийсь там "смисл".

Але - повторимося - не в цьому суть. А вся радість в тому, що тепер десь поблизу малого неакадемічного театру з.явився ще один режисер. Методами дуже схожий скоріше на Білла, ніж на Крикуна чи Васіліча. Зі сторони деколи виглядало на те, що режисер цей хоче побачити декілька своїх копій на сцені в різних масках. Зрозуміло, що до кінця це йому не вдалося. Все ж таки - на сцені були в основному хлопці...

P.S.

Моя маленька машина часу

Наша редакція вже не перший місяць, навіть рік б.є для вас пальцями по клавіатурі. Робить це вона чим далі, тим більше епізодично. Зрозуміло, всій нашій редакції приносить багато веселощів насмішка над читачами через дату в щоденнику (доречі, diary це не обов.язково dayly). Ми не претендуємо на повну істинність і "вдалість" нашої точки зору. Деколи ми можемо у своїх подорожах відвідати не ту реальність,в якій знаходимося разом із своїми читачами. Але це нам теж приносить задоволення. Що ж, шановні читачі, Вам не залишається нічого окрім терпіти наші спільні невеликі подорожі у часі.

P.P.S.

Або почати писати самим - свою власну історію невеликого театрику на 300 глядачів.

2005-11-12T23:00:00.000+02:00

Необхідний P.S.

Я пам.ятаю, як колись на виставі "Superatores non sunt judicandi" в потрібний момент не відкрилася завіса. Вона відкрилася лише частково. Мені важко забути цей момент - я в цей час був на сцені. Я трохи гордий за себе і за ще партнершу по сцені - Машу Киянчук (а як гордий за Ігоря Крикуна, який руками протримав половину завіси всю виставу я просто словами висловити не можу...). За словами очевидців, якби присутній в залі звуко-режисер не зробив руху у бік сцени, то ніхто не запідозрив би, що щось іде не так. Я чув потім, що за кулісами висловлювалася ідея про оголошення перерви, вибачення перед глядачами, ремонт на ходу, а потім продовження вистави. Цікаво, що висловлена пропозиція була ягодою не ТБДшного поля.

Але все це присказка. Казка попереду.

Хохма останнього показу "Хіп-хоп вертепу" лежала не тільки в творчій площині і психологічній налаштованності акторів.

"Паєт в Рассєї - больше чєм паєт". І актори театру ТБД - не тільки актори. Це також і багато що окрім. Особливо це видно в критичні моменти. На цей раз доля приготувала подарунок у вигляді падіння завіси за 2 з хвостиком години перед початком.

Все починалося доволі мирно. Виникла ідея про ремонті завіси - щоб вона робила вигляд театральної, і роз.їзджалася, відкриваючи сцену. В ході спроби ремонта був знятий вантаж, який і тримав десь 200 кг нагорі, і було розклинене колесо важеля... Закономірний результат простої цієї операції було чути і в підвалі... При цьому робітники ще відбулися легким переляком - сантиметри відділяли учасників події від траєкторії падіння металевої штанги. Подряпини, порвані джинси і найтяжче - обдерті руки Олега Завгороднього - не йдуть в порівняння з тим, що могло бути.

Наступні дві години до вистави були присвячені підняттю завіси. Завіса так і не зарухалася, але була піднята нагору.

Отака от пригода...

2005-11-12T22:00:00.000+02:00

Один постійний читач цих опусів, якого я найчастіше згадую в них, десь в районі третьої і останньої прем.єри "Хіп-хоп вертепа" назвав великий неакадемічний театр "Театром однієї прем.єри". Наскільки я його зрозумів, типу грається тільки одна вистава, а решта по великому рахунку мало що беруться до уваги.
От взяти бурлескний "експеримент": перший і другий покази особливо не надихали виконавців.
Відіграли вони найкраще саме третій, "ажебивостатній" показ.

Наша роздута редакція трохи (місяць десь здається) подумала і посперечалася (як завжди) між собою на цей рахунок.
І все-таки перемогла критична думка слів Великого Німого: серед шизофренічних нас більше не згодних, ніж згодних з такою точкою зору.
У нас є непідтверджене відчуття, що насправді колись відігравали декілька показів, при чому на досить високому рівні.
От взяти хоча б "Голомозу співачку".
Можливо все-таки справа у самій виставі?
Або у кількості глядачів, яких на показах номер раз і номер два було менше потрібної кількості для запалювання трави?
А на показі номер три були люди яким подобалося те, що відбувається на сцені.
Хтозна. Ясності в цьому питанні для нашої редакції нема.

І ще, до нас тут прийшов поганий аудіозапис розмови нашого журналіста (якого ми вважали вже пропавшим без вісти) із Великим Німим, де нашу редакцію критикують у надмірній прив.язаності до пошуків смислу у творах Великого Німого, якого буцімто в останніх виставах не було.
Що ж, наша редакція визнає за собою цей тяжкий гріх.
Але якщо вона не права у своїх бажаннях, то їй про це буде тільки шкода.
Адже справжньому джентельмену завжди є що сказати, а тут...

З іншого боку, навіть у творах великого англійського митця Л. Керрола люди знаходили смисл, існування якого він заперечував.
Хоча це складне питання, тут не вистачить меж нашої мистецької стінгазети...
Ми йдемо на чергове засідання з цього приводу.
Залишаємося з Вами,
Ваша шизофренічна редакція.

2005-11-05T22:00:00.000+02:00

Перебуваючи в специфічній ролі спеціального такого писаки я пройшов етап топтання між трьома группами - теоретиків, практиків і критиків (розумних, красивих і сильних) і поки стою якось окремо.
Принаймні не вважаю себе належним до жодної із трьох груп.

В цьому я свої переваги - я можу займатися тим чим хочу в данний момент.
Хоча і отримував на горіхи за це деколи то від практиків, то від теоретиків (критики щось мені не зустрічаються, але думаю і вони...).

В даний момент я хочу сказати ще декілька слів про праект "Хіп-хоп вертеп" - тим більше дата під якою знаходиться цей опус, є повтором показу - спеціально для юних математиків.
Новизною його постановки був один цікавий момент - те, що вся масовка - а це більше 10 людей - повинна була знаходитися весь час на сцені. А було це тому, що в місці першого показу не було куліс, де б могли заховатися "неактивні" учасники процесу.
Відповідно прийшлося придумувати чим їм займатися.
Не завжди це було вдало, і цей процес практично бездіяльного (не дай б-г зробити щось таке, що відверне увагу від основного дійства!) існування на сцені притомив акторів.
Думаю, це також зробило свій вклад у враження від вистави.

Крім того, у мене складається враження, щшо наш Великий і Жахливий стає потихеньку німим на рахунок смислу.
От взяти весняний праект - "Дами і Гусари". Навіть текст там такий, що ставити його не особливо тягне. А постановка залишила питання - а чи не обманули глядача?
Ось в залі сміялися. А чому сміялися не відомо.
Таке враження, що це було занесено у сценарій вистави.
На словах пояснити думаю ніхто не зможе з цого саме він сміявся.
Вертепу не повезло - глядача забули попередити що це - комедія, трагедія або хоча б сказати що треба робити. Сміятися чи задуматися про вічне.
Можливо, режисер і сам не знав що це повинно бути, чи до акторів не дійшло що вони роблять і яку реакцію повинні викликати...

Хоча рано підбивати підсумки, але на данний момент мені здається, що основною темою того, що з.являється на світ від Великого і Жахливого (за великої допомоги його незамінного помічника) є ідея про різноманітність, різноплановість життя.
Я (не перший, і не останній) довгий час займався пошуками смислу у житті, і так його і не знайшов.
Те, що "виходить з рук" Великого Німого рідко має один закінчений смисл, а якщо глядачам здається, що це не так, то, думаю, словами вони цей смисл описати не зможуть.
На сцені просто ще одна історія з життя.
Навіть у його найзухваліших постановках у хіліганській манері.

А безцільно прожити в певній манері на сцені - хоч і менше години - чужим життям...
Це, знаєте, стомлює.

2005-10-17T23:00:00.000+03:00

Взагалі кажучи, я міг би піти за основною трендом, і сказати, що все те, що НЕ відбувалося з останнього запису на обшарпанних листках цієї стінгазети, це своєрідний експеримент. Що насправді я:
хотів написати про репетиції і театральний процес в маленькому самовпевненому театрі за певний період одним опусом;
або зрозуміти що ж таке театральна постановка в цілому, а не по фрагментам;
або перевіряв чи зможу НЕ писати;
або чекав коли набереться певна кількість людей або запитів - а чому це я не пишу?;
або ... (а Ви як думаєте?).
Якщо комусь ця тема цікава - милості прошу, оберіть самі.

Писав Ваш писака, чи ні, а театральне життя маленького театру з великими декораціями, про які вони кажуть, що їх немає, тривало і триває.
Зараз в ньому мода на експерименти - чи принаймні мода на слова про експерименти.
Спочатку був експеримент із залом і участю в мистецькій акції.
Потім експеримент чи зможе такий маленький театр за 2,5 репетиції забацати концерт на годину.
Далі - чи зможе театральна трупа сама придумати сценарій, ідею, самоорганізуватися і поставити виставу...

Я думаю, що насправді ніяких експериментів не було.
Великий і Жахливий просто намагався якомога більше урізноманітнити своє театральне буття.
Ну не назвете ж Ви експериментом те, як в одній точці простору і часу збіглися текст, запрошення на участь у мистецькій акції і режисер? При чому режисер не передбачав цей збіг.
З моєї точки зору, експеримент повинен задумуватися.
А те, що відбувалося з невеличким театриком, не мало плану-задуму - основного, що потребує експеримент. Та й наявність результату була сумнівна...

Залишимо у спокої вселенські теми, і перейдемо на конкретику.
Дата цього тексту насправді трохи глузує із читачів цієї стінгазети.
Зрозуміло, що на момент написання цього тексту за вікном (і перед ним також) далеко не жовтень, і навіть не листопад.
Зрозуміло, що, можливо, автор трохи щось напутав, і не в цей понеділок піддослідний театрик уже точно без своїх декорацій, хоча вже з чужими, зібрався щоб зробити дійсно прем.єру бурлескної комедії "Хіп-хоп вертеп".
Зрозуміло, але електронний папір все стерпить навіть більше ніж звичайний.

Місцем прем.єри випало бути одному із корпусів флагману українізації - НАУКМА, тобто Могилянці серед людей попростіше.
Відбувалося це дійство, звичайно, у підвалі.
Хоч і відремонтованому, і "забацаному" під мистецький витвір - із старими, часто поломаними, речами, які "помастили" зверху золотистою фарбою.
Особисто мені це сподобалося.
Особливо - сокира вбита у стіл, прив.язана дитяча лялька, телевізор, стара шафа без задньої стінки, а найбільше - телефонна будка.
Це було щось рідне.
Складалося враження, що автор ідеї акції палить ту ж траву, що й учасники маленького театрища на півдні Києва.
Декорації місця під час єдиної репетиції на місці майбутньої прем.єри вплинули на учасників дійства, і до позолочених елементів ланшафту додалися позолочені пеньок, сокирка і гітара, які були повноцінним театральним реквізитом дійства.
(Ця позолота - чи це не наші спогади про минуле? хм...)

Що відбулося того осіннього похмурого вечора у тому підвальчику важко сказати.
Людей було мало.
День був похмурий.
А те, що саме було на імпровізованій сцені, не зможе скоріше всього описати навіть "експериментуючий" режисер.
Мені не хочеться бути схожим на товстенького пацанчика із стареньким ноутбуком з ніби газети університета Шевченка, який знайшов після вистави час і місце задати незручні питання про смисл Великому Німому Який Заговорив.
Справа в тому, що я думаю, що якби театр був для того, щоб режисер відповідав словесно на такі питання, то так багато людей для вистави не було потрібно, і все можна було обмежити невеличкими прес-конференціями.
У театральному залі глядач присутній не тільки для того, щоб подивитися (інакше акторам можна було обмежитися тільки репетиціями).
Насправді глядач приймає активну участь в процесі створення того, що відбувається на сцені.
Кожен робить з тим, що відбуваєтсья в залі, в цей час те, що хоче - хтось шукає смисл, хтось прийшов повеселитися, хтось отримує зовсім нові враження, а хтось приніс старенький ноутбук, щоб йому про цей смисл розповіли, а він вже "оцінив"...
Це питання вибору.
При бажанні всі можуть бути задоволеними.
Навіть ті, хто шукав той смисл, який режисер вміло заховав під купою натяків.
Наприклад, смисл про те, що за цю купу років люди в основному і не змінилися, і навіть говорять дуже схоже. Що вони так само дурять один одного, сміються, танцюють, напиваються... Ось на початку ми їх побачили в якийсь момент їх життя. Ось вони зі сміхом, плачем або криком пронеслися поруч нас. Але це такі ж люди, як і ми.
Ми від них не далеко, але більше за 300 років.
Вертеп це перш за все зріз життя.
І те, що відбулося в тому підвальчику, могло було бути одночасно і тим, що було колись, і є зараз, і буде колись.
Колись, можливо, перед кимось (уві сні?) знову з.являться один за одним і пролетять якісь тіні.
І зрозуміє цей(ця? це?) хтось що таки нічого не змінилося, що люди як були людьми, так ними і залишилися.
Справа ж не в тому, що зараз запорожці, поляки, мадяри, селяни, дяки, чорти, цигани і кози не зовсім такі, як тоді, і звичайно не такі, як зараз, і не такі, якими вони були на сцені...

2005-09-23T02:00:00.000+03:00

Саме цей вечір можна назвати початком сезону.
І не подумайте, що я ніби вважаю сценічні рухи не потрібними, що думаю, що сезон починається тільки після проб, коли починаютсья справжні репетиції...
Просто цей сезон здавався якимсь неправильним - на першій репетиції\зборі ніхто не віджимався.
Сергія Володимировича Сивоконя з нами не було, а інші видно несвідомо трималися, не ризикували власним здоров.ям - для гарного почуття гумору в погано освітленому залі малого художнього театра треба бути загартованим.
І - ось, нарешті.
Без Сергія Володимировича сезон би напевно не розпочався.
Тепер я спокійний.

В цей вечір була визначна подія - П Р О Б И !!!
Засоби масової дезінформації в моїй нескромній особі на деякий час забули про регулярність творчого процесу, і сумнівалися про те чи буде щось взагалі того вечора, але, як і минулого разу з першим збором сезону, чуйка не підвела.
При чому це були прогресивні проби - претенденти на ролі не тільки читали, але й показували заздалегідь підготовлені сценки. Не всім ці сценки допомогли, але були унікуми, які, не зважаючи на відсутність текстів в розтиражованих давніх українських репринтах для героїв їх (фактично) етюдів, отримали роль одразу ж на сцені, під час перевірки домашнього завдання.
Порівнюючи всіх тих, кого я бачив під час сценічних рухів, і тих, хто отримав ролі, в мене склалося враження, що ці рухи були таки перевіркою. Не всі змогли доходити до проб. З іншого боку, нема гарантії, що вони не отримають ролей, коли з.являться на репетиціях.
На жаль, мені важко згадати список всіх, хто отримав ролі.
Їх багато, і список буде не повний - в рукаві режисерів є декілька визначних тузів, які вони можуть з часом кинути в котел - як приправу, як козир і як "контрольний" постріл для публіки.
Або ці тузи самі можуть вискочити із рукава у вдалий момент і зіграти самі свою партію...

2005-09-21T01:00:00.000+03:00

Я звичайно міг би продовжити видумувати і писати всілякі не особливо до маленького але вже академічного стосовні речі, але якось воно вже приїлося...
Стану на деяких час із архіваріуса типу критиком.

Підсумовуючи досвід декількох тижнів, заповнених фізичною зарадкою на сцені, коротко можна викласти наступне:
Театральні сценічні рухи були. І, здається, регулярно. Засоби немасової дезінформації не завжди доходили до циганського табору фанатиків старої грецької музи імені якої не всі згадають, але по слухам творчий процес проходив як тренування. За графіком.

Що вразило:
"Зарухалися" етюди. Вони стали живі.
Я - як найвдячніший в світі глядач - невимовно радий.
Звичайно, мені можуть заперечити і "поставити на вид", що мовляв нічого дивного - типу минула вистава вся була таким собі типу етюдиком за творчим процесом... Але на сцені ж були не тільки ветерани, і доречі не завжди вони були найкращі в самопальних сценках, хоча марку здається тримали...
Учасники процесу не були скутими і зажатими, веселили себе і оточуючих.
Я думаю - це знаковий здобуток, мені б не хотілося, щоб його було втрачено.

А ще в маленькому бурхливому театрикові з.явилися нові обличчя, нові цікаві люди, і навіть повернулися старі. Деяких фанатів не зупинив навіть негативний досвід зняття з ролі, записаний в трудову книжку. Хтось є представником вже другого в театрі сімейного покоління...
В цьому місці, напевно, мені, старперу, можна було б позітхати, розповісти про золоті часи театру, коли були на сцені такі ... ні, ТАКІ ЛЮДИ (не плутати з ім.ям - прим. перев.)...
Але я цього не буду робити.
І не тільки тому, що "діди" часом повертаються, що є люди зі старих складів, які просто деколи ходять на репетиції...
Театр живе - і це основне.

2005-09-12T11:00:00.000+03:00

Зручна це штука гуглівський сервіс щоденників.
Можна рік лазити десь, а потім зробити вигляд, що кожен день писав щось як папа Карло над поліном.
З іншого боку, самовзята роль архіваріуса в чомусь вигідна - можна почекати трохи (поки всі призабудуть те, що було...), а потім вліпити передовицю заднім числом - мовляв в цей вечір на репетиції добрий режисер був вкрай справедливим, актор, який зайняв омріяну критиком головну роль героя-коханця-рембо-на-танку, вів себе вкрай гидко, був незібраним, неготовим до репетиції... і все таке.
А потім учасники подій через деякий час повернуться за спогадами, і самі повірять в такі дрібні підніжки...
І конкуруючий ресурс "гастєвая кніга тіятра" нічого заперчити не зможе - оскільки не такий дотошний і не часто оновлюється...
Але це я щось замріявся на фоні намагань згадати що там і коли було...
Цього разу (здається) глобалізаційний броунівський рух відібрав у фізматівських фанатів вимираючого мистецтва їх головну шахову фігуру, і парадом командував замість режисера такого всього в білому режисер такий весь в чорному.
Звичайні театральні двіженія продовжилися.

І я якось не згадаю хто б мені так не подобався щоб описати його в неприглядному світлі за цей вечір.
Нічого - зажди можна поправити "заднім числом"...

2005-09-09T23:00:00.000+03:00

Кажуть, що араби (напевно не з числа тих, хто носить пояси шахідів) колись любили говорити "май терпіння, і твого ворога пронесуть мертвим поруч твого вікна". Або щось подібне.
А ще згадується мені в падоночному фільмі "Бійцівський клюб" новобранців до проекту "Хаос" чекала перевірка терпінням поруч дверей організації. Їх при цьому всіляко ображали і відговорювали - набір мовляв закінчився, поїзд пішов, цирк поїхав, білети закінчилися і взагалі - в тебе немає запрошення, і ти не витримаєш...
Цього вечора було щось подібне. У партайгеноссе зросла кількість справ, які йому треба зробити за день, і тому він трохи затримався. Шкода, звичайно, але якщо терпіння не буде на такі дрібниці, то звідки взятися терпінню на речі глобальні, потрібні і більш нудні?
І взагалі кажучи - потерпіти було для чого.
Той заряд бодрості і радості, які отримують учасники процесу, важко виразити в джоулях.
Я не раз говорив про специфічну траву, котру курять на репетиціях, але мені ніхто не вірить.
Адже радісно ганяють по сцені саме ті люди, які скоріше за все не люблять робити зарядку або щось на неї подібне.

ЗІ. Одним словом були звичайні театральні двіженія.

2005-09-07T23:20:00.000+03:00

Азм єсьмь.
Панєслася.
Перша зустріч Великого Німого зі своїми адептами відбулася як завжди - із вірою в існування напередначертаної долі.
Як казав Брєжнєв перед своїм 60-річним ювілеєм (за словами Хазанова, хоча це ще той - збреше не кліпнувши оком...) - "ну, ми специально пріглашать нікаво не будєм".

Судячи із того, що хтось прийшов, зв.язок ОБС (одна баба сказала) спрацював.
А вважати, що всі взнали про збір із сторінки в інтернеті...
Ви в це вірите? Я - ні.
Ну, припустимо, засоби массової інформації взнали. Але ж не у всіх є такий нюх на новини, щоб за день до події зайти на офіційну дошку об.яв.
Але це все фізика.

Справжня лірика була в традиційному форматі таких перших зборів - у вигляді спогадів людини-театра, яка знайома із всією історією маленького самонадіяльного театру із більш ніж 20-річною історією.
І ви знаєте, це не набридає.
Хоч і з більшістю історій постійні учасники процесу знайомі.

Взагалі кажучи, при потребі, таку зустріч можна було би скоротити і до 10-20 хвилин, коли Великий Німий говорить про свої плани на сезон.
Але чи будуть раді від цього всі хто прийшов? Звичайно, ні.

Отже, корисна інформація зводиться до наступних фактів:

В кінці вересня планується провести чергову інкарнацію конкурса "Алло, ми ісчєм таланти!" тепер вже під гаслом "а тепер хто захоче може вийти на сцену і зробити те, чого хотілося, але ніяк не випадАло".
Як покажуть наступні події, проведення такого збору виявляється залежить від кількості оформлених заявок на участь. Бюрократія нарешті прийшла і в незалежну самодіяльність.

Великий Німий вирішив показатися у світі. Хоч і не зразу весь, а у темряві підвалу. Десь в середині-кінці жовтня малий неакадемічний театр з.явиться серед учасників незвичного підпільного дійства на території відродженої Києво-Могилянської академії. Дійство, на скільки я зміг зрозуміти зі слів керманича процесу, буде різноплановим - там відмітяться не тільки непрофесійні групи, які будуть називати себе театрами (хоча який театр без вєшалкі, яким він, як усі знають, починається?), а й виставки картин і ще щось.
Підвал для маленького держпрозрахункового відкриють на годинку, і всі російські слова на території флагмана українськості заборонені. На англосаксонську вони ще згодні погодитися, а от ... ні-ні.
Але засоби масової інформації все ця оточуюча дрібнота не цікавить. Основне, що емігрант нарешті побачить світ, а світ - емігранта.

І ще було оголошено про традиційну виставу на кінець грудня. Поки що проект дуже секретний, і відомо тільки, що це буде комедія.

2005-06-06T13:04:00.000+03:00

Наше життя повне умовностей.
І театр, напевно, одна з найбільших сфер, де все стоїть на мовчазних домовленностях про щось.
І це не тільки декорації, реквізит і костюми.
От взяти репетицію - коли хтось на репетиції невеликої сценки для випускного у фізматі настирливо робить вигляд, що він насправді не Вася, а пес породи "королівська болонка", то іншим вже нікуди діватися. Вони можуть лише підстроюватися.
З іншого боку - це тільки зараз він "королівська болонка", завтра цим псом може бути хтось інший.
Або ще така свята божа роль, як режисер.
Колись він сидів у залі, і він керував всім процессом.
Тепер у житті на сцені повно режисерів, які знають, що їм (та й не тільки їм, а й іншим) робити.
Або взяти таку умовну роль, як театральний критик.
Він не завжди сидить у залі; він мало що розуміє в тому, що відбувається на сцені; коли він робить те, за що його чомусь вважають критиком, він здебільшого сидить за компютером, а не в залі; він може не писати місяць в щоденник життя найдорожчого йому театру; але він все одно зустріне колись в залі своє відображення в зеркалі життя і критику своєї критики...
А поки є хоч є один читач його писанини, він - критик, він існує.

2005-05-21T14:20:00.000+03:00

Коли це відбувалося, відверто кажучи, я був п.яний.
І якби міг роздвоїтися, то скоріше всього хотів би бути одним тверезим на виставі, а іншим в тому ж стані, що й був на 10-літті випуску зі школи.
Знайшлися герої, які змогли якщо не роздвоїтися, то встигнути відмітитися і у наших, і у ваших. Але цей герой не просто людина, а титан духу, гігант мислі і взагалі батько української демократії (але про це - тсссс...), який не знайшов достойного виклику дома і загартовує себе в суворих умовах північних країн. Тут він був зіркою, сірим кардиналом і ідейним борцем за грошові знаки. І він для нас таким, здається, залишився. Але це для нього вже був пройдений етап, він це все переріс. Якби ще фінал євробачення трохи рознесли в часі, то і туди встиг би наш гігант. Микола, респєкт (без сарказму і іронії).
А я навіть не встиг помітити моментів коли він зник, і коли повернувся. Відносність часу, двері туалету і що ще там говорив по цій темі Альберт Ейнштейн.
Здавалося б, театральний критик не зможе нічого сказати з приводу того, де не був, і що навіть не помітив.
Але це тільки так здається.
Театральний критик побував на завершальних репетиціях, створив на одній з них своєю присутністю цілий зал, на який реагували актори, і навіть збирався фотографувати на генеральній репетиції (яку хтось називає справжньою прем.єрою), але доля перешкодила йому це зробити. Видно так було десь записано заздалегідь в якійсь книзі - його в цій виставі нема, і все.
Можна посперечатися про існування цієї книги, але розумні люди знають, що це все лише метафора. Насправді такої книги звичайно немає, але вона є в когось в голові, отже, вона існує.
Так само і комедія, яку грали на сцені згустку протиріч, найдіалектичного театру з усіх бачених мною - "Театру без декорацій", де деколи від декорацій мало місця, їх так багато, що вони стоять ззаду головної завіси (так званого "задника", пардон) і в самій підсобці, чимось схожа на цю книгу.
Коли я читав текст комедії "Дами і гусари", мені не було смішно.
Мені було трохи нудно.
Знаю людей, які не дочитали її до кінця.
Відповідно і на пробах робив все що завгодно, а не шукав ролі.
З іншого боку, коли дивився виставу, і часто сміявся, то деколи ловив себе на думці, що не знаю з чого сміюся. Можливо це тому, що хтось подумав, що це буде смішно, прийшли глядачі, і дійсно їм було смішно.
А можливо це просто актори створили таку атмосферу, що хотілося тільки сміятися. Ну просто виходу не було.
Відповідно і виділити особливо нікого не можу. Всі були молодці. При всій повазі до героїв, які підтримували те, що називають сюжетом, вони не виглядали для мене головними.
Дехто просто вразив. Це було як знайти щось несподіване радісне на дорозі, світле в темряві.
Ротмістра не пам.ятаю - відповідно і вражень більше, ніж від слуги Рембо (ну, той, що Сан Санич, здається). Сан Санича бачив, а ротмістра раніше ні. Хоча сказати, що хтось із них був кращим сообисто я не можу.
Пастор, здається, розвиває типаж з попередньої вистави. Тепер він довше говорив, а його "Ідітє, і нє грєшитє" ну просто погріло душу. От тут знав з чого сміявся.
Сестри були супер. Вони вдихали життя у виставу. Коли вони зникали зі сцени, зал нарешті отримував передих. Особливо, звичайно, Анеля-Таня. Але це можливо тому, що її типаж був найвеселіший, а сцена її з ротмістром викликала певні труднощі в моїх дихальних шляхах. І смішно, і захват стискає груди... Лєна Цегельник і Маша Киянчук були більш серйозні, і вони теж порадували.
А коли вони вступали разом втрьох...
Просто ховайся!
Другий план по іменам не зможу, з.явилися нові обличчя, але в цілому коли вони зникли ближче до кінця вистави, я за ними сумував. Швабри і вогнегасники - це було дуже радісно! А те, як саме вони це робили і створювало для мене той гарний настрій, який і викликав радісний місцями скоріше безпричинний сміх.
Загалом режисер довів, що здатний поставити все що завгодно - включаючи словник і телефонний довідник. Не те, щоб я йому в цьому предметі не вірив, але тепер про це повинні здогадуватися навіть ті, хто про це не знав.
А те, що під час розкрученого євробачення були люди, які поставили на перше місце старе мистецтво перед голосними піснями з яскравим світлом. Причому два рази. Під час півфіналу і фіналу.
Хоча, можливо, все було підраховано, і демпінгові мінімальні ціни в одну гривню, а також продаж квитків тільки перед самою виставою зробили свою справу.

2005-02-20T20:00:00.000+02:00

Комусь із постійних читачів нашої маленької стінгазети могло здатися, що після поверення папарацци до спостереження за творчим процесом одного самонадіяльного театру без декорацій він кудись раптово зник.

До нас в редакцію навіть приходили співчутливі листи від пенсіонерів із звинуваченнями в творчій, вибачте, кризі і імпотенції, а також підозрами про те, що вся наша редакція засіла в стінах вищеназваного самонадіяльного театру,і не виходить.

Насправді все було не зовсім так, хоча і близько до текстів листів.

Редакція наша дійсно приймала участь в житті вищеназваного театру, готувалася до вистави - на двох фронтах - на сцені і під сценою.

І на весь творчий колектив дійсно напало щось схоже на творчу кризу.

Адже не так вже це легко - писати різними словами про одноманітно повторювані події в житті театру: про репетиції, які відрізняються одна від одної лише номером дії, про події, відмінність яких одна від одної лише у складі їх учасників...

Що ж, можливо, читачі цієї стінгазети є свідками ненового для цієї планети зіткнення ідеального і реального світів. Здавалося б, робимо казку, шукаємо чудо... А насправді - беремо лопати і копаємо, копаємо, копаємо...

Ні, це не розчарування, і не відкриття для ветерана броунівського руху. Просто деколи за копанням я забуваю, що насправді ми ж шукаємо чудо, робимо казку...

Але досить про сумне - я повернувся. Вірніше, я нікуди не зникав. Скажемо так: слідкуючи за процесом репетицій, я шукав слова для того, щоб їх описати. Нові слова, нове бачення.

По правді кажучи, спостереження за процесом репетицій приносило і веселі, потішні моменти: на зразок поступового перетворення доброго режисера в учителя російської мови (чесно кажучи, будь я на місці деяких персонажів, я б не стримався вжити слова з не зовсім правильним наголосом. хоча б на прем.єрі. мені особисто дуже подобається слово "чучелА"), сцени з життя але за сценарієм схожим на епізод з вистави "Зрітелям вход васпрєщаєцца"... Я люблю такі милі дрібниці життя театру.

Але не лише емоціями жив в цей час театр. Мав місце розвиток і найбільш ідейної, найбільш концептуальної частини театра без декорацій. Згодтеся, що робити котрий вже сезон декорації для театра без декорацій не така вже легка справа. В самій постановці питання криється якась суперечиливість, антагонізм. З точки зору діалектичного матеріалізму (якщо я не помиляюся), саме наявність протиріччь і штовхає до невпинного розвитку.

І в чому підпільному руху декораторів не можна відмовити, так це в русі вперед. З часом мінялися матеріальна база, конструктивні елементи, кольорова гамма... Що цікаво, були спроби універсалізації декорацій, створення бази, яку можна було б потім перебудовуюючи міняти для наступної вистави...

Але хіба можна закінчити декорації для театру без декорацій? Тобто зробити те, чого за самою концепцією театру немає?

Не стала винятком і остання вистава - були зроблені декорації, які потім можна дійсно використовувати в наступних виставах. Надійність створених конструкцій не викликає сумнівів. Тепер на сходах може вільно розміститися, здається, весь чоловічий склад самонадіяльного театру. А якщо стояти гуртом на останній сходинці, можна бути впевненим, що не впадеш і не розвалиш декоративну конструкцію. Міцні, тяжкі (винести кожен із чотирьох елементів з підвала на сцену була неабияка задача), і майже за межами ряду концепцій опизиційного руху в середині театру: "симетрія - краса для дурнів" і "чим хужіше, тим краще" (хоча б).

Можливо саме через вихід за межі концепцій декораторський рух перейменував себе в "Декорації без театру". Від назви віє сучасністю. Моя хвороблива уява малює картини пасторального розміщення зроблених декорацій на природі і в міських парках, у свідомості виринають модні слова "інсталляція", "перфоманс"...

Як бачимо, антитезовий за виконанням декораторський рух став антитезою за назвою. В цьому відношенні все вкладаєтсья в концепцію, згідно якої декорації робляться не зважаючи на виставу.

З творчого боку теж зміни. Не знаючи чи погодяться зі мною пенсіонери і просто ветерани броунівського руху, але з моєї точки зору ця вистава в робочому відношенні, в плані репетицій і гри акторів була зроблена в дещо іншому ключі, ніж інші, попередні. На ній нікого, здається не "пробило", не було надриву емоцій, коли після репетицій, залишаючи сцену, роль залишалася з актором. Дах не протікав ні в кого. А це вже ознака професійного підходу.

На цьому місці на ватмані закінчується. Чекайте продовження в наступних номерах альманаха. На вас чекають чергові меланхолійні роздуми на тему глядача, суб.єктивний погляд на виставу і екзлюзивна інформація від інсайдера з-за куліс широковідомого у вузьких колах театру.

Ваша редакція

2005-01-24T20:00:00.000+02:00

Розділи перший і другий,
в яких папарацци все ж таки просипається, і причетні до репетицій продовжують робити свою справу. Герої дочекалися папарацци, і тепер за ними спостерігають.

(чудесна поява практично готових сходів в підсобці
або що б це могло бути?)

2005-01-21T20:00:00.000+02:00

Розділ третій (продовження),
в якому папарацци продовжує тихо спати в кущах, а причетні до репетицій роблять свою справу. Герої чекали на папарацци, але за ними все ще ніхто не спостерігає.

2005-01-19T20:00:00.000+02:00

Розділ третій,
в якому папарацци тихо спить в кущах, а причетні до репетицій роблять свою справу. Герої живуть своїм життям, і за ними ніхто не спостерігає.

2005-01-17T20:00:00.000+02:00

І ось, нарешті, репетиція в новому році.
Я не чекав від неї якихось особливих творчих досягнень.
Здавалося, чого особливого?
Прийти і згадати те, що було на репетиціях десь місяць тому.
І почати все, фактично, спочатку - з першої дії.
Але виявилося що забулися не стільки слова, як мізансцени. І актори більше забули один одного, ніж те, що треба говорити.
Напевно, це було дике видовище.
І це можна було прочитати в очах товаришів, які прийшли на репетицію (по-ідеї, поинні були прийти всі, однак ... як завжди), але не потрапили на сцену.
Їм не було цікаво на нас дивитися.
А це, на мою скромну думку, один із критеріїв оцінки вистави - чи захочеться вам дивитися її знову, коли ви вже знаєте, що буде по сюжету?
Мені здалося в той вечір, що на таку виставу наші товариші не прийдуть ще раз дивитися.

З іншого боку, режисер вже декілька років зі мною воював на рахунок того, що я хочу без важкої праці на репетиціях отримати результат, одразу, і такий, щоб мене він задовільнив.
З іншого боку, в цей вечір він не виглядав особливо задоволеним...

2004-12-28T20:05:00.000+02:00

Я тут випадково знайшов приклад того, що може статися, коли автора із баченням життя по типу п.єс із репертуару театрика "Зелений Гусь" ("Не даждался" = "Сасіскі", "Странний кєльнєр") занесе у вир більшого формату - із сюжетом.
Кому цікаво - ласкаво прошу сюди.
(Прямий лінк не наважився вставити через залишки самоцензури - там таке цікаве псевдо автора, яке, так би мовити, говорить само за себе.)

2004-12-22T20:00:00.000+02:00

А це теж був дуже цікавий і повчальний вечір.
Якщо розглядати його в розрізі подій, то нічого особливого не відбувалося - ну зібралося двоє поробити декорації - ну що тут такого?
Але, напевно, десь на глибинному рівні є якась причина того, що обидва ці супермайстри тільки підносили, притримували і носили (в основному) в попередніх засіданнях гурта естетичного спротиву постановкам недемократичного режисера.
Тому не дивно, що після декількох не дуже вмілих розрізів того, що може бути колись величною декорацією, душа завхоза затремтіла і спереживалася настільки, що робота була відкладена до приходу справжніх майстрів.
А за часом цей підхід до декорацій міг посперечатися із тим ненашим днем, коли "Динамо (Київ)" покинуло цьогорічну Лігу Чемпіонів.

2004-12-20T20:00:00.000+02:00

Коли біля одного багаття збираються новобранці і ветерани, то часто стається так, що про що б не говорили ветерани, все звертається в сторону а от колись, а от було...
Новобранці в основному слухають і реагують.
Ветерани ведуть бесіду і розповідають.
Інколи може здатися, що життя ветеранів було наповнене одними тільки цікавими подіями, і ось вони зараз розповідають за горнятком чаю про ті, визначні часи, які вони пережили.
І палають очі у новобранців - чи може це віддзеркалюються вогники багаття?...

Про що це пише автор неофіційного щоденничка одного самонадіяльного театру, якому б вже може поміняти назву, спитаєте ви.
Так.
Просто подумалося в цей вечір, не наповнений ні репетицією, ні роботою над декораціями, із горнятком чаю, посеред ветеранів і не зовсім новобранців...

2004-12-13T20:00:00.000+02:00

Знову третя дія на сцені.
А у підвалі була майже зібрана платформа - так я її б назвав.
Це доволі правильний паралелепіпед, який практично порушує одразу декілька постулатів "Театрально-декоративного опозиційного руху" - в темах про "чим хужіше тим краще", і "симетрія - краса для дурнів".
Виглядає вона досить потужно, я б так сказав...

А час у фізичній (навіть не дуже напряжній) роботі летить швидко.
Дві години пройшли непомітно.

2004-12-11T23:00:00.000+02:00

В цей день не було репетицій, але в цей день я зрозумів одну цікаву річ про себе.
Весь тиждень я з різних боків обдумував питання про те, що ж я знаходжу в перебуванні в театрі.
Адже я не завжди потрапляв на сцену, деколи просто був то декоратором, то знімав на відео...
Деколи мені здавалося, що основна моя функція - відкривати двері підсобки - щоб Васілічу не було потрібно спускатися вниз.
І ось я шукав результат цієї діяльності - особистий, мій власний результат.
Чого я добився і для чого особисто мені це потрібно.
І якось не знаходив.
Особливо за останні роки...
Але в цей суботній вихідний моя точка зору трохи змінилася - я став дивитися на свою "театральну діяльність" на на процес.
І зрозумів я, що процес цей приносить мені задоволення.
З цієї точки зору я зрозумів, що не буде важливо яким життям я буду жити поза залом, і що буде результатом моєї діяльності в залі.
Поки буде можливість, я буду вечорами з.являтися в залі.

2004-12-10T20:00:00.000+02:00

А в цей вечір я був на сцені.
"Гастон" захворів, і ми обкатували першу дію.
А в залі сидів головний художник-декоратор Саша Осіпов і сумно за нами спостерігав - в нього не було напарників для роботи.

2004-12-08T20:00:00.000+02:00

Мій ентузіазм на рахунок невеликої команди декораторів зіткнувся з випробуванням.
Бувають дні, від яких особливої радості не чекаєш ще із самого ранку.
Це був саме такий день, який завершився таким же сумним вечором.
Спочатку пани майстри супердекорацій знайшли в своїй роботі помилку, яка позбавила їх ентузіазму і бажання взагалі щось робити.
А потім Динамо (Київ) програло Байеру, і відправилося до інших українських клубів - в кубок Уєфа...
Не наш це був день...

2004-12-06T20:00:00.000+02:00

Новина про перенос дати вистави, здається ніяк не змінила темпу життя маленького самонадіяльного "театру без декорацій".
В принципі, це позитивний момент - не розслабилися - мовляв до лютого встигнемо полюбому, можна зупинитися.
Все йде своїм тихим плином...
На всерху третя дія, у підвалі - елемент номер два конструктора декорацій: платформа яка плануєтсья в пару до тих сходів, що вже зроблені.

2004-12-06T14:54:00.000+02:00

Ще один день підтвердження роздільних весіль.
Цього разу на сцені нічого крім звуків пили з підвалу чути не було.
А внизу працьовиті гноми робили свою темну справу.
Темну тому що поки все на підготовчих етапах - ріжуться фанерні плити, а результата роботи особливо не видно.

2004-12-05T20:00:00.000+02:00

По ідеї це повинна була бути велика недільна репетиція, яких по кількості на одну постановку не повинно бути більше однієї (здається).
Але вийшло щось незрозуміле.
Таке враження, що деякі учасники влаштували саботаж.
По складу була десь половина.
Тому не дивно, що Великий і Жахливий переніс прем.єру.
Отже, 18 грудня нічого не буде.
Сам я про перенос не думав, але чесно кажучи, не здивувався.
Залишилося два тижні.
В цій постановці ще не було репетицій п.ятої дії - на моє скромне враження - найважливішої.
Перші чотири дії просто підводять читача до неї.
Це викладення ситуації.
П.ята - різкий ривок, відповідь на питання, які задаються.
Так що - не встигаємо, панове присяжні засідателі.
А ще - одне маленьке імхо - у постановці не вистачає серце-мотору - людини, яка паравозила б усіх вперед, до прем.єри.
Учасникам, можливо, і хочеться грати на сцені, але забувати про все на світі поза сценою, здається, ніхто не хоче.
(Тим більше - на майдані оранжева чума, яка задіває навіть тих, хто туди не ходить).
Як показує мій власний маленький досвід - іноді достатньо одного такого паровозу, щоб вистава відбулася просто на ура.
Такий паровоз тягне за собою всіх.
Він на сцені не грає, а живе на ній.
А у цій постановці ніхто жити на сцені особливо не тягнеться.
Всі хочуть зробити все на класі.
І одного режисера не зажди вистачає.
Здається - так.

Вийшло пафосно трохи, але нічого - я собі це сьогодні дозволяю.
Отже, все переноситься на лютий.

Окремі весілля продовжуються.
Коли прогнали першу дію (там, де це можливо), трохи третьої, зробили четверту і були готові виходити, тільки тоді зайшли майстри декорацій.
Мої давні думки про те, що краще мати невелику бригаду вмілих декораторів - ніж сподіватися, що прийдуть всі, як на толоку (староукраїнське слово, тепер це називають "субботнік") і все разом зроблять, отримали своє чергове підтвердження.
Три дні не надто напряжних (як на мій погляд) робіт дали не тільки задоволення від процесу, а й матеріальний, відчутно вагомий результат, - капітальні міцні красиві сходи на чотири рівня для театру.
І зробили їх фактично двоє - Кригін Артем і Осіпов Олександр.
Решта - Сивокінь Сергій, Лоншаков Артур і я, в основному тримали коли треба було і взагалі були на підхваті.
Шуруповерт, дрель і ручна пилка - рулез!
Єдиний недолік цих сходинок - Васіліч тепер не зможе їх витягти на "Айболіт і Варабей" як ті, старенькі.
Вони навіть не хитаються, коли стояти в парі лише на останній сходинці.
Я в захваті.

2004-12-03T21:00:00.000+02:00

День підтвердження теми роздільних весіль.
Поки на сцені займалися третьою дією (так кажуть чутки, я не бачив) внизу, у підвалі серйозно взялися за декорації.
Я почав міняти своє враження про сучасну техніку для роботи з деревом.
Всі ці прибимбаси, які я бачив раніше хіба що лише в кліпі Бенассі "Сатісфекшн", виявилися у житті дуже корисними і ефективними.
Всі хлопці, які займалися декораціями для поточної вистави і вперше тримали в руках так званий "шуруповерт", в захваті від нього.
Учасники процесу дішли висновку що без цих дорогих цяцьок процес роботи над декораціями був би не такий короткий і зручний, а якість роботи дійсно відповідала б тезі про "чим хужіше, тим краще".
А ще моя фантазія просто пасує коли мені в голову приходить думка про результати нашой можливої роботи навіть з новою технікою в руках, але без Артема Крагіна.

2004-12-02T18:00:00.000+02:00

Я знайшов хованку драматургів, які писали для театральних постановок у піонерських таборах.
Вони тут!

2004-12-01T20:00:00.000+02:00

Почали третю дію.
А ще купили 17 листів фанери і 175 метрів дерев.яних брусків для декорацій.
Може пора перейменовувати театр поки не пізно?
Ато скоро в підсобках місця не буде вистачати для декорацій "Театра без декорацій".

2004-11-29T21:00:00.000+02:00

Визначний вечір.
Дійшли до кінця першої дії.
Нагадаю - їх всього умовно п.ять.
Найприємніша - четверта, де все відбувається із спартанським лаконізмом: виходять двоє і розказують публіці що відбувається із сюжетом.

2004-11-26T20:00:00.000+02:00

В цей вечір в мене з.явилася думка, що з цією революцією, яка все ще триває, треба зав.язувати.
Не тому що набридло.
Наше дєло правоє, пабєда будєт за намі.
А через те, що загальна нервозність не надто позитивно впливає на творчий процес.
Думав я про це, спостерігаючи репетицію у цей вечір.
Вже тиждень у нас один і той же розклад - година перша дія, година друга.
І до кінця першої ми ще не дійшли.
Мало хто зосереджується на тому, що відбувається на сцені.
Емоції б.ють через край по ділу і без діла.
В другій дії відсутній Метрдотель (партійна кличка Саші Махлайчука).
Він кинув смс Великому і Жахливому: "Можеш виганяти з ролі, але не піду з майдана поки не переможемо".
Думаю, Великий і Жахливий (який, доречі, ходить зараз в помаранчевому шарфі - і каже про збіг обставин у виборі кольору цього важливого елемента зимового одягу), буде тягнути з процесом заміни.
Тим більше роль невелика, а Махлайчук тільки-тільки повернувся у великий шоу-бізнес...

2004-11-24T20:00:00.000+02:00

Час іде.
Не припиняються ні репетиції, ні акція громадянської непокори на Майдані Незалежності.
Звичайно, в "Театрі без декорацій" числа не ті, не сотні тисяч, але як і на майдані, собаки гавкають, а караван іде.

2004-11-22T20:00:00.000+02:00

На репетиції цього дня годину присвятили першій дії, годину - другій.
Метрдотеля - Олександра Махлайчука не було.

2004-11-22T19:00:00.000+02:00

"Війна війною, а репетиція по розкладу".
Правильна фраза Великого і Жахливого.
Сказана на багатотисячній помаранчевій демонстрації на Хрещатику.

2004-11-21T20:00:00.000+02:00

В цей день відбувся другий тур виборів Президента України.
Ющенко або Янукович.
Здавалося би, це щоденник життя одного невеликого самодіяльного театру, до чого тут політика?
Але те, що вибори до театрального життя ні до чого, може виглядати лише на перший погляд.
Як покажуть подальші події, подія ця позначилася на житті театру.

2004-11-19T19:30:00.000+02:00

А в цей день показували концерт, який присвятили цього разу посвяченню в ліцеїсти.
Хоча як цей концерт не називали...
І для турніру юних математиків.
Але ми ж з вами знаємо, що найповніша версія була представлена увазі при святкуванні 20-річчя "театру без декорацій" на Русі.
Цього разу не було танців і ще деяких суто театральних номерів.
Зате глядачів прийшло найбільше з усіх трьох показів.
І якщо порівнювати (тьху-тьху-тьху через плече, хоча я не особливо вірю в прикмети) відношення залу до того, що відбувається на сцені з року в рік покращується.
Цей зал був теж досиить доброзичливий.
Він, звичайно дуже радів, коли спочатку Таню Ковтуненко, а потім Олену Цегельник і Яну Молоду виносили на сцену. В цьому питанні я згоджуюся з нашим Великим Демократом - (перефразовуючи) юнацька гіперсексуальність грає тут основну роль.
Але, здається, людям в залі було цікаво дивитися на те, що їм показували.
Були у публіки і свої зірки.
Без сумніву, номер один - Вітя Порало.
Навіть якби він нічого не говорив, а просто виходив на сцену - залу напевно так само би розривало дах.
Отримав свою частинку тієї ковдри, яку тягав на себе Великий Майстер Микола Шикула, і я.
Давно люди так жваво не реагували на "Айболіт і Варабей" (можливо через те, що його давненько не показували).

А ще цей вечір, який тривав не більше години, був своєрідною рекламою театра - такий був конферанс Васіліча.

А завершилося все тим, що в кінці кінців зламалася завіса, яку знову ремонтували випускники фізичних факультетів КНУ імені Т. Шевченко.

2004-11-17T20:00:00.000+02:00

А ввечері була репетиція.
Повторювали номери концерту до 20-річчя театру.
Якось все пройшло без особливого ентузіазму.
Великий і Жахливий так все і оцінив: на троєчку з мінусом.

2004-11-17T16:55:00.000+02:00

Нарешті в мене дійшли руки глянути на конкурентний ресурс - книгу гостей.
Там я знайшов напівманіфест Олександра Осипова.
Можна сказати, це ідейно оформлені і висловлені тези гуртка імені Бориса Краснова, (він останнім часом виготовляє декорації для вистав "Театру Без Декорацій"), які самосформувалися в робочому процесі.
Перейменування нічого особливого не змінить, на мою думку.

Особисто мені найбільше сподобалася теза четверта - із страшним для мене епіграфом "у них своя свадьба, у нас своя".
Проситься додаток, уточнення.
Саша пише, що "декорації часто створюються не завдяки геніальності вибору драматичного твору, а й не зважаючи на".

Не можна сказати, що декорації заважають.
Вони бентежать глядачів, які напрягаються питаннями "навіщо?" і "чому?".
Яскравим прикладом можуть бути шарики з останньої вистави "Маленькі трагедії".

Мені здається, слова будуть зайвими у відповіді на питання "що це у вас і чому воно висіло?".

2004-11-15T22:00:00.000+02:00

Ходили по сцені.
Спершу із самого початку - перша дія, потім другу дію трохи.
По тексту не пройшли навіть по половині сторінки А4.
Багато сміялися.

А ще відомо, що у п.ятницю буде повтор концерта до 20-річчя - для фізматівців.
У них посвята.

2004-11-12T22:00:00.000+02:00

А ще в цей день була звичайна репетиція.
Читали текст п.єси.
На сцену не виходили.
В нас тепер є практично весь склад - Жоржем став Діма Конончук.
Цікава подробиця - його не було на пробах, і на цій репетиції теж не було.
Хм.
Може це собі кинути ходити на проби і щось намагатися читати?
Все одно головні ролі дістаються тим, хто не приходить...
(В цьому місці мене давить жаба.)

2004-11-12T14:55:00.000+02:00

Сьогодні 25-річчя фільму "Той самий Мюнхгаузен".
Не вірите - сходіть сюди.
Там навіть цифри гонорарів артистам є...

2004-11-01T20:00:00.000+02:00

Після тижневої перерви відбулися проби.
Як сказав Брєжнєв за день до свого ювілею, коли вже вся країна готувалася до святкування: "Я думаю, ми спеціально нікого запрошувати не будемо...".
Це така нова політика - інформація про проби навіть у книзі гостей театрального сайту не з.явилася.
Проби були веселі.
Реготали практично із самого початку до завершення.
Не те щоб п.єса була така комедійна, але видно було бажання у багатьох посміятися...

П.єса - "Пасажир без багажа" Жана Ануя.

Отже, список дійових осіб і виконавців:
Гастон - Слава Пшенов (видно деколи для того, щоб отримати головну роль треба просто не прийти на проби, нічого, скоро режисери будуть по інтернету все робити, вже починається: http://www.webplanet.ru/news/lenta/2004/10/28/drama.html)
Жорж Жено - повинен був бути Юра Назарок, але за останніми даними розвідки він відмовився (хоча на пробах був і читав).
Г-жа Рено - Яна Маладая.
Валентина Рено - Олена Цегельник.
Герцогиня Дюпон-Дюфор - Катерина Крикун.
Метр Юспар - Мішак Андрій.
Мальчік - Ліда Лукович.
Метр Піквік - хтось новенький.
Метрдотель - Махлайчук Олександр.
Шофер - Сергій Сивокінь.
Лакей - Юрій Мельничук. (оновлено: ні, не Мельничук. Юрій, здається, але якийсь новий)
Кухарка - Марія Киянчук.
Жюльєтта - Юля Конько.

Наступна зустріч - 12 листопада, п.ятниця.

2004-10-24T20:00:00.000+03:00

В цей день відбувся ще один концерт.
Практично такий самий, як і в попередній день.
От тільки не танцювали, і номери були в іншому порядку.
І не було ні номінації, ні тривалих конферансів від Васіліча, ні тим більше сценічних рухів.
Тому враження таке, що все закінчилося за годину.
Не знаю як інші, а я відчував полегшення від того, що все на деякий час закінчилося.
Це було схоже на виставу, для якої за браком часу генеральну репетицію влаштували не через день, а в попередній день прем.єри.
Але все закінчилося добре.
Зал здавалося був навіть більш добродушним, ніж у попередній день.
Хоча і народу прийшло менше.

2004-10-23T07:00:00.000+03:00

Цікавий день.
Саме день, а не вечір.
Почався він з репетиції, продовжився облаштуванням сцени і підготовкою стендів з фотографіями, а завершився концертом для своїх.
Святкували 20 років театру.
Не можна сказати, що до цього нічого не робили - вечори і понеділка,і середи, і п.ятниці були зайняті репетиціями.
Але субота була особливою.
Коли готувалися, мені здавалося, що дай боже щоб концерт тривалістю перевищив годину.
Забуті мною "номінація" і сценічні рухи за участю тих, хто перебували в залі, ліричний конферанс Васіліча розширили програму до двох годин (і це не враховуючи чаювання після концерта).
Що ж я можу згадати про номери концерта?
Почалося все, коли після відкриття завіси станцювали 4 дівчини і Юра Назарок, який їх і привів (вже з іншого танцювального клубу, не з "Гранд-Па"). Одна з них була Наташа Басько.
Потім були - бійка, яка перейшла у "Айболіт і Варабей".
Далі - в голові сумбур.
Прогона всього концерта не було.
Порядок того, що буде на концерті склали вже в суботу перед виступом.
Тому не обійшлося без накладок - коли не зовсім встигали переодягатися, і Васіліч підтримував конферансом.
Які ще номери залишилися в голові?
С. Беккет "Уходят і возвращаются" (здається).
Після того, як до трьох ляльок додалися два ляльководи - Осіпов і Крикун, стало ще краще.
Особисто я просто в захваті від цієї сценки.
"Дом которий построіл Джек" - ремейк старої постановки.
"Странний кєльнер".
"Сасіскі" - головну і найтяжчу роль героя-любовника зіграв Діма Конончук.
Він єдиний не їв сосіски на сцені.
Тим більше що цього разу народу на сцені було багато.
Під час виконання п.єси на сцену вибігли за сосисками (голодні?) Ваня Воронов, Діма Бігуняк і Саша Чендеков.
"У папА била сабака" - але без Марини.
Танок від Юри і Юлі, який поставила Ольга Грановська. Аргентинське тангО.
Танок від Віті Крекотіна і іншої дівчини, не тої, яка перемогла з ним в парі на конкурсі в "Гранд-ПА".
Але я бачив, як вони разом (особливо дівчина) зажигали у перерві - поки судді обговорювали, деякі пари танцювали.
На концерті вони були, здається, останніми. Станцювали "Румбу".
Мене їх танок якось не надихнув - в залі "Гранд-Па" у них все виглядало набагато задорніше і яскравіше.
Замерзли?
А передостаннім був "Дитячий садок" за віршами російського поета Григорія Остера.
Це ті номери, які готувалися.
В них приймали участь:
Яна Маладая, Олена Цегельник, Таня Ковтуненко, Юля Конько, Ліда Лукович, Костянтин Біленко, Дмитро Коночук, Дмитро Бігуняк, Вячеслав Пшенов, Юра Мельничук, Сергій Сивокінь, Ігор Крикун, Олександр Осіпов, Вітя Порало і навіть я.
З непередбачуваних був старий номер із загальних зборів у виконанні Наташі Басько, Саші Баришнікова і Діми Бігуняка на тему індійських серіалів.
А ще - сценічні рухи у виконанні глядачів із залу і мімічна історія про курочку Рябу, яку розповіла Яна Молодая, а передали один одному Катерина Давидова, Андрій Сєнь і Сергій Субота (відповідно).
Ще був театральний "Оскар".
Планувалася 21 номінація.
За щасливим збігом прізвище на одній із грамот я переплутав.
Але мені здалося, що 20 номінацій на 20-річчя - це непогано.
Ось номінації і переможці в них:
"Справа Бєлінського" - за вклад у підтримання тонусу Маестро - репортер Шрайбікус (Сергій Субота).
"Срібна сльоза" - за визначний вклад у розвиток глядацької сентиментальності - Рубцова Ірина Львівна.
"Морська хвороба" - за кращу операторську роботу - Олександр Осіпов.
"Кращий постановник Шерлока Холмса" - Крикун Ігор.
"Миттєвість зупинись" - за визначний вклад у популяризацію Качаловської паузи - Шикула Микола.
"Я люблю тебе життя" - за найжиттєстверджуючу виставу - вистава "Ескоріал".
"Васіліч тисячоліття" - за сукупність досягнень, професій і зусиль - Сергій Васильович Баранець.
"Фонтан ТБД" - за роль Коррадо Каттані у виставі "Шерлок Холмс і всі-всі-всі" - Соловйов Максим.
"Алла Борисівна" - Скринько (Бєлоусова) Віталія.
"Откуда єсть пішов театр" - сім.я Куземських.
"Найвіддаленішому філіалу ТБД" - за вклад у розвиток заокенського театру, палку прихильність до сцени в умовах максимально віддалених від неньки України - ньюджерсійський філіал.
"Найкращий автор" - за найпліднішу роботу сценариста і поета-пісняра - Сергій Саломатін.
"Стійкий олов.яний солдатик" - за терпіння і стійкість на сцені - Таня (Хіжина) Ковтуненко.
"Кохання говорить своєю мовою" - за роль Джульєтти - Олена Цегельник.
"Мистецтво фехтування" - Колесников Кирило, Біленко Костянтин і Сивокінь Сергій.
"Найвідоміший танцюрист" - Юра Назарок.

4 номінації були обрані голосуванням:
"Найкращий герой-п.яниця" - пара Осіпов і Крикун.
"Найкращий герой-коханець" - Юра Назарок.
"Секс символ" - Таня (Хіжина) Ковтуненко.
"Я землю обійму руками" - (із включенням в параоліміпйську збірну театра по віджиманню на руках) - Сергій Сивокінь.

Не повезло Сан Саничу, який повинен був отримати гармоту "Привид опери". Саме його прізвище я перекрутив.
І мені - я свою номінацію "Завгосп" завернув.

2004-10-21T21:00:00.000+03:00

В цей вечір мені в голову прийшла думка про існування в містах спеціального виду розваг - безкоштовних.
Ні, це не сидіння на лавочці і спостереження як машини потроху вихлюпують брудну воду з калюжі на невдах-пішоходів.
Хоча...
Але в той вечір я думав про інші розваги - показові виступи різних там танцюристів, театралів... Думаю, і співаки, а також спортивні матчі, покази кіно, дискотеки, теж десь є.
Треба просто захотіти їх всіх знайти.
Приводом до таких думок був конкурс в клубі танців для любителів "Гранд-Па", який в різні моменти відвідували Ігор Крикун, Артур Лоншаков, навіть - я (а також деякі наші знайомі...). Але далі всіх пішов, звичайно, Юра Назарок.
Він виступав на цьому конкурсі.
Учасників було не багато.
Але вони танцювали, і це не коштувало глядачам більше зусиль витрачених на аплодисменти!
Звичайно, потрапивши якісь гроші, можна сходити на професійно зроблені видовища - концерти, де для вас станцюють люди, які почали займатися танцем з малих літ, заспівають люди, які заробляють своїм горлом гроші і яких записують на фізичні носії, а потім їх записи продають в магазинах...
Здавалося би - що можуть протиставити люди-любителі?
А таки можуть!
Щире задоволення від занять улюбленою справою деколи перекриває професіоналізм.
З іншого боку хто куди ходить - хтось бути присутнім на виході відомих людей в світ, а хто - побачити, почути і доторкнутися до краси...

На конкурсі були декілька пар з танцювального клубу при Києво-Могилянській академії, вік яких менший за середній вік відвідувачів спеціального такого танцювального клубу "Гранд-Па".
І в латино-американській програмі перемогла пара, де танцював Віталій Крекотін.
В "Театрі без Декорацій" його запам.ятали як виконавця феєричної ролі "поцелуй мєня у ...".
Було трохи несподівано його побачити.
Київ-таки велике село...

2004-10-17T17:00:00.000+03:00

Вже не вперше репертуар "театру без декорацій" дивним чином повторюється серйозними комерційними театрами.
Нещодавно був "театр імені чєхова".
Тепер з Америки приїхав російськомовний театр, щоб знову показати "Гарнір по-французьки".
Докладніше тут
В цей день у них вистава.
І зал непоганий - театр Лесі Українки.
І ціни на білети від 50 до 350 гривень.

2004-10-16T16:00:00.000+03:00

В цей день Ольга Грановська ставила танець "танго".
Учасники - Юра Назарок і Юля Муха.
Його покажуть на 20-річчя театру.
Перший концерт буде в суботу 23 жовтня в 19-00.
Другий - 24 жовтня десь під вечір - для учасників турніра юних математиків.

2004-10-15T23:00:00.000+03:00

В п.ятницю почали із сценки Беккета.
Васіліч сказав, що перед фізматом цієї п.ски показувати не можна.
Молодим порве дах.

Потім Васіліч прийнявся за "У папа била сабака", а особливо за Юру, Магу і Вітю.

Далі почали ставити "Странного кельнера" - старий номер, з текстів польського театрика якийсьтам "гусь".
Клієнтами будуть Костя Біленко, Юля і я. Кельнером - Слава Пшенов.

Ще буде сценка з "сосісками" з текстів того ж (здається) польського театра.
Але репетиції її не було - тільки роздали слова.

2004-10-13T23:00:00.000+03:00

В цей вечір я нарешті побачив "У папа била сабака" повністю.
На сцені з.явилися крім попередніх (понеділкових) Сергій Сивокінь в парі з фізматівцем Вітєю, Юля і Ліда.
Що я можу сказати - прикольно.
Як завжди, є над чим працювати.
На сцені зібралися тексти, об.єднані загальною ідеєю вбивства собаки за вкрадене м.ясо. Самого АСа Пушкіна не було, але мені здалося, що він незримо все ж був присутній.

Ще була репетиція п.єси Беккета з ляльками.
Враження таке, що Беккет добряче повинен був накуритися трави перед написанням цієї п.єси.
Зараз вся ця трава лізе з п.єси, нагадуючи славні часи постановки "Голомозої співачки" Ежена Іонеску і ярлик "театра абсурда" на історії "театра без декорацій".

2004-10-12T23:00:00.000+03:00

І ось я знову потрапив на репетицію в "театрі без декорацій".
Не те, щоб театральне життя там завмерло до цього часу - на попередньому тижні репетиції проводив Ігор Крикун. Працювали над сценкою "У попа била сабака".
Але мене на цих репетиціях не було.

Цей вечір розпочався весело.
Спочатку прийшла Полянська, і розповіла (мені - за відсутності Васіліча) про дивний "канхфлікт" театра з керівництвом фізмату - через незаявлених фізматівців, які залишаються, щоб прийняти участь в концерті для турніра юних математиків (решта фізматівців їдуть по домам раніше).
Потім те ж, але коротше (все-таки вояка у відставці) передав "гонець" від директора Сан Санич.
Нетривалий телефонний дзвінок Васіліча директору фізмата все владнав.

Із складу "У папа била сабака" була лише половина - Славік Пшенов, Марина і Юра (той, що був слугою Іваном з "Скупого рицаря" у "Маленьких трагедіях" АСа Пушкіна).
Їм вистачало над чим працювати, час не був згаяний даремно.

Потім почали репетицію невеличкої п.єски Семюеля Беккета з дивною назвою (яку я не запам.ятав) і не менш дивним змістом.
На сцену вийшли Таня Ковтуненко, Яна Молода(я?) і Олена Цегельник.
Героями п.єси є три жінки, які говорять доволі абсурдними текстами.
Тримаючи в руках книгу, я помітив ремарки автора не тільки про те, що повинно було б відбуватися на сцені (герої повинні були б мінятися кріслами, на яких вони сидять; прожектори повинні освітлювати ці крісла в певному порядку), а й костюми героїв...
Але марно чекати від Васіліча чіткого повтору п.єси.
Все буде зовсім не так.
Перед глядачами будуть три різнохарактерні ляльки.

2004-09-17T17:55:00.000+03:00

Мої враження від походу на виставу "Рогоносєц" у мій улюблений "Театр драми і комедії на Лівому березі Дніпра".
Я був лише на третині вересневої афіші цього театру...
Буду наздоганяти!

2004-09-16T23:00:00.000+03:00

В понеділок, вже після прибирання у підсобному приміщенні, громадскість була приємно здивована Ігорем Крикуном інформацією про приїзд до Києва московського театру Антона Чєхова з виставою за мотивами п.єси Марко Камолєтті "Гарнір по-французскі ілі Іграєм в дружную сємью".
У постановці під назвою "Всьо как у людєй" беруть участь Гєннадій Хазанов і Вячеслав Нєвінний (молодший, доречі, дивимся сюди і сюди).
Звичайно, приємно, коли професійні театри ідуть слідом за любительским.
Це, доречі, не єдиний такий факт - у минулому театральному сезоні московський театр "ОКОЛО" ставив епізод "Лєстнічная клєтка" з набору "Квартіра Коломбіни" Людмили Петрушевсьої (дивимося сюди - там оглядач рекомендує сходити на виставу).

А в цей день, проходячи повз театральні каси, я затримався на хвильку - щоб вияснити ціну квитків (дивлюся зараз на результати пошуку в інтернеті - міг не витрачати час, все можна знайти і не відходячи від комп.ютера) і дати.
Вистави відбудуться 25 і 26 вересня в приміщенні театру імені І. Я. Франка.
Ціна - від 60 до 580 гривень.
Прем.єра у Києві йде навіть раніше московської.
Зрозуміло їх бажання заробити (значить, є люди, які готові їм заплатити такі гроші).
А я, знаючи зал, де це буде проходити, не готовий.
Сидів я якось на 12ому ряді на виставі "Кін IV"...
Шкодував, що бінокль з собою не взяв...

2004-09-15T23:00:00.000+03:00

Знову відбулися театральні рухи.
Все те ж, що було в понеділок, але менше людей (потомилися від прибирання? розбіглися?) і видно, що математику собі підкрутили - робота над колективним несвідомим показала, що цифри тепер даються легше (результат був не 100%, але достойний).
Крім того, працювали трохи над темпом мови, використовуючи чотирьохтактову модель (непарні такти - пауза, парні - слова, в даному випадку імена. на другий такт називали своє ім.я. називаючи чуже ім.я на четвертий, позначали наступного у черзі).
Ще грали в крокодил.

Скоріше всього 20-річний ювілей "Театру без декорацій" відбудеться 9 жовтня - через те, що фізмат буде приймати (здається) якийсь турнір, і, відповідно, фізматівці роз.їдуться...

2004-09-15T09:45:00.000+03:00

На дружньому ^_^ сайті lib.ru/ з.явився текст п.єси Жана Ануя "Пасажир без багажу".
Чого б це?
Напевно через інтерес до неї в "Театрі без Декорацій".
^_^

2004-09-14T14:18:00.000+03:00

Як виявилось, п.єси популярного англійського драматурга Вільяма Шекспіра зазнали помітних тестових змін з часів життя автора.
Докладніше - тут.

Можливо, режисери постаралися?
;)

2004-09-13T23:00:00.000+03:00

Чесно кажучи, я не думав що на заздалегідь оголошене прибирання підсобки прийде стільки народу.
Не через те, що не вірив у трудовий ентузазізм театралів.
А просто зазвичай у людей є заняття поважливіші ніж вигрібання купи сміття.
Тим не менше але...
Прийшло по кількості приблизно стільки ж, скільки на скакання по сцені у п.ятницю - чоловік таки двадцять.
Не всі досиділи до кінця.
Але всі щось робили.
Встигли навіть раніше десяти.

2004-09-10T23:00:00.000+03:00

Це була друга сходка в сезоні.
Цього разу не тільки говорили, а й ходили по сцені.
За дві години чого тільки не встигли - і порахувати власні секунди, і походити на різних швидкостях, і розбиті на пари позаміняти один одного в різних позах, і подражнити колективне несвідоме на рахунок виконання команд режисера, і зіпсований театральний телефон показати.
Режисер не особливо зосереджувався.
Не зуміли навчитися за 6 секунд залишатися за 20 секунд на сцені стільки скільки треба - значить треба дати команду щоб за 8 секунд залишилося на сцені декілька груп - стоячих і сидячих, а коли це не вдається - то додати ще й число лежачих до вказівки.
З іншого боку, може ми просто рахувати розучилися?
Читати вміємо - у крайньому разі знаємо як букви повинні виглядати.
Шрифт правда не точний, а якийсь "комік".
Але придратися що це не потрібна буква важко.
А в кінці навіть трохи пограли в дюже театральну гру "кракаділ".

Не знаю як кому, а мені було весело - хоча я і віджимався деколи.
А! Да! Театральний сезон таки дійсно розпочався!
В цей сезон вже вкотре в історії театральні віджимання розпочав Сергій Сивокінь.

2004-09-08T23:00:00.000+03:00

Ось почався театральний сезон і в "Театрі без декорацій".
В нормальних, звичайних театрах сезон починається прем.єрними показами вистав.
Але цей театр не звичайний.
І сезон - теж непростий.
Ювілеїв - купа.
Двадцятий рік інсування театру.
Десятий рік, коли цей театр в руках Великого Демократа ака Відомого Тирана і Деспота.
(І ще якісь...)
Цікаво, шо ж буде?

Коли я їхав на репетицію, я трохи хвилювався - чи прийдуть люди, скільки їх буде, в якому настрої вони будуть (а може мені просто було трохи холодно - в Київ прийшла осінь)?
Коли я зайшов у зал, то хвилюватися перестав.
Навколо були знайомі обличчя.
Їх було багато.
І студенти, і не зовсім.
Загальний настрій був гарний.
І їх всіх було приємно бачити.

Великий Тиран розповів про план відсвяткувати належним чином ювілеї.
Мені здавалося, що рішення ставити "Пассажира бєз багажу" вже практично прийняте.
Але про цю п.єсу було сказано досить невпевнено і без особливого ентузазізму.
(Можливо, метр порахував голови тих, хто прийшов на збір; поділив на кількість ролей в п.єсі; згадав, що робота не дозволить тягнути три склади одночасно...)

Звучали голоси про інші - "12у ніч" старця Вільяма з театру "Глобус", "Сірано" (сірано, сірано, сірано я його колись поставлю, ги-ги), "Чума на оба ваши дома" покійного вже нажаль Горіна (доречі недавно був здивований - покійний майстер приймав участь в написанні сценарія до фільму Марка Захарова "Убіть дракона")...
Звичайно, голосніше всього говорив Олександр Осіпов (не зважаючи на те, що сидів в останньому ряді зала) про "Короля Ліра" від всього того ж старця Вільяма з театру "Глобус" (хм, популярний автор, як не дивно), і обов.язково державною мовою.
Знаючи історію постановки деяких вистав і напористість Олександра, я не здивуюся, якщо наступною постановкою буде "Лір".
І ролей на всіх хватить.

Але все це поки балачки.
Я ТАК думаю.

Основною зіркою програми все ж (після Васіліча, звичайно, але цей постійна зірка в цій шоу-програмі) став Сан Санич.
Він зробив прекрасний майже сольний вихід на сцену і повеселив весь зал.
Особисто мені найбільше сподобалася фраза про те, що він готовий зіграти роль в майбутній постановці - підполковника або полковника радянської армії.
Думаю, це малоймовірно.
Щось останнім часом ми тільки трагедії ставимо.
А це була б однозначна комедія.
Хоча вітальний спіч Сан Санича<.emph> про початок сезону був приємний.
Ось що роблять з підполковником у запасі 10 років виховної роботи.
Правда, вихователем був Васіліч<.emph>...

Але все це розваги.
З п.ятниці почнуться будні - сценічні рухи.
А в понеділок взагалі археологічні розкопки у підсобному приміщенні.
Життя повернулося у театр.

2004-09-07T18:12:00.000+03:00

День виборів
Київський фан-клуб шанувальників групи "Несчастний случай" знає про існування (а деякі, хто ходив на серпневе плов-парті до Васіліча, і бачили) проекту "Квартета І" під назвою "День радіо", в якому активну участь приймає улюблена група.
Для тих хто не знає і не чув:

... "День Радио" - музыкальное шоу "за радиокулисами" медиа-бизнеса с элементами истерики, бытового героизма и цинизма.
Один день из жизни мифической радиостанции "Как бы Радио". В ее прямом эфире проходит лайф-марафон при участии музыкальных групп всех направлений (тема для марафону змінюється десь за півгодини до початку самого марафона)

В программе:
- панки "Барон Тузенбах"
- рокеры "Джон и катапульта" с песней "Уходя на работу, ты не надела белье"
- группа "Лиловый пурпур" с песней "Садо-мазо"
- трэш-металлисты "Железный дровосек" и песня "Черный Ленин"
- бард-дуэт "Двое против ветра" и песня "Снежинка" ("...и отдельно с большим наслаждением я кладу на московский Спартак...")
- женская команда "Кошки академика Павлова"
- украинская группа с частушками на родном языке
- фонограммное поп-трио Павлов - Мордюкова, Гонина и Черемисина с хитом "Мучительница первая моя"
- ресторанные лабухи с хитом "Ночной ларек"
- и, конечно, "Несчастный Случай" с финальной песней "Радио" ...

Особисто я спочатку почув всі пісні, які виконує "Несчастний случай", а потім вже побачив саму виставу.
Вистава мені дуже сподобалася.
Я реготав як ненормальний. Радів, що в мене немає шрамів від операцій - здавалося, що вони обов'язково розійшлися б.
Формат вистави не зовсім театральний. Те, що відбувається на сцені, ближче до КВН, капустників і загальних зборів у театрі без декорацій.
Але все дуже-дуже смішно.

Думаю, що і їх другий проект - "День виборів", такий же смішний.
Формат такий самий.
Триває чотири години.
Хм, вистава живе ще з минулого року, а я про це нічого не чув...

2004-09-07T10:38:00.000+03:00

ЭКСКЛЮЗИВНЫЙ ТЕАТР С АКТЕРАМИ-НЕПРОФЕССИОНАЛАМИ

Чого тільки не знайдеш на просторах сміттєвої мережі інтернет!
Тут тобі і екзотичні анекдоти про Чапаєва, і реп від популярного фантаста Сергія Лук'яненко, і чого тільки душа забажає.
Треба тільки вміти знайти.
Або просто наштовхнутися під час вільного дрейфування по сторінках.
Не завжди можна знайти щось дійсно варте не тільки уваги читачів цієї стінгазети, але й власного нетривалого часу перебування.

Але цей шедевр мене просто-таки захопив.

"Автор идеи: Дмитрий
Хочу предложить ещё одну занимающую меня идею. Речь идёт об эксклюзивном театре, который должен представлять собой небольшое здание на окраине центра города Москвы. Вот уже 3-ий год я помогаю своей старой школьной учительнице ставить различные пьесы, мюзиклы и произведения зарубежных авторов.
Уникальность идеи состоит в том, что вся игра ведется на английском языке и исполняется подростками-непрофессионалами. Такая живая игра, уютная обстановка и уникальность идеи (в Англии, к сожалению, это уже есть) доставит немалое удовольствие не только большинству иностранцев, для которых этот театр будет предназначаться больше всего, но также и для всех остальных обеспеченных интеллектуалов-театралов. А уж разок посмотреть, что это такое - многие сходят."

Далі ще веселіше - рулят камєнти.

"Збурхувач (01.08.2003, 12:15)
Хорошо, конечно, когда бизнес становиться хобби или наоборот. Когда бизнес не просто способ заработать деньги, но и любимое дело.
Но мы же здесь собираемся , чтобы обсуждать хоть какие да идеи бизнеса, а не способы времяпрепровождения. Лично я не вижу, кроме гемороя и больших (неокупаемых) затрат, как на этом увлечении можно заработать деньги."

Забув сказати - все це відбувається (як виявляється) на сайті, присвяченому невеликим, домашнім підприємницьким справам - бізнесам.

"Borman (02.08.2003, 14:14)
Кроме родителей и их знакомых и может близких знакомых этих знакомых на такой сейшн мало кого затащишь.
Но автора неудержимо тянет в шоу-бизнес, поэтому с минимальной потерей сути:
-собрать по переходам и пр. местам беспризорных детей-попрошаек и организовать театралн.труппу из них. Уверен, что детям будет интересно.
Уверен, что можно иметь муниципалн. поддержку.
Уверен, что при нормальной подаче (рекламе) будут желающие посмотреть.
Себе в карман много не поимеешь, все-таки это больше соц.программа, но зато какой пиар! Для дома с глюками.
Будут говорить "это тот самый Димон, который организовал детский театр беспризорников".
Ну а елсли один из 10-ти перестанет нюхать или давать, то тебе это зачтется.
Штрих: мое личное наблюдение-артистизм у таких детей зашкаливает. Но будь внимателен, могут инвентарь спионерить.Даже убогий, ради хохмы."

Це він, напевно, цього начитався.
(Кому ліньки ходити по посиланням і додавати метушні у всесвітньому сміттєвому павітинні коротко: На Белорусском вокзале нашли беспризорников и, пообещав денег, попытались сочинить с ними вместе спектакль об их жизни. Вокзальная молодежь смотрела "Криминальное чтиво" и рассказывала о себе. Все это документировалось. Потом спектакль был приглашен на Берлинский фестиваль, но, разумеется, настоящие бомжи, не имеющие документов, туда поехать не смогли, и вместо них беспризорников изображали милые молодые актеры, вполне органично вошедшие в предложенные роли, без запинки матерящиеся и легко входящие в контакт со зрителем. Спектакль имел успех, зрители поили русских сирот пивом, делились мелочью и по команде дружно дышали парами клея, который выдавался каждому в целлофановом мешочке. 1-го и 2-го февраля зрители увидели два варианта "Театра беспризорной молодежи". В первый день актеры давали "берлинский вариант", а пришедшие на это посмотреть беспризорники комментировали происходящее на сцене, что, как говорят, вызвало очень интересный и продуктивный спор о правде в театре (меня там не было, но верю на слово). А во второй день спектакль вели уже те самые аутентичные беспризорники (к троим, находящимся на сцене, четвертым был добавлен актер из "берлинской" команды, видимо, чтобы хоть как-то направлять действие). Вокруг на полу сидели еще несколько ребят из той же вокзальной "семьи", иногда подавая голос и с удовольствием включаясь в хоровое пение жалостливых тюремных песен. На экране шел "берлинский спектакль" - его-то и комментировали.)

"Збурхувач (02.08.2003, 16:09)
Изюм нужно искать, изюм!
Простыми детишками да школьниками шпрехающими Инглишем да Дойчем много денег не заработаешь.Вернее вообще ничего не заработаешь."

"Поэт (03.08.2003, 5:13)
Как театр я открыл,
Экслузивный очень,
И талантов я нарыл,
Что уж было мочи.

Повалила вся фира,
Посмотреть таланты,
После первого же акта,
Освистали Данте.

Распустил я свой театр,
Вернулся к россолу,
Видно десять лет не в ту,
Проходил я в школу."

"Олег К. (06.08.2003, 14:59)
Так вот.
Про детей. Юридически, заводить бизнес с детьми, это тоже самое, что добровольно класть голову на плаху. Много аспектов, и 4х часовой рабочий день и, правильно оформленная лицензия, и доказательство всяким коммитетам, что детей Вы не эксплуатируете, а работают они у вас в свободное от учебы время. Поэтому все это так, детский лепет, про высокие барыши."

"Julia (13.10.2003, 11:07)
Вводные: Я работаю учителем 15 лет. 12 лет веду театральную студию, одновременно обучаясь в студии для взрослых. Соответственно, есть опыт и некоторое мастерство. Поставить спектакль или шоу в детской студии с достаточно высоким качеством можно, главное, не снижать собственный уровень запросов к постановке. Основными препятствиями для создания более-менее денжного проекта становятся несколько вещей - дети не могут отдавать много времени театру, может где-то могут, но у нас после 6-8 уроков старшеклассники 3-5 часов делают домашние задания. Плюс курсы.
В начале репетиций дети не знают ничего. Два варианта - вставлять определенные характеры и способности под определенные роли, минимально обучая, результат весьма средненький, или по полной программе долго и со вкусом раскрывать, что актер может сделать, результаты блестящие ВСЕГДА. Срок - от полугода до ГОДА. Играть обычно один-два раза. Потому что уже лето. Потому что на следующий год надо идти к другому этапу, этот уже пройден. А ребята уже отравлены театром.
Вернемся к деньгам. Возможно, с хорошим менеджером, реально создать некий проект, в котором сочетать яркую постановку со спецэффектами и драматургическими ходами и заменяемыми актерами, проходящими краткий предварительный курс актерского мастерства (в театральных институтах такие вещи почти справедливо презирают). Но как это реализовать? (Да, не менеджер я)"

"Тима (13.02.2004, 19:47)
Хочу поставить спектакль - "пьяный дебош". В ролях обычные граждане, любящие выпить, но не злоупотребляют. Все сцены реальные, обыгрывается настоящие посиделки - со всеми разговорами и аттрибутами. Готов принять участие."

Єсть многоє в бурхливом етом мірє что і нє снілось нашим мудрєцам...

2004-09-02T11:23:00.000+03:00

Гаваріт (і паказиваєт) Міхаіл Вєллєр
Хэппи-энды? Да, это чума нашего времени. Сплошь и рядом, везде и всюду торжествуют счастливые концовки фильмов, игр, книг, пьес. Что, собственно, и понятно: везде победила демократия, то есть ма-а-а-аленький меленький человечек, о котором так заботился Достоевский и прочие русские гуманисты. К власти пришел человечек с его меленькими интересиками, запросиками, потребностями.Трагедии ему уже недоступны, он искренне считает, что в литературе должно все изображаться "как надо". И все должно завершаться счастливой концовкой и нравоучением, что вот, мол, добро побеждает всегда, надо только за него бороться.Ушли в прошлое античные трагедии и заложенные ими высочайшие нравственные принципы, когда главные герои не могли ради поднятого ныне на пьедестал высшей ценности инстинкта сохранения жизни принести в жертву высшие жизненные принципы. Они гибли, вызывая у зрителей рев, слезы, очищая им души и поднимая самих зрителей до уровня этих героев.
Увы, современный общечеловек с его общечеловеческими принципами от трагедии шарахается. Моя бабушка, добрый и хороший человек, всякий раз зажмуривалась или отворачивалась, когда видела, как на экране один человек целится в другого из пистолета. Дай ей власть, она бы запретила все трагедии.
Сейчас она эту власть получила. Сперва она просто перестала покупать книги, "которые плохо кончаются", потом в литературных и прочих творческих кругах обосновала необходимость оптимистической литературы в противовес упаднической, что сеет неверие в силы человека, упомянула о необходимости воспитания молодежи в нужном русле, так что всякий, кто посмеет написать трагедию, сразу попадет в опасные смутьяны.
Та литература, "старая", не нуждалась ни в назидательных концовках, ни в хэппи-эндах, ни в приглаживании... Нравственное содержание той литературы, старой, основывалось на полном доверии к нравственному чувству человека, ныне потеряному общечеловеками с их мелкими запросами.
Размывание нравственных чувств, ранее незыблемее горных хребтов, привело к тому, что сперва возникло недоверие, что этот общечеловек не сумеет сам, без подсказки, отличить добро от зла, белое от черного, правую руку от левой, и пошли косяком хэппи-энды с надзиданием ... ну прямо церковные "Поучения..."! А потом и вовсе общечеловечек с общемировыми ценностями решил, а на кой ему вообще запоминать, что есть добро,а что зло? Да еще держать себя в каких-то рамках, пусть и оч-ч-ч-чень широких?
Да, сказал общечеловечек, все дозволено. И добро, и зло. Вернее, нет ни добра, ни зла. Есть только мой желудок, мои гениталии, мой дом и мой огород. И все должно служить им. Наука, техника, искусство, литература.

2004-09-01T16:20:00.000+03:00

Той, хто часто приходить на репетиції одного самонадіяльного театру без декорацій, фонограми і освітлення раніше, ніж потрібно, або просто вчасно, міг колись почути з вуст батька української демократії про одну оригінальну п.єсу французького автора.
Сюжет там крутився навколо популярної в репертуарі вищеназваного театру теми божевільних і божевільного дому.
Але це ніяк не применшує достоїнств як цього театру, так і самої п.єси Жана Ануя "Пасажир без багажу".
В цьому пересвідчилися співробітники редакції нашого небойового листка театрала, які декілька разів перечитали п.єсу.
Матеріал їм сподобався.
Особливо їм зігріло душу те, що мораль, яка б вона не була, прямо не звучить в словах персонажів.
Ходять слухи, що метр режисер знову брав до рук текст цієї п.єси...
Звичайно, це ще нічого не значить...
Бажаючі культурно вирости можуть зробити це за допомогою цієї схованки